Субота, 4 квітня

Во ім’я Отця, і Сина, і директора школи

У моїй школі богів не було. Союз розвалився, коли я мала йти в шостий клас, ще пару років по інерції там у вестибюлі тримали бюстик Леніна, сперечалися довкола носіння чи неносіння галстуків. Але з часом місце шкільних божеств посів Шевченко. Його портрет вішали на покуті, вбирали в рушники, під ним чіпляли якусь страшенно пафосну цитату, і вчителі в хвилини якихось своїх педагогічних криз взивали нас, безсовісних і безстидних, каятися перед Тарасом Григоровичем.

Тарас Григорович здавався страшним – насуплені брови, вуса, шапка. Іноді так і здавалося, що він із того портрету, прямо з-під рушників гаркне на мене: «Як тобі не соромно, Борисенко?!».

Згодом до того шкільного іконостасу додалися Іван Франко, Леся Українка та якісь місцеві дуже відомі літературні діячі, яких, здається, ніхто й не знав. У моїй школі з богів були хіба що якісь дивні сектанти, які говорили з жахливим акцентом, закликали нас до каяття й життя вічного, а ще дарували малесенький Псалтир, друкований на тоненькому цигарковому папері. Старшокласникам ті Псалтирі подобалися – вони їх на жуйки вимінювали, певно, що папір із тих книжечок подобався їм найбільше.

Часи минали. Я в ту школу так і не поверталася. Яким же було моє здивування, коли виявилося, що школи в певний момент стали більше схожі на якісь заклади закритого типу. Великі світлі вестибюлі поперекреслювали загородками й перегородками, і будками охоронців, які стежать, щоб бува ніхто з учасників освітнього процесу не прорвався за периметр. А ще в школі поселилися Боги. На місці, де колись у школах ставили бюстик Леніна чи чіпляли барельєф дуету «карла і марла» (Карла Маркса і Фрідріха Енгельса) – зараз висять іконостаси. Там, де висіли правила поведінки чи вимоги до зовнішнього вигляду, у яких сережки автоматично перетворювали ученицю на проститутку – зараз висить «отченаш» чи 10 заповідей. Якось я навіть у кабінеті хімії, поруч із періодичною таблицею хімічних елементів, бачила ікону Божої матері з рушниками й лампадкою. А під нею цитата якась Мєндєлєєва, і якщо не вдивлятися ретельно, то здавалося, що то Божа мати до учнів промовляє: «Немає без явно посиленої працьовитості ні талантів, ні геніїв».

У якийсь момент у школи замість партійних функціонерів та представників адміністрації на будь-які найменші навіть свята потяглися священики, дяки, попаді та решта священнослужителів різного штибу. У якийсь момент вони теж стали учасниками освітнього процесу, хоч про них у законі й слова не було. У якийсь момент християнство стало не просто явищем у суспільстві, а навіть окремим предметом у школі, де учнів навіть учили каятися на оцінку – і за себе, і за батьків, а ще обіцяли кожному грішнику 7-річного віку геєну огненну. У якийсь момент слово Конституції, слово закону про освіту, навіть слово Карного кодексу відійшло, стало менш вартісним, ніж слово директора або ж священика, який радить директорові. Боги міцно й надійно ввійшли навіть у Міністерство освіти й НАУКИ. Уявіть собі, при Міністерстві, наприклад, і досі немає Ради науковців, проте є така собі Рада церковників.

Коли я вперше обурилася засиллю Богів у школі, мене почали допитувати, чому я так категорично проти цього, і чомусь стаття 35 Конституції України, у якій ідеться про відокремленість церкви від держави, не були аргументом. І чомусь нікого не бентежить, що вихованням і навчанням дітей займаються люди без жодних знань у психології чи педагогіці, люди, які не є учасниками освітнього процесу, і у випадку чогось критичного не нестимуть аж ніякої відповідальності ні за моральний, ні за фізичний вплив на дітей.

У положенні цієї Ради церковників при МОН ідеться про духовне виховання учнівської молоді. І здавалося б, нічого страшного в цьому, але ніхто не може пояснити ні базових засад цього духовного виховання, ні тим паче його якісних критеріїв. І комусь достатньо духовно поважати людину незалежно від того, яку віру вона сповідує, який колір шкіри має, кого любить чи звідки приїхала. А для когось духовність обмежується суворими догмами, у які не вміщається ніяке людське розмаїття. З іншого боку, комусь досить духовно любити й поважати свого партнера, чоловіка чи дружину, а комусь духовність вказує: «Нехай дружина боїться свого чоловіка». То якої такої духовності прагнуть учити в школі церковники?

З іншого боку, церковна рада наголошує на тому, що ніби має врегульовувати рівний доступ до духовної освіти представників різних конфесій та релігій. І все може й було б добре, але серед представників у цій раді – десяток різноманітних конфесій і напівсектантських спрямувань християнства. Мусульманство та іудаїзм натомість представлені лише двома рядочками, про буддистів, кришнаїтів, індуїстів тощо мови навіть немає. Рівність?

Що ж стосується викладання у школах основ християнської етики, то я й досі не змогла знайти прикладів, коли б у державній школі на виховні години ходили муфтій або рабин, щоб діти йшли на «Основи мусульманської етики», хоча програми для них ніби теж передбачені, але за фактом… немає. Цей предмет і досі лишається варіативною складовою, тобто предметом, який можуть викладати на вимогу батьків. Тобто не тоді, коли директор школи вирішила дати додаткових годин дуже віруючій вчительці чи наближеному священику, а тоді, коли батьки позначили в анкеті, що хочуть своїм дітям не додаткову годину іноземної мови чи ще якогось предмету, а саме християнської етики. Та й тоді, коли 29 батьків із 30 заявили, що хочуть, аби їхні діти вивчали основи християнської етики, а один учень відмовився, то йому мають надати можливість не відвідувати предмет. Зізнайтеся чесно, скільком повідомили про таку можливість? Скількох запитали про вибір? Скільком дали можливість свідомо вибрати те чи інше духовне виховання? Чи повною мірою в межах школи забезпечене світське виховання?

Колись один дуже хороший священик, пояснюючи мені кризу віри та кризу стосунків людства і церкви, сказав, що люди занадто часто поняття власної совісті перекладають у площину відповідальності церкви, а церква занадто часто зривається у площину маніпуляцій. От і все…

Нині я абсолютно не проти релігійного виховання. Тим паче, церкви отримали право відкривати свої школи. Тож хай коштом своєї громади відкривають школи, вчать і ростять собі паству – це їхнє законне право. А школа державна, комунальна має бути таки відокремлена від церкви. І якщо волею директора закривається спортзал, щоб відкрити там капличку, то хай готується в їдальні відкрити мечеть, а в актовому залі синагогу, і проголосити школу «домом всіх церков», бо то вже буде не школа. Якщо у вестибюлі вішають Богородицю, то хай поряд поставлять Будду. Якщо директор не може виховну годину без свого священика провести, то хай уже тоді буде готовий поряд поставити і муфтія, і равина, і ламу. Але хай спершу принаймні собі чесно зізнається, чи він служить Богам, чи таки дітям.

Татуся Бо

3 комментария

  1. Ганс Касторп on

    Це все правильно і слушно, аєоа… «А школа державна, комунальна «, якщо вона державна, то вона за які гроші функціонує? Чи вірний умовної церкви має платити двічі? Раз в бюджет на школу і раз на приватну? В гіперліберальному Торонто, є державні католицькі школи напр. — ти вказуєш в анкеті, що ти католик і спрямовуєш свій податок куди вважаєш за потрібне. Ось це вихід. Я думаю чудовий вихід. Мій малий ходив в католицький приватний садок в Львові колись, то я платив податок і ще приватно за нього. А батьки не дуже віруючих дітей, які хотіли, щоб їх діти ходили в нормальний садок потім ще вимагали щоб їх дітей там не вчили молитись, бо вони ніби за хороший садок, але не за католикцький…отака каша в головах людей:)

    • Анатолій on

      Держава зобов’язана задовольняти потреби ГРОМАДЯН. Ваша віра — то ваша особиста забавка, ваш наркотик, тож держава не зобов’язана кожному купувати його релігійного косяка.

Залишити коментар