Субота, 24 серпня

Тільки бджоли – вєщь

Андрій Курков. Сірі бджоли / Переклад Катерини Ісаєнко. Харків: Фоліо, 2018. 300 с.

Веселенькі смугасті жовто-чорні мультяшні бджілки, умираючи, втрачають колір, сіріють. Так розкаже Сергійович – головний герой роману Андрія Куркова «Сірі бджоли». Він – пасічник, можна йому вірити.

Сергійович живе в «сірій зоні» (прозора метафора). Напівзруйноване донецьке село, у якому нині живе тільки двійко людей – у темряві й відносній самотності. Село розташоване між зонами впливу «ДНРівців» і українського війська. У сусідньому селищі, що в кілометрах десяти звідси, усе наче краще: й електрика є, й обстріли не такі часті, і магазин працює, і діти вулицями бігають. Тут, у Малій Староградівці, не так. Раз на рік приїздять баптисти і привозять вугілля на зиму; раз на рік заїде «Укрпошта», а частіше візитують українські воїни й «захисники» з того боку, у яких не можна впізнавати росіян. Укри приходять до Сергійовича, сепари – до Пашки. У закинутому селі, де живе тільки двоє людей, точиться запеклий воєнно-ідеологічно-політичний конфлікт.

Так і живуть – на одноманітній убогій їжі, на меду, якого Сергійович припас, поки в гаражі в шести вуликах сплять його бджоли, на горілці, на спотворених новинах, які сюди ледь доходять, на навіть не страху, а втомі від війни, на снах, які бачать про мирне життя. Так собі паливо, але й махина ця нікуди не їде, що вже там.

Приходить весна, і бджіл треба випускати. Вони бояться обстрілів і просто втечуть, тому Сергійович вантажить вулики в авто й рушає шукати вільних пасовиськ. Першим пунктом прибуття стає Запорізька область. Тут на пасічника очікує непасіонарний роман із місцевою продавчинею і вкрай пасіонарний напад контуженого АТОшника. Далі він рушає на Крим. Тут живе серед татар, у котрих і без нього проблем вистачає. Питання, чи повертатися на осінь-зиму назад на Донбас чи кудись ще в Україну, відкрите й насправді щодо сюжету єдине значуще.

Курков закидає в свій повільний твір купу фактів і деталей, які змогли б рухати далі сюжет. Але він не рухається. От було: у Сергійовича з колишньою дружиною є дочка, яку назвали Анжелікою (довго через те батьки сварилися). Як жити з таким ім’ям у маленькому селі? – Самі думайте. Військовий подарував бджоляру гранату, той по п’яні її десь приховав. Де? – Розкажуть. Це матиме якесь значення? – Ні. Але от сюжет із бджолами, яких завербували російські спецслужби, можна було би й більше розгорнути, а то скупо якось. (Там таке насправді: один із вуликів росіяни в Криму взяли на перевірку, а коли повернули, то бджоли були сірими, і їх не приймали в інші вулики. Сергійович їх знищив наприкінці роману. Прозора так само байка з чіткою мораллю). Що сталося з українським військовим, який приходив до Сергійовича? Що буде з татарською дівчиною, яку пасічник перевіз в Україну на навчання? Ким насправді був той убитий український волонтер, що його поховав на сусідньому полі бджоляр? Що тут робив сибірський снайпер, точку якого накрили в селі за допомоги Сергійовича? От прийшов до нього боєць Петро, тепло поговорили, пішов. Наче цікаву телепередачу подивився, – підсумував візит Сергійович. Ці ходячі «телевізори» сюжету, ясна річ, не рухають.

Такі загальмовування сюжету справлять насправді сильне враження – саме тут, у цьому романі (не радимо відтворювати експеримент за інших умов). Вони перетворюють будь-який вчинок (!) Сергійовича на монолог. Це світ суцільних монологів-у-дії. Вести з кимось діалог означає автоматично утворювати певну, хай і нетривку, єдність із Іншим. Сергійович до будь-якої приналежності не надається. У нього є гіпотеза: «Є люди, які гірше бджіл, є люди – як бджоли. А людей, які краще бджіл, мабуть, немає». Так от, люди – не бджоли: люди в світі Куркова гуртом не існують. І тим більше гуртом не виживають. Історії в цьому світі до кінця ніколи не будуть розказані, бо в них просто немає й не може бути слухача. Тим більше такого, який подасть зустрічну репліку, уточнить запитання чи підсумує почуте.

Виняток становлять сни. Тут Сергійович активно взаємодіє з іншими. Сни порівняно з реальним життям справді напрочуд подієві. Снів Сергійович бачить протягом роману пару десятків: від згадок, як приїздив до нього спати на бджолах тодішній донецький губернатор (хороший був мужик, каже), до історії про те, як його з бухти-барахти покинула дружина й виїхала до Вінниці (хороша була жінка, каже). Підказка: чим більше в художньому творів снів, тим менше шансів на глибоку психологічну розробку персонажа, який ті сни бачить. Сни – повна романна безпорадність: автор чесно показує, що не знає, що зі своїм героєм робити. Сни у «Бджолах» творять ілюзію повної автономності Сергійовича не тільки від світу, який йому Курков вигадав, а й від самого автора цього світу. Моно-реальність тут належить винятково Сергійовичу. Коротше, бджоли – не люди, люди – не бджоли, герої романів – не люди і не бджоли. «Коли тиша неповна, то виникає, супроти волі, бажання зробити щось, щоб заповнити її. Але як?».

В оригінальному тексті Куркова є одна варта уваги особливість (втрачена при перекладі). Його мова – прицільно штучна, подекуди «ламана», вона сполучає канцеляризми з архаїзмами. Коротше, Андрій Курков пише «під Андрія Платонова». У такий спосіб автор «Бджіл» підкреслює ненормальність ситуації, у яку потрапили його герої, непродуктивну мішанину ідеологій у їхніх головах, перед якою пасує «гладенька» нормативна мова. Із мовних експериментів Куркова в український переклад безболісно перейшло, либонь, лише зловживання (усвідомлене!) інверсіями. Це не спосіб архаїзації, як може на позір здатися: билин-балад Курков не пише. «Неправильний» порядок слів у реченні є наочним і простим способом підказати – фінал тут відтерміновують. Якщо дієслово – наприкінці речення, то що саме сталося ти й дізнаєшся наприкінці. Якщо твір про війну написаний інверсіями, то й фінал у нього відкритий – на рівні теми, на рівні ідеї. Війна триває, біографія героя, який сам себе зве «жителем війни», триває. Війна не вписується в нормальний порядок слів і речей, вона (дуже наочно у «Бджолах») відсуває в часі момент, коли норма буде встановлена.

Змішування стилів та ідеологій у світі «Бджіл» працює й на рівні символів, не тільки мови. От найочевидніший приклад. У поруйнованому селищі залишилася вулиця Шевченка й Леніна (на кожній живе один герой) та провулок Мічурина, який їх поєднує. Того самого Мічурина, який прирощував одне до одного різні рослини, щоби забезпечити вдячні народи щедрим урожаєм удосконаленої садовини. Приколерувати Леніна до Шевченка вдалося не дуже, як виявилося історично: здатність до розмноження втратили в результаті експериментів обидві ідеологеми насправді. Так само, наприклад, не прирощуються без втрат високі біблійні метафори до опису локальної війни (про це – трішки далі). Курков тут щедро опонує тому способу писати про війну на Сході, який поступово в нас запанував – як про катастрофу біблійного масштабу, як притчу здебільшого.

Із тими вулицями пов’язаний один подієвий момент у романі, який мав би насправді вистрелити, але ні. Усі рушниці в «Бджолах» залишаються зарядженими й висять на стінах. У світі стагнації криз катастрофі не бувати. Однієї ночі Сергійович самотужки перейменовує вулиці. Просто: знімає геть усі таблички і там, де були вказівники «вулиця Леніна», прибиває «вулиця Шевченка». «Провулок Мічурина» залишається на місці. Це він почув про декомунізацію, яка триває в Україні, і приєднується до спільних процесів. А ще йому набридло жити на вулиці Леніна, а його сусіда не тішить вулиця Шевченка. Отже, перейменуванням усі задоволені: Сергійович Пашку планував образити, назвавши «совком-ленінцем», Пашка ж потішився компліментом. І це жодним чином на їхнє життя й на сюжет роману не впливає.

Між іншим, про тих, хто безпосередньо на сюжет не впливає, але формує тему роману. А тема роману – це таки про неможливість плідного діалогу й неповноту взаємодії окремих членів у недоуявлених спільнотах.

Колишню дружину Сергійовича звати Віталіною (від vita – життя). Але, здається (припущу, ризикну припустити), у її імені важить співзвуччя з Єзавель. Це не просто біблійна гордячка, асоціація одночасно і складніша, і прозоріша. Це давнє класичне кіно «Єзавель» Вільяма Уайлера. За сюжетом фільму дівчина-бунтарка вдягає на бал дебютанток викличну червону сукню, за це її кидає наречений, котрого вона продовжує любити-ненавидіти все життя. Сукня є й у Куркова – не червона, а яскраво блакитна зі специфічним принтом: знизу до горла (саме так) прямує ватага рудих мурах (політичні змісти блакитного й помаранчевого поки що беремо в дужки). Ця сукня з’явиться в романі раніше за саму Віталіну, яка чоловіка покинула, а одіж на згадку залишила. Віталіна ж приходить у снах – обмежений у контактах зі світом, само-ізольований Сергійович снами буквально живе.

У реалі була така історія: Віта переїхала до маленького селища й у першу ж неділю до церкви вдягла ту викличну сукню, чоловік просив її цього не робити й не підтримав у тій «прогулянці гордості», чого вона йому так і не пробачила. У снах він бачить іншу історію: він іде селом, узявши за руку виклично вдягнену дружину. Теж нереалізована до кінця фантазія, але вона вже не про любов насправді, а про конфлікт презентацій щодо ідеологій, які формують спільноти. (І от тут важить: блакитне з помаранчевим злилися на одній сукні, яку жінка-біженка покинула колишньому чоловіку на окупованій території). Збіг сюжетів роману й кіно має, хоч-не-хоч, «вивести» на ім’я біблійної Єзавель. Жорстоку царицю-ідолопоклонницю покарали, після перемоги в повстанні прихильники Ягве згодували її собакам (пси, які Жадан «закріпив» за символи цієї війни, варто таки згадати – діалог «Бджіл» та «Інтернату», либонь, є свідомим).

Такими саме непрямими шляхами Курков виводить на ще одну біблійну легенду: Самсона і його мед із лев’ячої голови. Колись був розірвав голими руками лева, а тепер – мандруючи й обдумуючи питання про шлюб із ідолопоклонницею (знову!) – наткнувся на труп. У голові мертвого лева жили бджоли, і була та голова повна меду. Самсон мед скуштував і пригостив ним батьків, приступаючи до шлюбу. Чим любовне життя Самсона закінчилося, відомо. Правильні бджоли, неправильні люди, мед, пожертвуваний убитим природним ворогом. Річ у тім, що Самсон пригостив медом батьків, не сказавши, що взяв його з нечистої тварини. Він згодував рідним «ідеологічну отруту» замість солодощів. Мед у світі «Сірих бджіл» – єдина валюта; на мед Сергійович вимінює харчі, наприклад. За чай із медом він отримає в подарунок ту злощасну гранату (яку сховав, до речі, у вулику, тією гранатою потім його й підірве). Це не солодкість гріха, це солодкість покарання – на позір читаємо цей сюжет саме так. Ти зробив щось погане – ти покаявся, і тебе простили. От тільки у світі Куркова каятися немає перед ким – ніхто нікого не чує. І мед тут, либонь, це просто мед, бо нечисті тут – хіба голови.

Ну от іще один момент, так само іронічно-символічний. Пашка-ватник з’являється в романі в куртці з високо піднятим коміром. Зауважують відразу, що його голова всередині високого коміра скидається на било великого дзвону. Далі більше: він притаскає від сепарів «гуманітарну» нову куртку – червону із хрестом на спині. Сергійович зауважить, що то щось явно церковне. І все це на тлі часто-часто згадуваної церкви на вулиці Леніна, що колись тут була, нині її підірвали, тільки от-от дзвін під уламками видно. А ще тут неподалік була точка російського снайпера, якого прибрали українці. Чому замість церкви постав на селі абсолютно негативний персонаж Пашка? Це той самий праведник, на якому тепер те село триматиметься? От ні, ясна річ. Це спосіб показати світ, у якому сакральні метафори не працюють. І якщо щось схоже на церковний дзвін, то воно просто схоже на церковний дзвін. І якщо життя навколо тебе смутно нагадує Одкровення Святого Іоанна, то це не значить, що настав Апокаліпсис.

У романі, сповненому символів і метафор, написаному з претензією на притчу, війна насправді означає тільки одне: іде війна. Нові сенси формуються за рахунок контексту, нові змісти виникають у процесах діалогу. Тут нема контексту, тут нема діалогу. Тут все спрощується до конкретності раз побаченого: от жива людина, от мертва, от стріляють, от влучили, от гудуть бджоли, от солодкий мед. Є таке слизьке трішки поняття «конкретна поезія». Курков написав «конкретну прозу». Назвати простими словами щось, що апріорі не є простим? – Ок. Складно – це означає або незрозуміло, або недоречно, або непотрібно. Що ж таке просто? – Те, що нескладно, припущу. «Сірі бджоли» – про люту простоту війни. Наче простота «простого» олівця – усе виходить сіре.

Ганна Улюра

Залишити коментар