Вівторок, 18 червня

Його тексти не друкували майже 20 років, однак, попри всі складнощі, він все ж здобув славу, спочатку у світі, згодом – на батьківщині. Він товаришував зі Стусом, хоча досі вважає його тексти нецікавими, відмовився від співпраці з КДБ та ніколи не вважав себе донбаським автором. Про творчий шлях, перші випробування, виїзд з окупованого Луганська, повернення Донбасу, казки та мистецтво, що не буває поза політикою, – зі слів Василя Голобородька у рубриці «Хто це?» на Opinion.

Про дитинство та несправедливу біографію у шкільних підручниках

На питання журналістів щодо дитинства Василь Іванович реагує своєрідно. Мовляв, це у Воробйова чи Драча могли розпитувати про лауреатства, премії, а до нього завжди приходили з питанням зовсім іншим – як він пас корів, бо ж виріс у селі.

«І в підручниках для школярів так і написано для учнів п’ятого класу – працював на шахті, в радгоспі, пас корів. Так я не в радгоспі пас. Батьки тримали корову завжди. А коли криза була на початку 90-х, то і я мусив виживати за рахунок корови. Ще Калинцеві, коли ми їздили у Берлін, я казав, що тримаю дві корови. Це був 1993 рік. А він мені говорив, що це я один такий із письменників, бо ті присмокталися вже до діаспори, яка фінансувати почала їхню творчість та їхні проекти з боротьби за Україну. А мені виживати треба було.

І з цього почали сміятися. Ще й у підручник поставили вірш мій про тирло… І всюди є детермінація щодо мене – не міг Голобородько написати про тирло, якщо він сам не пас корів, не косив сіна. Це якесь приниження свого роду. Окрім цього, я щось читав, навчався, працював на шахті, писав вірші».

Про творчість, перші тексти та шлях випробувань

До власної творчості Голобородько спочатку ставився доволі несерйозно, а починалося все з двох вирваних аркушів, що перетворювалися на газету, яку поет разом із однолітками наповнювали текстом.

«Вона називалась “Турист»”, в якій я за зразком справжніх газет робив різні матеріали. Додавав свої малюнки. Якщо в газеті “Зірка”, яку мені рідні тоді передплачували, бачив, що там і вірші є, то мені теж треба було у свою вірші подати. І я писав вірші. Це був десь клас шостий. Робив цю газету для своїх же однолітків. В одному примірнику. Проіснувала наша газета десь до 10-го видання».

«Починав писати свої вірші російською мовою, бо тоді така традиція була: російську мову вважали головною, а українську – другорядною. Дивна річ: хоча я завжди вважав себе українцем, однак русифікаторська машина мене теж не оминула».

Хто такий Василь Голобородько?

Проте орієнтувався у своїх текстах автор спочатку зовсім не на зміст набагато більше його цікавила саме форма. Тобто не те, про що написати, а як це написати.

«Для мене важливо було написати не про щось, – підняти тематику, яка на той час була заборонена або якось по-іншому її подати, – а як написати. Орієнтація була суто на вираження цього матеріалу. І, мені здається, якраз у цьому полягає суть художнього твору.

Нещодавно я прочитав багато перших книжок молодих поетів, то там дуже багато саме тематики нової, і в цьому вся їхня новизна. А форма – звичайна комунікативна мова, вони на це не звертають уваги і не займаються цим»

Далі розповідаючи про поезію, Голобородько наголошує: напевно, чи не кожен поет має два основі правила: перше щось дозволяє, інше, навпаки, – забороняє. Так само сталося і в нього.

«На початку своєї творчості було для мене таке обмеження – не вживати абстрактних слів. А якщо виникала потреба у якихось поняттях, то намагався виразити їх конкретними образами. Також таким великим обмеженням було уникнення так званої поетичної мови. Нею писалося багато віршів. Та й нині пишуться. Здається, цим обмеженням керувалися й інші автори, які входили до Київської школи. Принаймні Воробйов у розмові зі мною говорив стосовно абстрактних слів та поетизмів. Було іще одне обмеження у моїй творчості – не називати у віршах імена відомих поетів, художників і так далі. Критики це іменують інтелектуалізмом. Хоча я усвідомлював, що виникне небезпека підозри, що я належно не начитаний і знаю тільки фольклор та літературу зі шкільної програми».

Розмірковуючи над тим, хто з авторів вплинув на його власну творчість, Василь Іванович, насамперед, виділяє Єсеніна та Тичину. Причому у творчості останнього письменник цікавився зовсім не переліком творів зі шкільної програми.

«У нього є й інші вірші: цикл “Пастелі”, “Енгармонійне”. Потім – його дві казки: “Телесик” і “Червона шапочка”. Також мав вплив на мене Єсенін, його ранній період творчості, не хуліганський, його образність. Навіть угруповування таке було – імажиністи. Звернення Єсеніна до російського фольклору: під його впливом я звернувся до свого фольклору. Нічого ж не береться нізвідки – ми всі впливаємо один на одного. А ті, хто про впливи не говорять, блефують: не все закладається генами. Має бути якийсь етап наслідування. Також я вчився на віршах Вінграновського, Павла Мовчана».

Утім, найбільш помилковим було б вважати, що шлях Голобородька до визнання був простим. Насправді практично 20 років його тексти не публікувалися, його переслідували та завдавали страждань. Та зараз автор воліє про це не говорити.

«Мене не друкували майже 20 років, я пройшов певний шлях випробувань у літературному житті. Поза друком, славою, гонорарами і повагою вдячних читачів. В інтерв’ю, біографії довгий час писав і розказував про те, як мене переслідували, відраховували, як я страждав… А тоді зрозумів, що не можна цього робити: люди люблять успішних людей. А у мене життя склалося по-іншому трохи».

Хто такий Василь Голобородько?

Фото: Ната Коваль

Про «донбаського письменника»

Часто, кажучи про когось із письменників, неодмінно вказують: той – одеський, цей – львівський. Так само весь час було і з Василем Голобородьком – його постійно намагалися регіоналізувати, підкреслити, мовляв, ти з Донбасу, зі Сходу.

«А я ніколи себе не вважав донбаським автором. Був такий критик Леонід Коваленко, він завжди питав – а чого в тебе нема віршів про Донбас, про шахту, ти ж там працюєш? Та я працюю в українській мові, і мені байдуже, чи я в Ростові живу, чи в Луганську, чи в Ріо-де-Жанейро. Я живу в українській мові. Хоча я таки написав кілька віршів про шахту – були певні трагічні моменти, а я намагався писати про це дитячою мовою. Десь три вірші зробив, потім відійшов від того. Хоча можна було би спробувати ще – писати дитячою мовою про якісь дуже серйозні трагічні речі».

До того ж, як зазначає сам поет, приставку «донбаський» часто вживають помилково, адже Донбасом не можна вважати всю Луганську та Донецьку області.

«Я не бачив териконів, не бачив цієї руїни, яку вносить у природне середовище наявність шахт, тож не оспівував ані териконів, ані шахт. Я дивився, що серед цих териконів, шахт, залізниці залишилося українське – мені це було важливо. Це виразилося бодай у тому, що я не перейшов на російську, а писав виключно українською. У мене чотири роки підземного стажу, тож і я маю кілька віршів про Донбас, про шахти, але там немає оспівування каторжної, страшної праці шахтарів».

Про пропозицію співпраці з КДБ

В одній із розмов письменник говорить: це не найпопулярніша тема, багато хто соромиться у цьому зізнаватись, однак пропонували співпрацювати з КДБ чи не всім. Зокрема, й самому Василю Івановичу.

«Як відрахували мене, думаю – надурю КДБ. Не прописуюся, не стаю на військовий облік, їду в Москву поступати у Літінститут. Заходжу на іспит, там – комісія. І одразу: ага, в паспорті не прописаний, на обліку нема. Я все зрозумів, забрав документи – і додому. Знаю, що попереду армія – будівельні загони у Владивостоці. А в цей час у видавництві готова до друку лежить моя книжка. Об’єкт дозрів для КДБ на 100 %. Викликають і пропонують співпрацю. Відмовився.

Пізніше думав: от я дурний. Побачив: яка Спілка, які книжки видають, як її члени живуть – квартири в центрі Києва, діток повивчали на дипломатів. А я дружину і сина закопав. Тобто ті, хто погоджувалися, непогано влаштувалися».

Та й у Спілці тоді всі були агентами. Абсолютно всі. На питання, чи не шкодує, що не став стукачем, Голобородько пояснює: були люди, які його від цього стримали: «Мене стримало знайомство із Дзюбою, Світличним, Стусом, Сверстюком. Святі, справжні люди. Якби не знав їх, то погодився б».

Хто такий Василь Голобородько?

Про виїзд з окупованої території та плани на повернення

Після окупації російськими бойовиками частини Донецької та Луганської областей Василь Голобородько був змушений виїхати з Луганська. Утім, до переселенства сам письменник ставиться по-філософськи.

«Якщо більш абстрактно й узагальнено подивитися на моє вимушене переселенство, то це, звісно, негатив у моєму житті, щось вороже. Проте воно знаходиться в тому ж руслі, що й інші негативні події. Тому не можна казати, що раніше я був такий щасливий, а тепер сиджу тут плачу, як Овідій, на берегу Ірпеня».

Майбутній переїзд Голобородько відчував. Ще коли покинув хату в селі та переїхав до самого Луганська. Щоправда, не міг зрозуміти – до чого це, звідки всі ці мотиви. Згодом стало зрозуміло – це не про полишений будинок у селі, це про втечу «невідомо куди».

«Мене переслідували мотиви полишеної хати, втечі, переслідування. Різні способи втечі – то я хочу пташкою летіти, але з’являються коти, і тоді можу полетіти насінинкою кульбаби… Я все думав – до чого воно, я ж нормально переїхав у Луганськ, якийсь час міг повертатися в ту сільську хату, влітку ми їздили родиною, це потім уже став менше їздити. А мотиви втечі все одно постійно переслідували. А це, виявляється, було передбачення оцього мого витіснення з Луганська, втечі невідомо куди. Передбачення великого переселення, вимушеного. “Вимушені переселенці”… Так це називається?»

Поза тим, поет зізнається: він не проти повернутися до Луганська, коли його буде звільнено. Виїжджаючи звідти, автор прихопив із собою лише папку з віршами: думав, що все закінчиться набагато швидше.

«Коли все нормалізується, я повернувся б. Бібліотека моя мене задовольняє, інтернет є, спілкування чи театрів я не потребую. Газети там російськомовні всі, я їх і не читав. Щоправда, передплачував. <…> Я вважав, що це недовго протриває, схопив одну папку з незакінченими віршами і поїхав. Думав, усе швидко закінчиться – та воно швидко б і закінчилося із сепаратистами, якби росіяни не ввели війська».

Про повернення Донбасу

Нині письменник переконаний: повертати окуповані території буде вкрай непросто, оскільки чим довше це все затягується, тим більше страждають люди з обох боків.

«Якби все це було так швидко… Якби розігнали ту СБУ в Луганську, де роздавали автомати, то все б і закінчилося. А тоді були такі сюжети по телебаченню: луганчани звертаються до спікера луганської міліції, мовляв, знищити б їх, поки небагато. А вона на це: “Как это, да это же люди!” Ну ось, пожаліли тих людей, а тепер – скільки руйнувань, скільки людей загинуло…

2002 року я дав інтерв’ю для міської газети “Жизнь Луганска”, в якому сказав, що в Росії колись стабілізується ситуація і вона повертатиме всі колишні союзні республіки під свій вплив. Так воно і вийшло. І їм головне тепер – Україна. Бо Білорусь вони уже зробили союзною. А країни Середньої Азії “посиплються” самі по собі».

Проте, Голобородько наголошує: ділити країну на схід та захід і тим паче говорити про їхню принципову різність не варто – це все давно одна країна.

«Я проти такого поділу і увесь час говорю, що Україна давно одна. КГБ, колгоспи, міліція, комуністична партія – все було спільним. У стилі життя, мислення? А які різні стилі диктує, наприклад, колгосп? Однаковий же ж! Поменше робити і вкрасти щось: і так було по всій Україні».

Про Путіна-постмодерніста

Ускладнює повернення наших територій і політика Росії, котрій все одно на будь-які домовленості та рішення. Тому в цьому світі абсурду Василь Голобородько називає Путіна не інакше як постмодерністом.

«Навіть на те, що сама Росія була гарантом непорушності кордонів, коли Україна відмовилася від ядерної зброї. Світ абсурдний, його намагаються унормувати та врегулювати якимись внутрішніми та міждержавними законами. А Кремль і Путін усе це зруйнували і знову занурили в абсурд. Тоді виходить, що Путін – справжній постмодерніст, який не має ніяких цінностей?»

Фото: День / Артем Слипачук

Про знайомство зі Стусом та неповороткого «ведмедика» – Василя Голобородька

Письменник познайомився зі Стусом, коли той навчався в аспірантурі Інституту літератури та шукав земляків. Згодом Василь Семенович напише про свого тезку, що «з наймолодших сучасників найбільше ціную Голобородька». Утім, для самого Голобородька Стус довгий час залишався нецікавим, а як поет – і досі лишається таким.

«Стус до мене підійшов на якомусь вечорі у Спілці письменників. Я його не знав зовсім, він мені довго не був цікавий. Як поет і сьогодні не цікавий. У нас зовсім різні тексти. Але погляди на радянську дійсність були спільні. В обох книжки не вийшли. Я поважав його за чесність, прямоту. Багатьом це не подобалося в ньому.

Він називав мене в спогадах “ведмедиком”, бо я – неповороткий. Ночував у нього в Києві. Він як приїздив на Луганщину, зупинявся в мене. Коли мене відрахували, кілька друзів приїхали підтримати. І Василь – теж».

Два Василі багато листувалися, однак спілкування обірвалося, коли Стуса засудили. Голобородько зізнається: писати було страшно. Лише згодом автор дізнався, що листа до Стуса було відправити набагато легше, ніж від нього – на волю.

«Писати йому – означало наражатися на неприємності. По суті, я був у руках КДБ. Вони могли зробити зі мною, що хотіли. Працював тоді на шахті, мав чотиригодинний робочий день, а опісля – у радгоспі електриком із ненормованим днем, нічними викликами. Звільнивши з шахти, мене довго нікуди не брали на роботу. Казав мені один кагебіст: “У брата хліба проситимеш”. Тому листуватися тоді зі Стусом я не міг. Хоча були такі, що йому писали».

Про мистецтво поза політикою

Для когось ця тема може здатися дискусійною, для інших – відповідь одна і доволі очевидна: жодного мистецтва поза політикою не існує. Такої думки і Голобородько: письменник, як і кожна людина, живе у суспільстві, а тому не може жити відокремлено від його проблем.

«Якби існував ідеальний світ, то на ці проблеми митець не звертав би уваги, а займався б вирішенням лише художніх питань. Власне, з самого початку, ще коли я навчався, якоюсь мірою я все одно був утягнутий у процес критики тогочасного суспільства.

У ті часи про Київську школу говорили, що ми не переймалися якимись соціальними проблемами. Але це стосувалося не всіх, бо я, наприклад, займався поширенням роботи Івана Дзюби (“Інтернаціоналізм чи русифікація”), яку вважали неофіційною, невизнаною. Або торкався якихось соціальних проблем у віршах.

Цим я виявляв свою позицію – де я, з ким я, на чиєму боці. Зараз так само – якусь позицію доводиться займати, але не активну, а більш пасивну – це, наприклад, у мене проявляється під час голосування. Я завжди кажу: вирішення всіх проблем – це нормальні вибори».

Однак тепер автор намагається фокусуватися саме на художніх проблемах, поступово залишаючи осторонь проблеми соціальні. Та й можливість для цього є: з часів незалежності, за словами поета, певні питання стало можливо вирішувати чи обговорювати в інших жанрах.

«З’явилася вільна публіцистика, і можна все це висловлювати. У той час, коли я починав, це можливо було тільки у віршах. Навіть у прозових творах це було складно, бо вірші більш мобільні з огляду на швидкість поширення. Тоді ж існував самвидав, а прозу в самвидаві поширювати практично неможливо».

Хто такий Василь Голобородько?

Фото: Іван Любиш-Курдей

Про казки

Окрім написання власних текстів, Василь Голобородько вже багато років займається дослідженням українських казок. Поет зізнається: про казки може говорити довго і багато, а у майбутньому мріє презентувати дійсно глобальну наукову працю.

«Я знайшов їхні тексти, описав їх, завів собі покажчик казок. Ще багато розшукую казок з усіх етнічних територій України: зараз, наприклад, читаю на бачванському діалекті, інколи й польською мовою. Тепер знайдені казки я розподіляю за своїм принципом на повні й неповні (скорочені). І ще всі казки у мене розділені на три частини за основним конфліктом – змагання між головним героєм та його супротивником: це змагання в силі – або добро, знання, хитрощі; або сила-правда; або своя (фізична) сила, як у Змієборця.

В усіх справжніх казках ідеться про настання дорослості дівчини (дещо інші мотиви – лише в побутових). У казках реалії перетворення підлітка на дорослу людину метафоризуються здебільшого антропоморфними метафорами. Бо колись у нашій культурі цьому надавали великого значення. До того ж писаних законів тоді не було, і в культурі все це регулювалося звичаєвими нормами…

Якось читаю я опис гуцульського весілля: там староста зачитує епізоди з Біблії. А я розумію, що схожий мотив бачив у казці. Книга Товіта від VI ст. до н. е складається з уривків чотирьох наших казкових сюжетів: “Молодильні яблука”, “Мертвець-помічник”, “Дівчина, що встає з домовини” і “Тварини-помічники”. План оповіді змінюється, тому виникає багато сюжетів, багато варіацій одного сюжету, але план змісту один – настання дорослості дівчини. Яка неймовірна поезія – із нічого зробити такі красиві тексти!. Це, однозначно, буде глобальна наукова праця».

Текст: Дмитро Журавель

Матеріал був зібраний із-поміж численних інтерв’ю, виступів, промов та звернень героя публікації.