Неділя, 26 травня

8 Березня не святкують. Його відзначають. Зокрема, розказуючи історії жінок, які можуть бути взірцем боротьби не тільки за жіночі права, а й за права України загалом. Те, що немає справ, з котрими не можна впоратися – потрібно лише захотіти, ці жінки доводять вже кілька років поспіль щодня. Навчившись тримати зброю в руках і рятувати життя на передовій в неоголошеній війні, тепер деякі з них намагаються повернутися до мирного життя без пострілів та вибухів, вчаться звикати до життя після втрат, борються з ПТСР, організовують ветеранські рухи, зокрема і жіночі. Хтось ними захоплюється. Дехто дивиться на них як на божевільних, що вирішили погеройствувати і тому пішли на війну – «Краще б дітей народжували». Вони ж тим часом продовжують свою боротьбу, перейшовши з поля бою на передовій у сферу ветеранської дипломатії на найвищих рівнях. І треба сказати, що, порівняно з паркетними політиками в костюмах, дівчата-фронтовички у формі виглядають і звучать переконливіше. Тому що вони знають справжню ціну цієї війни; знають кожного, кого не врятували; знають шлях від часу, коли не було що одягнути та їсти, коли йшли в бій з мачете з надією добути собі автомат, і до сьогодні.

Тоді, коли в Україні велися диванні баталії щодо «Євробачення», шестеро ветеранок АТО вирушили у штаб-квартиру НАТО в Брюсселі з ветеранською місією «Амбасадор – ветеранська дипломатія» – нового напрямку проекту «Невидимий батальйон» Марії Берлінської, щоб розказати правду про війну в Україні. Так, як її можуть розказати тільки ветерани – живі свідки подій, прості, справжні, розумні та щирі. Для цього дівчата проїхали тисячі миль. На жаль, безпрецедентна в історії української дипломатії подія залишилася майже непоміченою широким загалом в Україні. Тож після повернення, на заході «Mission Complete: Ветеранки АТО в НАТО», що проходив 5 березня в київському Veteran Hub, дівчата розповіли присутнім про місію своєї поїздки, її результати; про те, як їх зустріли у штаб-квартирі НАТО, чи вірять там у російську агресію в Україні та чи є шанс налагодити партнерство.

Представити документальний фільм про участь жінок у війні «Невидимий батальйон» та розповісти європейській спільноті у штаб-квартирі НАТО про те, з чим доводиться зіткнутися на передовій, поїхали три героїні фільму: доброволиця батальйону «Айдар», Народний Герой України Андріана Сусак; доброволиця ДУК ПС та УДА, а нині офіцерка ЗС Оксана Білозерська; парамедик-доброволиця МБ «Госпітальєри» та нині військова ЗСУ Дар’я Зубенко. А також – командирка медичного батальйону «Госпітальєри», Народний Герой України Яна Зінкевич, доброволиця батальйону ім. Кульчицького та підрозділу «Гарпун», золота призерка «Ігор нескорених» Марія Москвич і волонтерка, доброволиця ДУК ПС, аеророзвідниця та військова ЗСУ Галина Клемпоуз. На зустрічі у Veteran Hub були три з них – Андріана Сусак, Яна Зінкевич та Галина Клемпоуз.

Андріана Сусак розповіла про те, як з’явилася ідея проекту «Амбасадор – ветеранська дипломатія»: «В турне фільму “Невидимий батальйон” по Північній Америці та Канаді відбулася низка важливих зустрічей. Фільм подивилися в парламенті Канади, в конгресі США, потім він поїхав у Китай, в Європу. І Марія Берлінська побачила, що нас слухають.

Ще була історія в ООН з представником РФ. Почувши його виступ, ми не змогли стриматися від власних заяв. Але підтримки від дипломатичного представництва не отримали. Нам було сказано, що штаб-квартира ООН – не арена для боротьби військових у формі. Тож, повернувшись в Україну, ми вирішили зробити проект “Амбасадор – ветеранська дипломатія”, бо ветерани і військовослужбовці – це люди, які хочуть говорити правду, їм некомфортно грати в дипломатію “глибокої стурбованості” людей в дорогих піджаках.

Перший візит ветеранської дипломатії – штаб-квартира НАТО. Сподіваємось, не останній. Наша місія – перевести інформаційну війну на інший рівень, а також налагодити контакти. Є в нас й інші проекти, зокрема “Мандри ветеранів”».

«Навіть представники українських дипломатичних місій за кордоном дуже рідко мають можливість контактувати з тими, хто брав участь у бойових діях, – продовжує Галина Клемпоуз. Кожна з нас має вищу освіту. Але ми покинули все і пішли на фронт захищати Україну. Поспілкувавшись з нами, дипломати розуміють, що все це – історії реальних людей. Ми їх надихаємо і пробуджуємо в них збільшену відповідальність за їхні дії там».

«Планувалося, що в штаб-квартирі НАТО після виступів натовців будуть наші, – розповідає Яна Зінкевич. – Ми готувалися завчасно. Для нас була важливою відсутність будь-якої цензури. Дуже добре, що вдалося це підв’язати під тематику “Жінки. Мир. Безпека”. Просто ветеранська місія могла б бути не такою цікавою. А через проблематику жінок в армії це вдалося зробити максимально ефективним.

Після всіх виступів мав бути показ фільму і панельна дискусія. Потім – неформатна розмова. Однак за декілька хвилин до початку нам повідомили, що наші виступи не плануються. Тільки виступи натовців, фільм і, можливо, кілька запитань нам.

Ми зрозуміли, що потрібно діяти екстрено. Обговорили найбільш поширені питання, які можуть бути, розділили їх між собою, щоб не повторюватися. Фільм викликав емоції у зазвичай стриманих людей, тож запитання нам ставили досить цікаві. Чотирьом спікерам вдалося розширити свої теми. Я взагалі змогла розповісти все, що планувала спочатку: про ресоціалізацію, реабілітацію, повернення ветеранів, самогубства і ПТСР. Те, в чому НАТО може нам допомогти. Я розказала, як це відбувалося у мене, з якими складнощами я стикалася. Навела дані невеликого дослідження, яке свідчить, що 95 % ветеранів не отримали достатньої психологічної підтримки. До того ж, якщо людина звільнилася з армії і покінчила із собою, вже повернувшись до цивільного життя, вона не потрапить до статистики як ветеран. Такої статистики не існує. Людина залишається сам на сам зі своїми проблемами. Для мене було важливо це озвучити.

За півгодини нашого спілкування словосполучення “війна з Росією” прозвучало, мабуть, разів 20. Європейцям потрібно допомагати чути правду. Вони живуть у цивілізованих дипломатичних країнах, не розуміють рівень наших проблем, і тому їм легше закрити на це очі, вони не хочуть заглиблюватися. Так само є чимало людей, які ще не дуже відійшли від Другої світової і не бажають чути про війну. Але нагадувати їм про неї дуже важливо. Завдяки таким неформальним переговорам ми маємо шанс показати всьому дипломатичному світу те, що Україна хоче вступити в НАТО, що ми готові до цього, що ми – прогресивні.

Після дискусійної панелі ми мали неформатне спілкування, на якому змогли донести до керівництва Альянсу всі меседжі, з якими приїхали: про війну, про роль у ній Росії, про те, що зараз ми захищаємо від неї вільний світ, попросити зброю, боєприпаси і посилення антиросійських санкцій. Нас слухали уважно і, як мені здалося, з розумінням і приязню.

Особисто мене здивував рівень обізнаності в наших внутрішніх проблемах. Інколи значно більший, ніж ми собі уявляли. Запитання були від “Євробачення”, що у вас відбувається, гендерної рівності в армії і до того, як ми ставимося до можливості миру будь-якою ціною – тез, озвучуваних деякими кандидатами в президенти. Дуже важливим було пояснити, що для нас це – капітуляція, що це неможливо. Ми можемо вести переговори, але ніхто з нас не може піти на те, щоб капітулювати.

Всіх присутніх у залі дуже турбувало питання, чи ми не від держави, чи нас не цензурували. Вони втомилися від загальної дипломатії, завчених речень і сухої статистики. Їм було важливо почути голоси свідків подій. Напевне, порівняно з паркетними політиками в костюмах, дівчата-фронтовички у формі виглядали і звучали переконливіше.

Нам також вдалося пояснити натовцям, що для нас, на жаль, зараз є певні рівні пріоритетності. Найбільший – це війна і необхідність тримати належний рівень захищеності. Вже потім – зовнішня політика і реформи. Від нас очікують швидких змін, але вступ в НАТО – довготривала програма. І якщо ми дійсно цього бажаємо, то потрібно долучатися активно до різних державних, представницьких структур. Так само ветеранам варто долучатися до місії “Амбасадор”, тому що це можливість донести правду, можливість організувати якусь партнерську, донорську програму. В 2014-2015 роках нам допомагали чимало країн. Але, бачачи, що гроші йдуть в нікуди, що програми не виконуються або не є ефективними, почали ставитися до нас обережніше».

«Ми не кадрові військові, ми бачимо проблеми в армії, якими вони є насправді, тому що все це відчули на собі особисто, адже ми добровольці, які не вибирали армію як професію, – говорить Галина Клемпоуз. – Ми маємо розуміння, якою має бути армія. Насправді нам потрібна взаємодія з НАТО. У нас є реальний досвід війни, а вони нам можуть продемонструвати, як виглядає дійсно потужна професійна армія, без пережитків СРСР. У них є сучасні технології, вони працюють задля удосконалення себе, яке відповідає нашому прогресу.

Після показу фільму до нас підійшов чоловік, який раніше був представником НАТО в Україні. На жаль, я не запам’ятала його прізвища. Він нам дякував, вклонився і сказав, що розуміє масштаби того, що ми тут зараз зробили: “Кулуари гудуть!”

Після фільму усі присутні довго аплодували нам. Хоча дипломати і військові – люди не надто сентиментальні, але, схоже, щось у них після перегляду таки ворухнулося, бо вирази їхніх облич, бодай ненадовго, але змінилися».

«Того ж дня ми поїхали на зустріч з українською громадою, – пише на своїй сторінці у ФБ Олена Білозірська. – Зала була забита, багато людей дивилися фільм стоячи. Емоції важко передати. Ще до того як стала офіційним військовослужбовцем, я багато писала у своєму блозі. Тож звикла, що мене впізнають на вулицях незнайомі люди, підходять, дякують… Але такий шквал тепла, поваги, відвертого захоплення, як у брюссельському “українському домі”, навряд чи хтось із нас переживав раніше. Нам дарували подарунки, тиснули руку, обіймали, дивувалися нашій сміливості, майже всі жінки казали чомусь, що не змогли б піти на фронт, як це зробили ми. Я відповідала, що це їм так здається. Я це точно знаю, бо до війни мені теж так здавалося.

І знову тут, в українській громаді Бельгії, народжувалися нові проекти. Дуже багато людей запросили наших дівчат у “Мандри ветеранок”. Це проект, що вже запустився, а скоро почнуться нові…

Паралельно ми спілкувалися з українськими генералами з дипмісії про нові освітні програми, зокрема вивчення англійської для ветеранів і, насамперед, військових.

Перехожі, навіть будучи самі в цивільному, час від часу віддавали нам честь і, як це прийнято на Заході, дякували за службу (“Thank you for your service”). І остання риска: коли летіли назад, в аеропорту я побігла докупити сувенірів, і у черзі до мене звернулися двоє офіцерів у формі. З якої країни – не роздивилася, бо поспішала, до відльоту залишалося мало часу. Один спитав мене англійською, чи я з Бельгії. Перш ніж я встигла відповісти, другий розсміявся і сказав першому, вказуючи на ідентифікатор на моєму плечі: «Що за дурні питання ти ставиш? Вона – з України. Ось кольори, ось тризуб». У першого витягнулося обличчя, ніби він побачив дуже поважну особу: “O, Ukraine! Thank you for your service!”»

Можливо, коли ми навчимося так само шанувати власних героїв, у світі будуть більше шанувати всіх нас…

Візит ветеранок у штаб-квартиру НАТО відбувся. Чи завершено місію? Ні, це тільки початок. Роботи ще багато. «Схоже, нам вдалося закласти підвалини майбутніх дипломатичних місій українських ветеранів у різні країни світу, – говорить Андріана Сусак. – Контакти, візитівки, знайомства, коли перемовини йдуть за кавою і переходять в плани, пропозиції, співпрацю…

Можливо, щось із того, що ми обговорювали, не вийде. Але я знаю, що якісь проекти з цієї дипломатичної місії точно виростуть. Точно буде співпраця».

Текст: Ганна Дрозд

Залишити коментар