Четвер, 21 березня

Судова реформа, яка триває вже п’ятий рік поспіль, надзвичайно важлива як для суспільства загалом, так і для кожного з нас. Тому спочатку увага була прикута до добору суддів у Верховний суд України та непорозумінь, які виникли між Вищою кваліфікаційною комісією суддів і Громадською радою доброчесності. Потім об’єктом посиленої уваги стали декларації суддів. Зараз же люди вже чекають на перезавантаження судів першої інстанції.

Про те, що вже вдалося зробити та які завдання стоять перед системою на найближчий час, розповідає голова Ради суддів України, суддя Великої палати ВС Олег Ткачук. 

Олег Ткачук: про ефективність судової реформи, потребу у військових судах і власний Mercedes

«Зараз усі – і люди, і судді – хочуть побачити нове обличчя Верховного Суду, – пояснює Олег Ткачук Opinion. – А щоб це обличчя було новим, потрібно щось робити, і передусім ухвалювати рішення. Аби все встигнути, працюєш і зранку, і ввечері, і в вихідні, і в прохідні – майже постійно. А окрім роботи у Великій палаті є ще Рада суддів, яка теж потребує багато часу й серйозної уваги.

До речі, я ніколи не думав, що в Раді суддів може бути стільки роботи. Але насправді її дуже багато. От і виходить, що часу катма: про будні не кажу, навіть у суботу-неділю на роботі або як суддя, або як голова ради.

Насправді, працюю в такому режимі, що навіть із днем народження донька вітала у Фейсбуці, бо саме був на важливих заходах і не мав змоги поспілкуватися. А коли прийшов додому, то було вже пізно. Але судова робота мене приваблює. Цим живу багато років, і звик до такого ритму».

Про найдошкульніші проблеми судової системи

Кожна людина судову реформу оцінює із призми власного життя і власного досвіду…

Звичайно.

Пане Олеже, як ви оцінюєте судову реформу з позиції звичайного громадянина та голови Ради суддів?

Знаєте, у цій системі я вже понад чверть століття. Тож, зважаючи на досвід, мене цікавить погляд збоку, скажімо, не з системи, не з погляду судді. Зрозуміло, що інколи в людей складається враження про певну корпоративну зацікавленість суддів у захисті цієї системи. Та бажання щось приховати або не помічати негативу в мене немає. Навпаки, хотілося б побачити те, що бачить будь-яка людина, прийшовши до суду, дізнатися, як оцінюють суд звичайні люди.

Тож отримавши змогу відвідати будь-який суд, користуюся цим правом. Причому коли їду в якийсь суд, казати про це не поспішаю. Був без попередження в Печерському суді Києва. Так само приїжджав у Голосіївський – мені було цікаво побачити, як просту людину, яка приходить до суду зі своїм клопотом, сприймає державна установа. І чи може людина сприймати суд як щось позитивне, створене задля блага чи захисту її прав. І от якщо подивитися під таким кутом, то я побачив у судовій системі багато проблем.

Що ви маєте на увазі?

Передусім брак кадрів у судовій системі. У результаті реформи, через те, що до суддів висунуті жорсткіші вимоги, – і щодо майна, і щодо поведінки, – багато суддів звільнилися з посад. Із посад пішли понад три тисячі суддів, і зараз залишилося трохи більше 5 100 суддів, хоч на початок реформи їх було майже дев’ять тисяч.

А скільки потрібно суддів, щоб, так би мовити, двох зайців убити – тобто, щоб і судді не були так страшно перевантажені, і справи розглядалися вчасно?

Вважаю, що оптимальна кількість – десь у межах дев’яти тисяч. Хоч судді й зараз намагаються розглянути всі справи, які в них у провадженні. Але, наприклад, у Верховному Суді працює 113 суддів, а справ понад 100 тисяч. Це непомірне навантаження для суду останньої інстанції, який повинен кожне слово не просто прочитати, а вивірити до останньої літери, причому не тільки з погляду юридичного, але й лексичного, історичного тощо. Якщо комусь видається, що легше працювати в судах першої інстанції чи в апеляції, то він помиляється. Бо ж якщо суддя за рік має розглянути дві тисячі справ, то ми розуміємо, що це до десятка справ на день – відписати, заслухати, роз’яснити права, ввічливо й виважено поставитися до кожного непросто. Якщо таке навантаження впродовж двох чи трьох днів – це одне, а якщо роками, то це надзвичайно складно.

Окрім браку кадрів, ще одна проблема в судовій системі – технічне забезпечення, і третя – досконалість процесуального закону. Якщо їх усі вирішити, суди стануть іншими, більш спокійними, бо нинішнє навантаження, коли важко зрозуміти, день надворі чи ніч, робочий він чи вихідний, здоров’я нікому не додає. А такий стан стресу не сприяє виваженому до найменших дрібниць правосуддю. Треба розвантажити систему.

Так от, із точки зору пересічного громадянина або стороннього спостерігача, мені здається, що вочевидь проглядаються ще й такі проблеми, як брак приміщень і матеріального забезпечення. Останнє важливе не лише для суддів, а й для тих, хто до суду приходить.

От людина приходить і хоче подати документ – у суді має бути ксерокс, інша оргтехніка. Трапляється, що людині в суді стає зле – елементарно має бути місце, де можна спокійно посидіти, а інколи його немає. І це попри те, що за п’ять років, відколи триває реформа, ситуація змінилася суттєво. Зранку в мене була робоча нарада, і ми з членами Ради обговорювали роботу територіального в місті Києві управління Державної судової адміністрації. Рада суддів здійснює контроль за організацією роботи в судах, і от ми сьогодні спілкувалися про те, як ця робота налагоджена в судах Києва.

Олег Ткачук: про ефективність судової реформи, потребу у військових судах і власний Mercedes

І як вона налагоджена?

Проблем багато, та за останній рік відремонтували і привели до «божого вигляду» 13 залів судових засідань. Це небагато, але все-таки щось зробили, закупили 400 одиниць комп’ютерної техніки. Ми зараз ідемо до запровадження електронного судочинства – і зали обладнуються відповідною апаратурою. В усі зали судових засідань закупили меблі – у деяких приміщеннях вони ще із царських часів залишалися. Це непрості кроки ще й тому, що на все потрібні чималі кошти. Для держави, надто в умовах війни, це непросто. Усі потреби судової влади враз задовольнити не можна, але робота проводиться.

Якщо казати про Київ, то в усіх судах заплановані ремонти – обладнання приміщень для прокурорів і адвокатів, для людей – аби вони мали змогу ознайомитися з матеріалами справи. Не забули і про осіб, звинувачених у вчиненні злочинів: у судах є місця, де їх утримують, ведеться робота, щоб забезпечити нормальні людські умови перебування цих людей у суді.

Як за цей час змінилися суди й судді з погляду голови Ради суддів? Передусім суттєво змінилися процедурні правила. Ухвалено нові процесуальні кодекси, які змінили процедуру касаційного перегляду справ, визначили випадки зловживання процесуальними правами та порядок боротьби із цими зловживаннями. Схвалені такі механізми, як зразкова справа, письмове провадження, досудове врегулювання спору. Нині суди розглядають понад чотири мільйони справ на рік, а це ті речі, які з часом дадуть змогу суттєво зменшити їхню кількість.

Зрозуміло, що це дуже багато, і навряд чи досудовий розгляд спору дуже зарадить ситуації. Що робити?

Якщо говорити про зміну ситуації в самій системі, то можна йти двома шляхами: або постійно збільшувати кількість суддів, адже кількість звернень зростає разом із правовою свідомістю громадян, або змінювати процедури – щоб розглядати справи швидше.

Про гроші й навантаження на суддів

Пане Олеже, чи вистачає коштів, які держава виділяє на судову систему, на всі її потреби, надто коли йдеться про ремонти, закупівлю техніки тощо? І як ці суми корелюються з тими, які отримують суди в європейських країнах?

Судова система фінансується за рахунок держбюджету, проте є визначені законом норми, які зобов’язують сторону при зверненні до суду сплачувати судовий збір. І частина витрат судової системи покривається саме за рахунок цього судового збору: структура держбюджету вибудувана таким чином, що ці кошти, які надходять від сплати судового збору, ідуть на покриття витрат судової системи. Тобто судова система за рахунок великої кількості справ, які перебувають на розгляді, значну частину коштів заробляє сама.

А ці гроші точно йдуть на потреби судової системи чи так, як колись дорожній збір, якого наші дороги ніколи не бачили?

Точно. Це окрема графа доходів і витрат. Вони окремо акумулюються й окремо йдуть на судову систему. Звичайно, цих коштів мало. Що ж до європейських країн, то порівнювати дуже складно, оскільки їхні суди забезпечені нормальними приміщеннями впродовж останніх двох-трьох сотень років. Я був у різних приміщеннях судів у різних країнах, і можу сказати, що не всі суди в Європі мають розкішні приміщення – таких палаців насправді мало. Більшість приміщень прості, обладнані простими меблями. Ті ж приміщення, які будуються зараз, відповідають усім сучасним вимогам і потребам щодо освітлення, технічного обладнання, місць для перебування громадян.

Торік у листопаді я був у Канаді, у районному суді. На п’ятому поверсі житлово-офісного приміщення. Вхід у цей будинок із вулиці – із метро й із магазину. Коли я туди прийшов – там на лавці спочивав стомлений безхатько. Саме обладнання суду досить просте. Назустріч вийшло п’ятеро суддів: один зовсім без мантії, решта четверо – у різних. Ми запитали, як же так, незрозуміло, де який суддя. А вони кажуть: у нас така традиція, такий порядок, ми так живемо…

Олег Ткачук: про ефективність судової реформи, потребу у військових судах і власний Mercedes

Тобто вони не зациклюються на проблемах уніфікації…

Ні на чому не зациклюються, я так зрозумів. З іншого боку, ми були у Верховному суді Канади. Це приміщення історичне, побудоване півтора століття тому. Воно дуже гарне, таке, можна сказати, фундаментальне. Проте судді розглядають там до сотні справ на рік, а в нас – сто тисяч. Тому все залежить від того, із чим порівнювати. Якщо з навантаженням, то в нас воно одне з найбільших, мабуть, у світі. Принаймні у Верховному Суді.

У першій інстанції інакше?

Та й у першій так само. Коли я ще тільки починав працювати, спостерігалося таке собі бажання законодавця – забезпечити доступ до суду всім. Якщо будь-який конфлікт виникає, це потрібно розглядати в суді. Ті ж самі порушення ПДР, які раніше суди не розглядали. Зараз судді розглядають і справи, пов’язані з контролем за досудовим слідством. Тут такий суцільний контроль здійснює слідчий суддя: дає дозволи на обшук, на виїмку, на арешт, тобто на всі процесуальні дії. Але тут вкралося те, що суддя дає дозвіл і на проведення судово-медичної експертизи для померлих осіб. Обґрунтованість такого кроку законодавця викликає сумнів, адже в цьому випадку експертиза є обов’язковою.

Про зайві напрямки роботи

Перетворили суддів на філії похоронних бюро?

Так, а це зовсім неправильно. І потреби такої немає, адже в законі написано: для встановлення ступеня й тяжкості тілесних ушкоджень, причин смерті призначається судово-медична експертиза. Зважте, призначається без волі судді, без волі слідчого прокурора. Але в іншій нормі закон каже, що для цього потрібне рішення слідчого судді. І слідчі судді зараз, а я з ними постійно спілкуюся, кажуть: якщо два вихідних, то на третій уже виходить так, що людина по 4-5 днів у морзі лежить, а родичі чекають, коли суддя дасть дозвіл на проведення експертизи, щоб поховати.

Мало того, що це обтяжує суд, таке безглуздя загалом нікому не потрібне. Ну скажіть, кому це треба? Людям? Ні. Воно спричиняє незадоволення судом? Спричиняє. Не тільки судом. Узагалі системою, державними механізмами. Таких речей не повинно бути, тож Рада суддів думає, як вийти зі скрутної ситуації, як позбавити суддів непотрібного судового навантаження в таких справах, щоб вони витрачали час для вирішення справді складних юридичних завдань. Готуємо свої пропозиції, щоб змінити закон. Так бути не повинно.

Коли можна чекати на зміни?

Залежить від волі законодавця. Ми законопроект уже підготували. До речі, ми їх готуємо постійно, і з цих питань також. Сподіваюся, після канікул подамо в парламент і проситимемо розглянути.

Про відкриті декларації та злочини

Судова реформа прикувала до суддів увагу суспільства, надто до їхніх декларацій. Та зараз уже йдеться про те, що відкриті декларації є для самих суддів джерелом небезпеки, бо оприлюднена в них інформація, навіть без адрес, – просто знахідка для злодіїв, які спеціалізуються на пограбуванні будинків. Як убезпечити суддів?

Є кілька варіантів розуміння цієї проблеми. У нас, скажімо, електронні декларації повністю відкриті, за винятком конфіденційної інформації, і їх справді може подивитися будь-хто і в будь-який час, та ще й з будь-якою метою. За кордоном дещо по-іншому. Там випускають збірники, у яких публікують декларації. Якщо ти хочеш отримати відомості, можеш прийти в бібліотеку й узяти цей журнал. Або зробити запит у суд, і тобі надішлють збірник.

Олег Ткачук: про ефективність судової реформи, потребу у військових судах і власний Mercedes

Тобто, вони, з одного боку, відкриті, а з іншого, щоб отримати інформацію, треба зробити певні кроки?

Так, ідентифікувати себе, показати, що ти хочеш побачити. Ти маєш право це побачити, але ти повинен сказати, що ти це дивився. Мабуть, у цьому логіка є, і днями судді ВС цікавилися, що із цим узагалі робити далі. Багатьом людям незрозуміла мета такої безконтрольної відкритості. Чи сприяє це боротьбі з корупцією, чи протидіє їй? Сумнівно, кажуть судді, адже судових справ на підставі таких декларацій – одиниці. І тут є проблеми.

Із декларуванням?

Радше з цією нашою відкритістю. Коли мені суддя Верховного суду, доктор наук, автор багатьох публікацій, каже: «Я в інтернеті записую своє прізвище – і перше, що з’являється, не публікації чи судові рішення, а декларації». Я раніше до цього ставився філософськи: ну, відкрита декларація, і що? Але коли почали грабувати членів Вищої кваліфікаційної комісії суддів, суддів Верховного суду, я бачу, що це проблема серйозна.

Таких випадків багато?

Уже більше десятка. Окрім того, ми ж бачили випадки, коли й на суддів першої інстанції нападали, і апеляції.

Що беруть?

Я не знаю. Мабуть, готівку. Може, якісь прикраси. Але найгірше, що людей калічать. Гадаю, питання ще й у тому, що показуєш доходи, причому не тільки раз на рік, а, приміром, у відпустку йдеш, тобі нараховують гроші, мусиш ці гроші впродовж 10 днів показати в декларації. Ти показав – і злочинець бачить, що в тебе є надходження. І все, можна приходити. Ти можеш, звичайно, кудись їх подіти, але залишається небезпека, що на тебе нападуть. Тому мені здається, що підхід до цього питання потрібно переглядати.

У НАЗК працює десяток людей – хіба під силу їм фізично не те що перевірити, а тільки переглянути в рік 150 тисяч декларацій? Мабуть, ні. А який сенс, якщо наміри не підкріплені реальними механізмами для перевірки? З іншого боку, звітуватися потрібно, але той, хто хоче отримати ці відомості, повинен ідентифікувати себе. Ну, хай собі дивляться декларації, але ж має хоча б така невеличка пересторога бути, бо судді переживають передусім за безпеку. Вона потрібна їм, щоб спокійно працювати.

До речі, перш ніж іти до вас, поцікавилася декларацією, але знайшла не одразу…

Бо є декларації, а є відомості про зміну майнового стану. А що там шукали (посміхається, – прим. авт.)?

Олег Ткачук: про ефективність судової реформи, потребу у військових судах і власний Mercedes

Було цікаво, на якому автомобілі їздите?

На 250-му Mercedes 2013 року випуску.

Хороша машина…

Доходи дозволяють… Уже шість років. Треба міняти, але бракує часу.

За кермом самі?

На вихідні їжджу сам. А так попросив, щоб мене підвозили. Річ у тім, що я ж працюю до 12-ої, інколи до першої-другої години ночі, і вже коли виходжу з роботи, то, чесно кажучи, просто нічого не бачу. Раніше якось краще бачив, а зараз зовсім кепсько.

Про спілкування суддів у Фейсбуці

Пане Олеже, як ви загалом ставитеся до активності суддів у соцмережах? Чи повинні вони дружити у Фейсбуці з прокурорами й адвокатами?

Бути чи не бути у Фейсбуці – це особисте рішення кожного. Для мене важливо там бути з кількох причин. По-перше, це найпростіший спосіб комунікувати із суддями: вони мені весь час, коли можуть, пишуть. Бо ж засідання постійні: то я на засіданні, то вони, а невирішених справ багато.

Тобто, це у вас робочий інструмент і засіб зв’язку?

Робочий інструмент. Точно. Це перше. Друге, я ж не просто голова Ради суддів, я реально маю кожного суддю почути. Є судді у відставці, які залишилися на окупованій території Донецької й Луганської областей. Вони можуть до мене звернутися лише через Фейсбук, іншої можливості немає. А мені важливо з ними спілкуватися – це наші громадяни, які з різних причин залишилися там, нікому не кажуть, що вони судді, але при цьому є патріотами України.

Таких багато?

Небагато, але є. Їм просто нікуди сюди приїхати і вони не знають, як перевезти сім’ю.

Олег Ткачук: про ефективність судової реформи, потребу у військових судах і власний Mercedes

На Сході є й такі, які залишилися суддями України, але працюють там. Із ними теж спілкуєтеся?

Ні, я зрадників не сприймаю. Їх треба звільнити й піддати кримінальному покаранню.

А хто повинен ініціювати цей процес?

Правоохоронні органи – за наявності відомостей про те, що вони є зрадниками (а ці судді зрадили присягу й Батьківщину зрадили), – мають звернутися до Вищої ради правосуддя. Рада правосуддя має ухвалити рішення про їхнє звільнення. Рішення це може бути оскаржене до Великої палати ВС, у якій я працюю. А вже Велика палата ухвалює остаточне рішення.

Тобто фактично ініціювати цей процес повинен Аваков?

Ну, це не тільки МВС – це СБУ, це НАЗК, Національне антикорупційне бюро та будь-який правоохоронний орган. Звичайно, це питання можуть ініціювати і прості громадяни, яким щось відомо. Але для того, щоб було ухвалено рішення про притягнення до відповідальності, все-таки має бути реакція правоохоронного органу, адже саме вони мають відомості про те, що людина працює там або вона зрадила присягу.

А як бути із дружбою в соцмережах з адвокатами й прокурорами? Це припустимо для суддів?

Я із прокурорами й адвокатами, звичайно, спілкуюся. Рада, а це була моя ініціатива, ухвалила рішення про створення спільних робочих органів із прокурорами, адвокатами, юристами. У нас 30 членів Ради суддів, 5 100 суддів, 45 тисяч адвокатів, близько 100 тисяч людей, які входять в Асоціацію правників України, кілька тисяч прокурорів. З усіма цими структурами ми підписали договір про співпрацю. Такого ніколи не було ні за часів СРСР, ні в Україні, але ми цю роботу почали. І почали для того, щоб виробити спільні етичні правила для всіх, хто називає себе юристом і приходить до суду.

Багато встигли зробити?

Чимало. Уже майже готовий для підпису документ; протягом місяця-півтора ми його завершимо й опублікуємо. Це буде спільний етичний кодекс для всіх юристів. У кожного з нас є кодекс, і за його порушення ми відповідаємо дуже жорстко. Порушення кодексу адвокатом, суддею чи прокурором є навіть підставою для звільнення. Але для нас важливий не тільки страх покарання, важливе формування усвідомлення того, що судовий юрист – це суддя, прокурор і адвокат – особлива категорія професіоналів, які відповідають не тільки своєю роботою чи зарплатою, не тільки матеріально, але й своїм авторитетом, своєю честю за те, щоб правильно поводитися. Не можна, наприклад, адвокатові казати, що давай гроші, я передам судді – і твоя справа вирішиться. А так буває. І нерідко. Не можна так чинити прокуророві. І судді не можна. Кожен має поважати іншого, адже зала суду – як хірургічний кабінет: коли людина приходить, там має бути стерильно, чисто, спокійно, чесно, добросовісно. Не можна відрізати те, що не подобається тобі, просто так. Не можна щось пришити зайве – там має бути дуже філігранна робота. І ми – Рада суддів це намагаємося зробити, тому я спілкуюся з адвокатами, з прокурорами – з усіма.

Олег Ткачук: про ефективність судової реформи, потребу у військових судах і власний Mercedes

Наскільки ФБ-спілкування можливе для суддів узагалі? Я думаю, що це можливо, але це не має стосуватися власне судової діяльності: не можна, наприклад, обговорювати рішення судді або доводити в мережі його переконливість. Це треба робити в наукових журналах. Не можна обговорювати рішення колег, це не зовсім правильно з точки зору етики. Не можна загалом вчиняти дії, які би підривали довіру людей до правосуддя. Якщо ти визначив, що служиш правосуддю, незалежно від того, прокурор ти, адвокат чи суддя, – маєш йому служити.

Про те, хто має судити воєнних злочинців

Ви свого часу були військовим суддею…

Так.

Під час війни, коли на фронті трапляються різні ситуації, питання створення військових судів дуже актуальне, бо цивільні судді, мабуть, не можуть судити тих хлопців, які живуть там за іншими законами, аніж ми тут…

З одного боку, держава повинна забезпечити розгляд справ судом, який є кваліфікованим щодо певного виду правовідносин – чи то цивільних, чи то військових. І завдання цих військових судів, перш за все, забезпечити дисципліну і правопорядок у війську, а в умовах воєнного часу, як у нас зараз, це дуже важливо, адже внутрішній стан у Збройних силах безпосередньо впливає на боєздатність. Друге: оцінити правомірність дій людини в умовах війни цивільним людям справді не дуже просто. Скажімо, вбити людину не можна, але коли це здійснюється для запобігання воєнній агресії чи для відвернення ворожого нападу, для захисту інших людей, то це прямий обов’язок військовослужбовця. І таких обов’язків у нього дуже багато. Коли військовий перебуває на варті, і нападають на бойовий пост, він зобов’язаний здійснити заходи для відвернення цього нападу. А якщо потрібно, то й знищити нападників. Адже від цього залежить територіальна цілісність, безпека держави й інших людей. І якщо він не виконує цієї функції, то винен у тому, що загинуть інші люди, що буде пошкоджена техніка або що ворог захопить територію держави.

І тут справді дуже важливо, щоб правосуддя здійснювали ті люди, які мають відповідні знання у військовій сфері. І важливо, щоб правосуддя здійснювали в умовах, у яких перебувають військовослужбовці: чи то вони знаходяться на території розмежування, чи там, де безпосередньо здійснюється охорона державного кордону тощо. І військові суди виконували цю функцію – 75 % справ справді розглядали на території розташування військових частин. А ці частини на той час виконували бойове завдання і в ракетних військах стратегічного призначення, і в прикордонних військах, і у внутрішніх військах, і в інших військових формуваннях. І це дуже важливий стримуючий чинник для забезпечення дисципліни і правопорядку у військах.

Питання створення таких судів серйозно дискутувалося, навіть є відповідний законопроект. До чого прийшли? Олег Ткачук: про ефективність судової реформи, потребу у військових судах і власний Mercedes

Поки триває дискусія. У нас змінилася Конституція та закон про судоустрій і статус суддів. Там тепер немає норми, яка б визначала діяльність військових судів. Зараз дискусія відбувається навколо того, чи повинні військові судді підпорядковуватися військовому командуванню, чи це має бути окрема структура, яка входить до органів судової влади. І от не можемо ми поки що визначитися, як нам краще.

Але, на моє глибоке переконання, військові суди повинні існувати, особливо в умовах, коли здійснюється збройна агресія проти нашої країни. Я думаю, що це важливий чинник для забезпечення боєздатності Збройних сил і важлива умова для того, щоб здійснювати правосуддя стосовно тих воєнних злочинів, які вчиняються на території України, або вчиняються збройними силами інших країн. Це дуже важливо, і я думаю, що без цієї структури виконати завдання із правосуддя щодо воєнних злочинців ми не зможемо.

Тут важливо ще й те, щоб наших хлопців, які захищають країну, не робили злочинцями цивільні судді…

Річ не в тім, що судді, будучи цивільними особами, засуджують військових. Візьмемо територію, наближену до зони бойових дій. У частини суддів, які добросовісно й чесно здійснюють правосуддя на нашій території, є родичі, які знаходяться на тій території. На непідконтрольній. Прийде час – а він прийде обов’язково – коли нашим судам доведеться розглядати справи, пов’язані зі злочинами, вчиненими на тій території. І зважаючи на те, що в когось там проживають близькі, родичі, знайомі, у когось навіть батьки чи діти залишилися, якесь майно, це буде просто складно морально. Для того, щоб забезпечити об’єктивність, нам потрібно, щоб правосуддя здійснювали такі судді, які до цієї території жодного відношення не мають. Це перше.

Друге: справді є військова специфіка – для того, щоб забезпечити права військовослужбовців, потрібно, щоб їхні дії могла оцінити людина, знайома зі специфікою діяльності ЗСУ. Звичайно, цивільний може сказати, що красти не можна, стріляти в беззбройну людину не можна. Але ж ступінь правомірності різний. У цивільної людини, коли їй розповідають, що хтось там кудись біг і його застрелили, – одне сприйняття. У військової людини, коли вона розуміє, як це відбувається на війні, інше… Тому нам потрібна структура, яка ці питання вирішуватиме, на власному досвіді знаючи, що таке війна.

І ми ще дійдемо до того, що вирішуватимемо питання про притягнення до відповідальності тих осіб, які вчинили злочини проти порядку ведення самої війни, розумієте? І це така специфічна категорія справ, яку мають розглядати фахові спеціалісти. Для цього створений, наприклад, Гаазький трибунал. А в колишній Югославії, наприклад, створювалися гібридні суди, коли в країну привозили суддів із інших держав, спеціалістів у галузі воєнного права чи воєнних злочинів, тобто злочинів проти порядку ведення війни, коли масово знищують людей. У нас така трагедія була в Іловайську, коли домовилися про одне, а ворог потім знищив багато людей. Так хтось же має розглядати справи щодо тих, хто вчинив саме такі злочини. Як на мене, є логіка в тому, щоб такі справи розглядали саме військові суди. Важливо, щоб і ті, хто виконував ці злочинні накази, усвідомлювали, що це злочини проти людяності, проти мирного населення, і щоб вони понесли покарання.

Яка перспектива створення такого суду в Україні та якою має бути його структура?

Сподіваюся, що невдовзі ми його матимемо: що військовий суд потрібен, розуміють усі гілки влади. Щодо структури, то це має бути один чи два гарнізонних суди, можливо, п’ять судів першої інстанції, апеляційний суд і касаційна інстанція у складі Верховного суду. Думаю, цілком можливо вирішити питання впродовж року.

Текст: Лариса Вишинська

Фото: Олена Усенко

Залишити коментар