Неділя, 26 травня

Колись він боявся, що має померти у 47 років, та поспішав закінчити всі справи. Сьогодні його ім’я уналежнюють до класики української літератури. Він не сидить у фейсбуці, бо надто цінує час, та наголошує: Україна ніколи не буде одномовною. Про авторське «я», популяризацію нашої літератури за кордоном, розпад Росії та письменників, з котрих журналісти роблять експертів у всьому, – зі слів Юрія Андруховича у рубриці «Хто це…» на Opinion.

Про дитинство без мрій стати письменником

Людина, котру сьогодні називають патріархом сучасної української літератури, у дитинстві та підлітковому віці про письменництво і не мріяла, адже тоді були далеко не найкращі часи, аби репрезентувати себе у ролі нового автора.

«Тобто я не міг мріяти про те, щоби стати письменником, бо мене все одно ніхто б не надрукував. Тобто писати я все одно писав би, бо я писав усілякі історії з п’яти років, а розмовляв із дев’яти місяців, отже, я був приречений на “володіння словом”. Але бути письменником – означає публікуватися. Тому я вважав так: писати – це одне, це для себе, для найближчих друзів. А професія – археолог. Коли ж дізнався, що шансів стати археологом у мене в тій країні не набагато більше, ніж стати письменником, я обрав шлях найменшого опору і подався студіювати т. зв. журналістику до поліграфічного інституту».

Про себе як автора

Письменником Андрухович все ж став, притому одним із найбільш знакових у сучасній українській літературі. Утім, коли сам замислюється над тим, яким саме автором бачить себе, зізнається: ідеться про не українського письменника, однак українця за національністю.

«У мене вже сформулювалися щодо цього певні максималістичні принципи, які на практиці складно витримати, але я намагаюся і цього прагну. Один з них полягає в тому, щоб на письмі розповідати історії, яких ще українською мовою не розказували, або формулювати те, чого українською сформульовано не було. У зв’язку із цим можна з деяким перебільшенням сказати, що я себе бачу не українським письменником, який пише українською мовою. Але я українець і за національністю, і за принципами. Я говорю тільки про приналежність до певної літературної традиції. Для мене важливо створювати літературні тексти, яких в українській традиції ще не було, і, відповідно, розширювати її».

«Я заборонив собі підлаштовуватися під будь-які читацькі очікування і перебуваю у вільному польоті. Найцікавіше для мене – надати роману нової, несподіваної структури, відкривати щось всередині жанру, якщо це ще можливо. Я не люблю банальностей, тому й не виправдовую очікувань читачів».

Про Андруховича, котрий «передусім поет»

Таке формулювання неабияк лестить письменнику. За його ж словами, сказати так про якусь людину – це дуже високо її оцінити. Тому сам він себе так не називає, аби не виглядало наче самовихваляння.

«Вірші сьогодні почали приходити до мене рідше, але й на початках вони не з’являлися часто, скоріше, такими смугами. Тобто бувало так, що півроку, а то й довше – жодного рядка, а потім звідкись починає щось лунати – і ти маєш лише встигнути записати. Напевно, у зв’язку з цим до 30 років, коли я писав вірші систематично, в мене виробилася така циклічна структура моїх збірок – п’ять, шість, сім віршів ідуть один за одним. Можливо, це старомодно, але я вважаю, шо написання будь-якої прози можна запланувати та організувати, але не можна запланувати вірші. Їх треба просто дочекатися. Тільки в тому випадку є сенс писати вірші, коли вони самі собою прийшли».

Про очікування смерті у 47 років

Це може здатися вигадкою, але Андрухович дійсно припускав, що може померти у цьому віці. Таким було ворожіння з долоні, коли письменнику було близько 30.

«Причому це не було так чітко сформульовано, але мені тоді сказали, що я маю всі свої спраави, все задумане позакінчувати до 47. Минуло дуже багато років, і, коли мені було вже за 40, усе це знову в усій виразності пригадалося. Я отримав таку ніби вказівку – роби щось швиденько, бо вікно можливостей може зачинитися».

Фото: The Ukrainians

Та водночас письменник наголошує: варто пам’ятати, що життя насправді довге, навіть дуже довге. Ба більше, воно не одне, їх – декілька.

«І ось проживати їх треба якось так, щоб поміж ними не виникало жодних прогалин. Щоб перехід з одного життя в інше відбувався плавно і послідовно».

Про непопулярність українських авторів за кордоном

Андрухович переконаний: наші автори вже давно вміють писати не гірше закордонних, утім є причина, котра не дозволяє українським письменникам повною мірою «увірватися» на світовий ринок.

«Нам все-таки до сьогодні ще катастрофічно не вистачає перекладачів у різних країнах світу, які би достатньо володіли українською, щоб перекладати оригінальні твори українських авторів з мови оригіналу».

Причина цьому проста і банальна – прогалина у популяризації української мови. Ба більше, насправді перекладачів не просто не вистачає – у деяких країнах людей, котрі здатні перекласти з української, немає взагалі.

«Така ситуація, мені здається, й у Швеції, тому говорити про Нобеля поки що передчасно. Немає хороших перекладів шведською саме з української, перекладають за посередництва інших мов. І навіть там, де вже було реалізовано успішні проекти, як-от у німецькомовному просторі чи Польщі, перекладачів можна полічити на пальцях однієї руки. З українського боку об’єк­тивно зростає пропозиція, кількість цікавих текстів та авторів збільшується, а от перекладачів – ні. Залишаються ті ж самі люди, які працювали з текстами Жадана, моїми, інших письменників, вони хочуть і далі працювати з нашими творами. У них немає фізичної можливості перекласти ще п’ятьох чи шістьох авторів, і з цим треба щось робити.

Я не раз казав, що держава має створювати стипендії для іноземців, запрошувати їх пожити в Україні рік чи більше, вивчаючи українську. Адже тоді вони не тільки вивчають мову, а й починають розуміти ментальність і багато різних контекстів, а все це необхідно для перекладача. Має прийти усвідомлення, що культура потребує великих інвестицій. До них, власне, і треба ставитися як до інвестицій і не шкодувати коштів на виховання, вирощування майбутніх перекладачів української літератури».

Про відсутність у соціальних мережах

Нині у фейсбуці можна зустріти чи не всіх сучасних авторів: ось тобі Сергій Жадан та величезна фан-сторінка, ось Оксана Забужко, Андрій Любка, Юрій Іздрик… Список можна продовжувати довго, однак Юрія Андруховича в ньому помітити не вдасться: патріарх оберігає свій час, котрого і так бракує.

«Іноді я шкодую, що не маю сторінок у соціальних мережах, бо часом постає конкретна потреба інформувати якомога більше людей про певні події. Однак соціальні мережі забирали б страшенно багато зусиль і часу, якого в мене й без того бракує. За моєю відсутністю у фейсбуці не стоїть велика ідея, що, мовляв, соціальні мережі шкідливі і я не хочу мати з ними нічого спільного. І так пишу мало, а то нічого взагалі не писав би, бо сидів би й спілкувався з незліченними друзями. Мені достатньо того, що емейли забирають кілька годин щодоби».

Про письменників, котрі стають політичними експертами

А точніше, котрих роблять такими журналісти. Скільки разів ви натикалися на розмову із сучасними письменниками? А у скількох з них автори коментували війну, якісь законопроекти чи закони? Андрухович цьому не дивується, навпаки, за його словами, це не українська, а загальносвітова тенденція.

«Якось ми з колегою, іспанською поетесою, обмінялися про це думками. І вона, як на мене, пояснила такий феномен вичерпно: “Ми, на відміну від справжніх експертів, які говорять зважено та нудно, висловлюємося яскраво, метафорами. І медіа це потрібно”. Журналісти люблять звертатися до нас тому, що наші формулювання привертають увагу до публікацій. Ми даємо їм метафоричні, дзенівські спалахи. Тут ідеться про ринок збуту інформації, новину треба подати в найефектніший спосіб. Відповідно, серед інших там має бути непередбачуваний, некерований тип, який скаже щось абсолютно дивне».

Сам патріарх бути експертом для журналістів готовий не завжди: лише у питаннях, з якими знайомий. І, як зазначає сам, від такої ролі його нерідко рятує якраз відсутність у соціальних мережах.

«Залежить від теми. Скажімо, якби мене запитали про ставлення до абортів, я розгубився б, бо це багатоаспектна тема. Але коли питають про футбол чи судочинство, де щось відчуваю і розумію, охоче погоджуюся. Однак оскільки мене немає в соцмережах, останніми роками не так часто звертаються. Усе ж таки соцмережі створюють постійне тло для новинарів, які можуть витягти коментарі з особистих сторінок письменників, а вже мені журналісти телефонують в останню чергу».

Про Майдан і зміни

Розмірковуючи над «перемогами» та «поразками» Революції гідності, патріарх української літератури наголошує: даремним Майдан точно не був, адже він переміг. Переміг, бо виконав головне завдання – усунув від влади Януковича та розвернув нас геть від Росії.

«Далі починається постмайданне “або – або”, однак то вже інша історія. Майдан лише розчистив дорогу для боротьби, яку можна і виграти, і програти. Перемога Майдану в тому, що ця альтернатива в нас принаймні з’явилася. Якби Майдану не було або якби він програв, то ніякої альтернативи в нас не існувало б і ми сьогодні цвіли б і пахнули всередині “русского мира”».

Серед головних здобутків Майдану Юрій Андрухович називає збільшення українського контенту в публічному просторі та безвізовий режим.

«Українська музика в радіопросторі. Українські фільми в кінотеатрах, їх більшає. Українська книжка, якої теж більшає і в якої більшає читацтва. З’явилися гроші на культуру, і ці гроші порівняно чималі. Думаю, що всі ці позитиви означають значно більше, ніж декому здається, бо це – культурні підвалини для буття кожної сучасної нації.

Далі. Звичайно ж, безвіз. Для країни, 69 % населення якої ще донедавна жодного разу в житті не бували за жодним кордоном, це прорив. І його наслідки повною мірою спрацюють десь уже протягом найближчого десятка років».

Однак є і речі, котрі не змінились навіть після Майдану. Зокрема, правоохоронна система. Диявол, за словами письменника, і досі сидить у судах, прокуратурах та поліційних управліннях.

«Усе це й далі працює неефективно, корумповано, з відчутним проросійським ухилом і в дуже саботажному стилі. І в той же час – які маєтки, які лімузини, які подарунки “своїм від своїх”! Це ж явно не на легальні заробітки, хоч які б вони були високі.

Такий стан речей жахливо деморалізує су­спільство. Воно й без того сильно травматизоване і надзвичайно чутливе, в нього, зрозуміла річ, завищені очікування. Але воно має на них право. Наше суспільство хворе на загострене відчуття несправедливості. Його це дуже болить».

Про розпад Російської Федерації

Якось на питання, коли Україна зможе повернути анексований Росією Крим, Андрухович відповів: після розпаду РФ. Згодом автор пояснив: остаточно це станеться, коли демократичний західний світ перестане вірити у Достоєвського.

«Це така, звісно, метафора, але ви навіть не уявляєте, наскільки це – російська класична культурна спадщина – вагомий чинник просування Росією своїх інтересів на світовій арені. Якби мільйони людей на Землі не обожнювали Толстого, Чайковського, того ж Достоєвського, Чехова, Булгакова, Шостаковича, то Росії вже б давно спільними зусиллями позбулися, ніби гігантської пухлини на тілі людства.

Тобто в Росії велетенський запас міцності завдяки захисній гуманітарно-культурній оболонці з усіх тих її геніїв. Не знаю, скільки ще треба поколінь, аби на Заході врешті прозріли й побачили згаданого Федора Михайловича таким, яким він є насправді, – тобто місцями доволі посереднім белетристом і водночас жахливо реакційним, дуже небезпечним мислителем.

Так що з цього боку добрих новин чекати не доводиться. І в такому разі слід сподіватися, що Росія може розвалитися лише зсередини. А для цього потрібен щонайменше палацовий переворот, а з ним і прихід у Кремль іншого угруповання. Як тільки всі оті путінські гаманці, включно з “нашим” Фірташем, під тиском американських санкцій вирішать, що далі вже немає сенсу відстібувати Путіну гроші, й таки перестануть їх відстібувати, так відразу ж цей переворот і відбудеться».

Про Україну, де всі розмовлятимуть лише українською

Можна скільки завгодно мріяти про нашу країну, де всі, незалежно від віку, статі та купи різних показників спілкуються виключно державною мовою. Однак це мрії. У реальності, за словами Юрія Андруховича, одномовною Україна не буде ніколи, як ніколи, зрештою, такою й не була.

«Це суперечить не тільки її природі, зокрема розташуванню, а й загальним світовим тенденціям, від яких ми не зможемо та й не повинні ізолюватися. Тому я мріяв би про дещо інше: про таку Україну, в якій, попри її дво- чи навіть кількамовність, українська мова була би присутня і панівна в усіх регіонах, містах і в усіх без винятку сферах. Щоб вона переважала на вулицях, площах, у закладах, фірмах, на подіумах, у ресторанах і кафе, у спорті, шоу-бізнесі, освіті, науці та космонавтиці. Щоб нею спілкувалися модельки й офіцери, політики, великі боси та їхні секретарки, охоронці президента і сам президент, зрештою – навіть олігархи. Впевнений, що ця мрія має всі шанси збутися. Але для цього потрібне певне усвідомлене і послідовно-цілеспрямоване напруження зусиль. Зокрема, й наших російськомовних співвітчизників».

Про власних героїв та антигероїв

У цьому питанні письменник чи не найбільш лаконічний: герої – ті, хто поклали все задля нашого майбутнього і миру. Вороги – насамперед, не Росія, а наша внутрішня антисистема.

«Герої – однозначно, ті, яких серед нас уже нема: Небесна сотня, загиблі в зоні АТО. Ті, хто зараз тримає лінію фронту. Антигерої – хто розкрадає Україну, хто в судах виносить їм смішні вироки, відпускає під якісь зобов’язання, почепивши на їхні руки браслети. А потім вони стають недосяжними, опиняються в Росії. Така щільна антисистема заважає позитивним змінам в Україні».

Фото: The Ukrainians

Про те, чому не пише про війну

Відповідаючи на це питання, Андрухович ніби передбачив нещодавні дискусії щодо книг наших захисників. Передбачив і дав чітку відповідь. Автор переконаний: писати про війну – це право тих, хто зараз там, або хто звідти повернувся. І на переконання патріарха, серед цих людей є чимало нинішніх чи майбутніх письменників.

«Я впевнений, ця тема буде визначати нашу літературу наступні десятиліття. Я не хочу їхати до зони бойових дій таким собі туристом АТО, щоб тиждень чи два послухати і занотувати історії в блокнотик, повернутись і все це в затишку і комфорті позаписувати. У моїй прозі чи віршах війна може виникати через інші сюжети, наприклад, пов’язані з тероризмом. Мене дуже цікавить тема людей, які вчиняють замах на іншу людину, які, наприклад, виконують політичне вбивство, а це все елементи війни також.

Якби мені зараз було 20 років, думаю, за певних обставин я пішов би воювати. Я впевнений, що пішов би, якби вирішив, що завдяки цьому мене покохає дівчина, яку я кохаю. Якщо вже йти – то добровольцем, щоб випередити цей банальний набір, де тебе обстрижуть, як усіх, і ти втратиш свою індивідуальність».

Текст: Дмитро Журавель

Матеріал був зібраний із-поміж численних інтерв’ю, виступів, промов та звернень героя публікації. 

Залишити коментар