Неділя, 15 вересня

Коли варто сказати «ні»

«“Ні”– це теж відповідь», – суворим голосом промовила вона до мене. Вона часто вчила мене розуму, але вміла робити це ненав’язливо, не переступаючи межі й так, щоб не тиснути. Найчастіше вона просто розповідала якісь історії без моралі й підтекстів. А я слухала і здогадувалася, про що вона.

Мені було трохи менше ніж 30, а їй – трохи більше за 50. Ми дружили. Це вже потім, через 10 років, вона поїде до іншої країни. І я навіть одного разу прилечу в гості. А потім ми загубимо сліди одна одної…

А поки що вона вчить мене говорити просте слово «ні», тому що я виснажена тиском, який відчуваю кожного дня на своїй роботі. Пишу матеріали на соціальні теми – а там завжди багато болю і страждань, і невирішених проблем. От мені й наказують їх вирішувати.

На вулиці – середина 90-х. Ще не придумані Фейсбук і Ютуб. Немає інтернету в кожній хаті. Тому усі йдуть у редакцію. Плачуть, кричать, погрожують. Просять. Зателефонувати, посприяти, натиснути, написати. Я втомилась і зневірилась. Мене постійно смикають: «Ну, написала про нас. А далі? Прокурору подзвонила? А голові райради? А меру? Можеш сходити зі мною в міліцію? А в суд?». І так по колу. Навіть там, де самим потрібно прикласти трохи зусиль, воліють «викликати кореспондента». Я не вмію сказати «ні», та й у людей складні ситуації. Тому комусь телефоную, прошу, закликаю, благаю…

Тоді моя старша колега зачинила двері до кабінету, де ми залишилися вдвох, і сказала мені буквально по складах: «“Ні”– це теж відповідь! Умій відмовляти. Ти не розумієш, що тебе просто використовують?! Навіщо людям напружуватися, коли ти допоможеш?!».

Отоді я прийшла до тями. Звісно, я так остаточно й не навчилася твердо вимовляти «ні» – навіть там, де варто. Але я вперто цьому вчуся всі роки. І ще вчуся не пропонувати вирішувати чиїсь проблеми чи клопоти, якщо мене про це не просять. Тому що знаю – багато хто любить готові рішення й радо тими рішеннями користується.

Невміння казати «ні» всі ці роки дуже ускладнювало моє життя. Підсвідомо я розумію, що зі мною відбувалося. Певно, мені самій хотілося цих малих і великих подвигів, щоб потім собою пишатися. Або щоб хтось сказав: «О, а ти мені тоді допомогла». А навіщо? Для підвищення оцінки самої себе? Для впевненості в собі? Щоб мене похвалили?

Я багато часу, енергії й зусиль витрачала на чужих людей. І не тоді, коли ці люди були в біді. Із бідою все зрозуміло. А тоді, коли людям було лінь щось зробити самим. Напружитися зайвий раз. Подзвонити самостійно. Сходити туди, де можна отримати відповіді на запитання. Подумати, урешті-решт.

Найкласичніше – це пошуки роботи. Мовляв, є хороша людина, «ти можеш її кудись влаштувати»? Куди? А сайти, агенції, вакансії? Чому саме я? Тому що я «когось знаю»?

Далі: «Є хороший проект, допоможи знайти гроші на нього». Але я не вмію шукати гроші на проекти, це – інша професія. Я не знаю, де саме роздають такі гроші та як це взагалі роблять. Чому я? Тому що «мені здається, ти мала б знати»? Або: «А може, ти просто позичиш мені грошей?».

Я можу ще купу прикладів наводити. Але й так зрозуміло, що я сама – живий приклад, ілюстрація й жертва класичних маніпулювань.

Чому нам так тяжко відмовити у проханні, відхилити те, що краде наш час і висмоктує енергію? Чому багато хто з нас нехтує своїми інтересами й часом, рвучи жили, щоб кинутися на допомогу тим, хто готовий нас експлуатувати?

Я не пишу тут про серйозні проблеми, горе, труднощі, коли людина справді не може впоратися самотужки. Я про те, коли перекладають відповідальність за своє життя на когось іншого.

Пам’ятаєте віршик зі шкільної програми про хлопчика-помагая? Ходить він там десь «лісом і гаєм», і всім «помагає». Саме так нас і виховували. Людям треба допомагати. Суспільне став вище за особисте. Не будь егоїстом. Ти маєш відгукуватися на прохання ближніх. Спочатку – людям, а потім уже собі.

Частину мого приватного життя було знищено саме через оці штампи, якими школа й соціум активно забивали мою голову. Специфіка роботи і властивості характеру дозволяли вантажити на свою голову купу людей і везти їх життям. Одночасно вирішуючи чужі проблеми. Ну я можу, хіба мені тяжко? Комусь подзвонити, щось зробити, ухвалити якесь важливе рішення, бо людина розгубилася тощо. По колу. Роками.

Це той час, який було вкрадено не лише в мене, а й у моєї сім’ї. Бо треба було все кидати, мчати, занурюватися з головою – допомагати. Тому що сказати «ні» – ну як можна?! Людина ж сподівається й чекає! Те, що людина просто перекладає на тебе відповідальність, зжираючи твою енергію, у голову не приходило. Аж допоки моя старша й мудріша колега не зачинила двері до редакційного кабінету й не сказала: «“Ні”– це теж відповідь! Учися казати “ні”! Ти нікому й нічого не винна в цьому житті, окрім себе і своєї дитини!».

І тоді я трохи отямилася. І подумала, що із цими всіма допомогами – як зі стравами на банкеті. От приходите ви на вечірку, а там 33 страви – усі смачнющі! І їх варто скуштувати. І ви майже все скуштували – усі 32, окрім 33-ої. Не встигли – вечірка закінчилася. Пройде час. І про які страви ви будете згадувати? Про ті, що скуштували, чи про ту, яку не встигли? Ну звісно, про ту, що не встигли. Нездійснене завжди продовжується.

Така аналогія допомогла мені зрозуміти, чому я, допомагаючи людям у вирішенні їх власних побутових проблем (і це не проблеми життя чи смерті), часто отримую у відповідь незадоволення. Знаєте чому? Бо варто щось зробити «не так», як хтось там планував, або не відгукнутися миттєво на примху, як одразу тобі прямо або через когось розкажуть, що тобою невдоволені, бо ти «не змогла допомогти», «обіцяла, але не зробила», «зробила, але не так».

Люди завжди охочіше пам’ятають те, що ти для них не зробила, аніж те, що зробила. Тому, проживаючи все це на власному досвіді, я знаю, що воно того не варте.

Відправляйте подруг до психотерапевтів. Не витрачайте своїх ночей і часу, який ви можете присвятити сім’ї, собі чи просто поспати, щоб тисячний раз слухати розповіді про невдячних колег, чоловіків і дітей. Бути вільними вухами й жилеткою – гарно, якщо це не стає системою.

Не намагайтеся вирішувати проблеми ближніх. Може виявитися, що й проблем немає, і вирішувати їх не потрібно, а людині варто лише сформулювати своє запитання й загуглити його.

Не жертвуйте своїми інтересами там, де від вас вимагають таких жертв. Терміново приїхати порадити, яке пальто купувати мамі? Допомогти скласти меню на ювілей чужої дружини? Радьте, якщо це вам справді цікаво, важливо та якщо ви маєте час.

Не дозволяйте родичам і близьким людям беззастережно й безлімітно користуватися вашим особистісним ресурсом. Ви нікому й нічого не винні. Нікому, окрім самої себе.

Відгукуйтеся на прохання про допомогу, якщо це справді щире прохання й без вас не можуть обійтися. Не дозволяйте собою маніпулювати й вестися на почуття провини, яке в вас намагаються сформувати.

Самі вмійте чітко формулювати потребу допомоги. Люди не мають здогадуватися, що ви маєте на увазі чи про що ви думали насправді того разу, коли говорили, що у вас все гаразд.

І найголовніше – запам’ятайте найважче: «ні» – це теж відповідь.

Зоя Казанжи

Залишити коментар