Середа, 24 квітня

Що таке мрія і як до неї дійти, знає тележурналіст та мандрівник Андрій Мочурад. За першою освітою – спеціаліст із обслуговування інтелектуальних та комп’ютерних мереж. За другою – культуролог. У період із 2013 по 2014 рік – автор репортажів та відеосюжетів із країн Близького Сходу (Сирія, Ірак), Туреччина, Косово, пізніше – з українського АТО. У 2014−2015 роках служив у батальйоні «Айдар», де отримав кілька поранень. Після АТО займався культурними проектами, зокрема виданням коміксів про війну на Сході України. Напередодні нового року вирушив автостопом в Антарктиду, аби там разом із Віктором-Миколою Гаврилюком зняти документальний фільм про роботу українських учених на станції «Академік Вернадський» і написати книгу про цей шалений автостоп світом через Бразилію та Аргентину в Антарктиду. Оpinion розпитав Андрія про автостоп, пінгвінів, майбутній документальний фільм та книгу репортажів, що вийде у співавторстві з Гаврилюком.

Ідея поїхати на білий континент виникла рік тому, коли я спілкувався з Євгеном Диким (керівник антарктичного центру – прим. авт.), з яким ми знайомі ще з фронту з 2014 року.

Євген знав, що я знімав репортажі в АТО та в Іраку. Я запитав, чи буде в них цього року експедиція і як у них із висвітленням. Він сказав, що експедиція буде, але на висвітлення в них немає грошей. Підкинув мені ідею зняти фільм про антарктичний центр, але все, що зміг запропонувати, – це проживання й харчування на станції.

Підготовка займала багато часу. Адже потрібно було й підтягнути фізичну форму, і заробити грошей для техніки та дороги. До речі, частину витрат ще досі не покрив. Наприклад, капітан яхти, який довіз нас до пінгвінів, частину суми дав у борг під чесне слово. Та й уся сума, яку він запросив, у чотири рази менша від туристичної ціни.

До автостопу хлопець готувався майже рік

Найважчим у дорозі було те, що постійно змінювалась інформація. Через недбальство та нехлюйство як українців, так і чилійців ми втратили понад місяць часу через перипетії з логістикою. Інколи нам радили розвернутися й поїхати додому, але ми не відступилися. Проте місяць дорогоцінного часу втратили. Також важким був наплічник, адже разом із технікою він важив під 30 кг. А в нас же ідея автостопом добиратись. Так і добирались. Тобто нас не лякають труднощі дороги, але те, що люди не дотримують свого слова, а ти від них залежиш, – оце найважче.

Перші враження від Антарктиди – нарешті не хитуляє. Пройти протоку Дрейка на яхті – то ще ті пригоди. Був випадок, коли ми воду відрами вичерпували під час шторму, бо не працював насос.
Айсберги заворожують красою, але коли стишився сніговий шторм, перша думка була: нарешті можна вийти на палубу, не кутаючись, як капуста, в пуховки та мембранки.

Андрій Мочурад вирушив автостопом до Антарктиди, аби зняти фільм про українських полярників і написати книгу тревелогів

Потім враження від китів, пінгвінів, тюленів, бакланів та морських котиків – тварини, які не бояться людей. Один пінгвін за штанину сіпав, котики відганяли, показуючи свої зубки, але вони соціопати, однак на 3 м до себе підпускають.

Перша наша мета – це книжка. Вона має вийти у видавництві «ДІПА »наступного року, це будуть тревелоги – про мандри, автостоп і наші пригоди. Отже, ми це зробили, і ми перші українці, які автостопом добралися до Вернадського. Точніше, ми перші в історії станції Вернадського, хто взагалі добрався автостопом до цієї точки.

Я особисто змінив три кораблі / яхти й навіть ночував на одному з островів у наметі. У цьому не було нагальної потреби, але для чистоти експерименту я спробував і таке.

Друга мета – фільм. Ми не працюємо за вигаданим сюжетом – ми, скоріше, документалісти. Тому зараз збираємо матеріал, а вже тоді будемо детальніше працювати над сюжетною лінією. Насправді під час кожної експедиції полярників щось знімали, часто непогані історії, але не в належній якості. А гарно було б ці матеріали перевести в довершений продукт і ще й у якості хоча б HD, а ми намагаємося знімати і в 4 К.

Зйомки фільму тривають вже майже місяць

Стосовно просування тощо – у нас є договір з американською продюсерською компанією, але через наші пригоди ми не вкладаємося в терміни. Тобто це ще дуже довгий і складний процес, оскільки проект не фінансує жодне медіа. Українським каналам цікаві «вбили, з’їли, закопали», вибори, політичні інтриги, а до проектів про полярників у форматі фільму, а тим паче фінансування, українські медіа просто не доросли. Це сумно, але й про добирання нам всі твердили, що це неможливо. І от, я зараз в Антарктиді. Тобто, виявляється, можливо. То, мабуть, і з фільмом вдасться. Більше про фільм зараз розповідати не плануємо, бо це ще дуже багато роботи, щоб не забігати наперед. Але планується саме документалістика.

Стосовно «команди і ми» – разом зі мною працює волинянин Віктор Гаврилюк. Ми обоє АТОвці та пластуни. Віктор мандрує ще від вересня, перетнув усю Бразилію, звісно, не без пригод. У листопаді Віктора пограбували, то ми йому були змушені паспорт відновлювати – словом, пригод справді купа. Це добре для книжки, але не настільки добре для фільму.

Книга і фільм – це різні проекти. У книзі ми описуватимемо жартівливо все, що нас спіткало, а фільм – це документальні матеріали, де нашим авантюрам місця фактично не передбачено. Книга буде про те, як ми добиралися, щоб зробити фільм, і чи нам це вдалося.

Про попередні проекти – справді був досвід знімання в гарячих точках. Але це зовсім інше. Раніше були зйомки новин, та й там специфіка інша – відзняв бодай на телефон кадри бою й залишився живий – для новини годиться. Документальне кіно – це зовсім інший формат, і тут направду не просто враховувати всі нюанси. Наведу приклад. При виїзді в нас було три мікрофони. Один із них помилково залишився у Чилі з частиною нашого багажу, який просто загубили, в іншого – вийшла з ладу мікросхема (це, власне, петличка), ще в одному мікрофоні вийшли з ладу кабелі, причому ми не розуміємо, як і чому, ще й обидва кабелі перебиті всередині корпусу. Останній учора успішно перепаяли й потестили. Тепер один працює.  Зимівники жартують, що це норм, бо це Антарктида.

Як змінила мене війна? Та важко сказати, але, мабуть, став більш цинічним і не вірю в дива.
Вірю в добрих людей і те, що праця приносить результат. Щастить тоді, коли багато працюєш на результат і не боїшся ризикнути.  А ще війна дала відчуття, що потрібно ще багато чого встигнути зробити, якщо залишився живий на фронті. Але це інша історія.

Андрій Мочугар за роботою

Автостоп – це спосіб мислення. Це не питання економії коштів, це єдиний спосіб зустріти купу місцевих людей із їхніми історіями та інформацією, яку в неті не часто знайдеш, якщо знайдеш узагалі. Завдяки автостопу ти стаєш дослідником, а якщо автобусом – ти просто турист. Між мандрівником і туристом – разюча відмінність.

З одного боку, наш проект – трішки вимахон, але це і цікавий виклик, і спроба себе переосмислити. Скажу одразу, що нікому не раджу повторювати нашу авантюру – це не Карпати, Норвегія чи Ісландія. Тут справді є багато небезпек, умов, правил. Тобто це зовсім не просто. І лише зараз я розумію, наскільки серйозні перепони та загрози життю можуть бути для тих, хто легковажить.

От щойно в коридорі прозвучало побажання сезонному досліднику «спокійного тобі Дрейка». Пролив Дрейка – це місце, де найбільше затонуло кораблів, а ми його проходили в шторм й на яхті. Спиш, тримаючись за ліжко, а багатьох ще й нудить.

Ми ж стартували з гарними умовами – у нас були домовленості з науковцями про розміщення на базах, бо робимо тут роботу як медійники.

Та попри те, за два тижні я кілька разів потрапляв у халепи. Мої окуляри пошкрябані птахою, що кинулася на мене зі скелі, боронячи своє гніздо. Я втікав на каяку від морських леопардів та котиків. Ледь не випав за борт, коли під човном пройшов кит – я його просто не бачив, бо фотографував іншого. І це лише частина пригод.

Так виглядає станція українських полярників «Академік Вернадський»

Чого вартує прокидання в наметі на острові посеред океану та льодів, коли намок спальник. Тут не розпалиш багаттячко посушитися, бо просто ні з чого.

Після експедиції є плани весь той написаний матеріал оформити в книгу, а готові відеоматеріали – у фільм, для цього потрібно багато часу. Хоч спокуса мандрувати далі з Перу аж до Мексики та Аляски автостопом дуже сильна, проте в мене ціла низка зобов’язань. Наступного разу вже, мабуть, реалізую. А зараз буду монтувати, писати та згадувати, як смердять пінгвіни Дженту (різновид пінгвінів). А вони таки смердять нестерпно, хоч на відео й дуже кумедні, а спиш у будиночку поруч із ними, як у курнику.

Довідка:

Україна – одна з 30 країн світу, яка має постійну станцію в Антарктиці, що функціонує цілий рік. Щороку на станцію «Академік Вернадський» вирушає річна експедиція – учені та технічний персонал. Також під час антарктичного літа проводяться сезонні експедиції.

Текст: Валерій Пузік

Фото з архіву Андрія Мочурада

Залишити коментар