Понеділок, 27 травня

Вона із самого дитинства розуміла, що пов’яже життя із музикою, однак як саме – тривалий час не знала. Вона сприймає успіх як можливість для творчості та наголошує: ніяких секретів нема, просто треба постійно працювати. Про дитинство та перші успіхи, гендерні стереотипи та роботу в колективі, пасивність української культури та про значення нашої музики – зі слів головної диригентки опери Ґраца Оксани Линів у рубриці «Хто це…» на Opinion.

Про дитинство та музику

Фактично вийшло так, що до музики майбутня диригентка було долучена із самого дитинства. Вона виросла в родині музикантів, і, вочевидь, із самого початку усвідомлювала, із чим пов’яже своє життя.

«Захоплювалася музикою, із п’яти років ходила на уроки гри на фортепіано, бо моя мама грала на цьому інструменті. Із десяти років почала грати на сопілці. Це були якраз 90-ті – роки після здобуття незалежності, і надзвичайно популярними стали фольклорні колективи та народна музика. Це мені дуже подобалося».

Більше того, у дитинстві для Оксани із братом батьки організували цілий… сімейний музичний колектив. Однак сімейний у цьому випадку – не про виступи перед близькими родичами, а про перші запрошення та перший ефір на телебаченні.

«Мій тато заснував і керує дорослою народною капелою “Боян”, але спеціально для нас із братом він зробив ще й такий сімейний колектив. Там співали: вони з мамою, моя тітка, я з братом і двоюрідні брат і сестра. Тато робив дуже гарні аранжування; ми акомпанували собі на музичних інструментах.

Якось нам навіть прийшло запрошення до Києва. Була колись така популярна передача “Сонячні кларнети”, і ми були її учасниками. Це було, особливо для нас, дітей, просто захоплююче. На жаль, запис не зберігся, але я добре пам’ятаю це відчуття, коли ти йдеш у школу і знаєш, що вчора весь клас дивився тебе по телевізору».

Утім про оркестри чи оперні театри в дитинстві Оксана не мріяла. Її рідне місто – Броди – надто маленьке. Тоді диригентка захоплювалася радше самим процесом: розглядала театральні постановки з листівок, знайдених у батьківській колекції та уявляла себе акторкою на сцені, яка передає сюжет кращих оперних шедеврів за допомогою музики.

Про власну диригентську манеру

Коментуючи свою техніку, Оксана зізнається: думає про неї дуже багато. Можливо, навіть більше, аніж усі її колеги, частина із яких існування такої техніки взагалі не визнає. Натомість диригентка акцентує увагу на виразності власних рук, різноманітності жестів та комунікацію з аркестром.

«Для мене це дуже важливо, адже зазвичай репетиційного часу мало – ти не встигаєш усе обговорити, і дуже часто доводиться диригувати без репетицій – коли прямим контактом, мовою жестів ти повинен передавати, транспортувати свої ідеї в оркестр і на сцену. Дуже часто зірки сцени не приїжджають на репетиції – вони з’являються безпосередньо перед концертом; ти з ними знайомишся у гримерці за 15 хвилин до виходу та за цей час встигаєш проговорити тільки якісь ключові переходи, а все інше відбувається вживу. Тому для мене техніка завжди є дуже-дуже важливою».

Манеру українки часто описують як «пруську точність і майже хореографічну елегантність». Сама воно скромно додає: якщо люди так її сприймають, можливо, щось у цьому є.

«Для мене у звучанні оркестру важливі дві речі: структурність, гостра організованість музики й водночас поетика звуку, його експресія та максимальна градація фарб. Мені хочеться спонукати музикантів до пошуку найкращого звуку, що передає той чи інший стан у музиці. Мені дуже хочеться давати такі імпульси на репетиції, щоб музиканти не “висиджували” до кінця, а ставали співучасниками процесу, робили програму максимально цікавою. Найбільше я люблю, коли репетиція перетворюється на творчу лабораторію і кожен відчуває себе задіяним, немає музиканта, що був би неважливим, немає голосу в оркестрі, що був би другорядним».

Найбільше ж Оксана Линів радіє, коли в результаті інтенсивної роботи оркестр перетворюється на один великий організм, де кожен відчуває себе частиною чогось великого, клітиною, від якої залежить результат.

«Коли таке вдається, то нам самим страшенно цікаво, ненудно, час збігає дуже швидко. Для мене найбільша радість, коли музиканти після репетиції не біжать додому, а хочуть ще попрацювати. У німецьких оркестрах це практично неможливо, бо там розклад розписаний по секундах, але коли люди переймаються і підходять поговорити про музику – це дуже гарно. У результаті концерт стає для всіх нас інтригуючим переживанням».

Про те, як стати успішною диригенткою

Кажучи про це, вона одразу наголошує: усі закиди про те, що диригувати можуть лише чоловіки – міф. Насправді це така ж професія, як і всі інші. Треба просто опанувати професійні критерії та володіти ними на високому рівні – ось і все. Від статі нічого не залежить.

«Диригент повинен поєднувати в собі дві дуже сильні природи: творчу й організаційну. Баланс і мікс цих протилежностей, двох начал дає найкращі результати. Якщо людина є тільки хорошим організатором і менеджером, то з часом вона стає сухою й нецікавою в музиці. Адже диригент повинен і сам запалюватися та безкінечно горіти новими ідеями, і вміти запалити інших, передавати цей імпульс далі, відкривати оркестру нові горизонти, бути провідником у нові, навіть експериментальні для колективу сфери. З іншого боку, занадто творча людина, що забуває свої обов’язки перед людьми, теж не матиме успіху. Адже, наприклад, диригент не має права запізнюватися на репетиції; має в першу чергу думати про повагу до колективу, максимально чітко організовувати процес і вміти мислити на роки, на багато сезонів наперед».

Про секрет власного успіху

Жодних таємних формул, важливих знайомств чи таємниць. Линів переконана: увесь секрет у тому, щоб багато працювати. І вчитися. Вчитися, за словами диригентки, потрібно все життя, розвиватися без зупинок. Адже без розвитку утворюються плати, і ти стоїш на місці без поступу.

«Такого собі дозволяти не можна. Тому постійний рух уперед. Не може бути такого моменту, коли ти скажеш: “Я вже все зробив і став диригентом-професіоналом”. Завжди мусиш рухатися, вчитися, вдосконалюватися. Якщо соліст-скрипаль бере скрипку і грає, то диригенту потрібний оркестр. Чим вищий рівень оркестру, тим більше шансів для розвитку диригента. Сильний оркестр здатний опанувати надскладний репертуар, що не під силу іншим оркестрам. Тому можна брати твори щоразу із вищим градусом складності для себе. Таким чином відбувається рух уперед».

Диригенти, як переконана Оксана, можуть забезпечити власний розвиток виключно за рахунок репертуару. Тому розраховувати на якийсь ріст, диригуючи п’ять сезонів одне і те ж, – не варто.

«Розвиток є тоді, коли ми отримуємо щоразу більше інтелектуальне й духовне навантаження. Новий твір, нова партитура – це кожного разу закрита книжка, якийсь шифр, який треба збагнути. Слід осягнути філософію твору: чому композитор написав цей твір, що він хотів ним сказати, якою була мотивація. Ми повинні самі це зрозуміти, потім конструюємо модель звучання того твору своєї інтерпретації, своєї драматургії… Це, знаєте, як архітектор: він не починає будувати й по ходу дивиться, що з того виходить. Ні. Він мусить мати план наперед, у якому має бути все прораховано. Те саме робота диригента: коли сидиш вдома за письмовим столом, ти пишеш свого роду план дії і драматургії симфонії. Ти маєш чітко знати весь баланс: де кульмінація, як ти туди підійдеш, як ти з неї зійдеш, які в тебе контрастні полюси, за рахунок чого ти це зробиш найбільш випуклим».

Про сприйняття успіху

Нині українка зізнається: коли тебе практично ніхто не знає, починати дуже складно. Адже усі бояться тебе запрошувати, сумніваються у професійності роботи. Однак навіть, коли тобі здається, що ти нікому не потрібен, завжди може виявитися, що весь цей час за тобою спостерігають і, ймовірно, навіть захоплюються.

«Коли я підписувала контракт у Ґраці, жінка-інтендант розповіла, що зацікавилася мною ще в 2009 року, коли я була студенткою Дрезденської музичної академії. Увесь цей час вона за мною спостерігала. Тоді мені здавалося, що я нікому не потрібна. А виявилося, що за мною багато хто спостерігав».

Для успіху Оксана має власне визначення. Каже, це далеко не статус чи якесь матеріальне становище. Це можливість для творчості. Момент, коли твій календар заповнений ущент і на полицях лежать партитури, які ти все життя мріяв продиригувати.

«Коли мені подзвонив агент і сказав, що мною цікавиться Metropolitan Opera, що я вже є у списках головних диригентів-дебютантів, то зрозуміла, що шансів на середній результат немає. І усе це незалежно від того, чи втомилася, чи з літака, чи в іншій державі – нікого нічого не цікавить. Ти постійно перебуваєш під мікроскопом і у фокусі цілого світу. І тут не може бути іншого варіанту: завжди потрібно працювати на усі 100 %».

Про гендерні стереотипи

У цьому питанні професія диригента якраз показова: як тільки стереотип про «чоловічу справу» ламається, багато в кого виникає несприйняття або зачудування. Мовляв, як це можливо, що жінка стала диригенткою. Утім Оксана переконана: неможливо сказати, що Україна сильно програє Європі у гендерному питанні.

«Зараз складається краща ситуація, і багато колективів мають жінок-диригентів. Якщо порівнювати ситуацію з Німеччиною, то у процентному відношенні у нас більше жінок-диригентів. Там більше 100 оркестрів і філармоній, а жінок-диригентів менше 2 %. Дуже цікаво, що круглий стіл Міністерства культури Німеччини, куди мене також запросили бути доповідачкою, якраз відбувався із провідними жінками в мистецтві та журналістиці й був присвячений гендерним питанням. У запрошенні мені писали: “Нам усім здається, що ми живемо в XXI столітті й час змінився, але дослідження 2016 року, на замовлення Бундестагу, показали шокуючі результати – те, що ситуація не є настільки прогресивною, як би нам хотілося бачити, і треба її виправляти”».

Розповідає диригентка і про мовчазну солідарність чоловіків. Так, уже нема відкритих виступів проти жінок, але рідко коли чоловік, обираючи між двома кандидатурами різної статі, зробить вибір на користь жінки.

«Я навіть не сподівалася, що отримаю місце в Ґраці. Мені здавалося, що ситуація коливалася, і для австрійців жінка-диригент ще є екзотикою. Я думала, що мене покличуть на окремі постановки чи концерти, але не підпишуть контракт на три роки, що буде означати дуже тісну, щоденну роботу з колективом. Напевно, їх щось у моїй кандидатурі заінтригувало й переконало.

Для мене посада диригента у Ґраці є висловом великої довіри колективу. Це мені додало впевненості в собі, бо це є перший етап у моєму професійному житті, який став результатом дуже непростої боротьби. Але для мене цей контракт означає, що “ворота”, до яких я підходила, відкрилися, і зараз уже все залежить від мене. Мені вже не треба так сильно доводити свої якості, щоб мене взагалі помітили».

Про культурне життя в Україні

Із ним диригентка знайома дуже давно, і з власного досвіду запевняє: на жаль, ми маємо дуже пасивне культурне життя. Навіть більше – відсутній зв’язок із містами.

«Грубо кажучи, Київ не знає що робиться у Львові. Це наслідок того, що в українській пресі практично немає культурних шпальт, де би йшлося про якісь події мистецького життя: чи погані, чи скандальні, чи хороші. Тобто якщо в Німеччині відбувається прем’єра в будь-якому театрі, наступного дня всі газети про це пишуть. Багато хто працює навипередки, дехто вночі намагається написати хоча б один абзац, і пише, що згодом буде розгорнута критика на подію. У нас настільки все пасивно, менше розголосу».

Але вихід, звісно є. Творчі люди, на думку Линів, мали б більше співпрацювати між собою, більше їздити один до одного всередині країни на гастролі – має відбуватися творчий обмін.

«І це б усіх стимулювало тримати рівень, бо коли граєш перед своєю публікою – це одне, а коли ти приїздиш в інше місто, усе знову треба доводити. Тому, наприклад, для мене є дуже важливим мати також гастролі з іншими колективами в інших країнах – твій оркестр до тебе вже звикає й тебе вже люблять, а коли ти приїздиш до іншого оркестру, ти маєш завоювати свій авторитет наново. Навпаки, до тебе ставляться особливо прискіпливо, бо в тебе є якесь ім’я та люди приходять на репетицію перевірити: “А чи справді вона така, як кажуть?” І все одно тебе починають критикувати, але це дуже стимулює…».

Співзасновники фестивалю LvivMozArt Оксана Линів та Олег Мацех

Про важливість розвитку української музики

Та навіть попри те, що наше культурне життя дійсно часто буває доволі пасивним та закритим, українка наголошує: саме культура та музика здатні зробити нашу націю сильною.

«Слід пам’ятати, що наша країна лише з 1991 року є незалежною. До цього Україна була постійно під владою сусідніх імперій. Українська культура, публікації українською мовою та й сама по собі українська мова були заборонені. Щоб зробити кар’єру, треба було їхати або до Відня, або до Москви.

Відома львівська оперна діва Соломія Крушельницька була якось запрошена в 1900 році до Одеси для читання поезії Тараса Шевченка. Для цього в приміщенні були завішені вікна та замкнені двері. “Що ж це за країна така?” – писала в жаху Соломія, яка багато виступала в Європі й була улюбленою співачкою Джакомо Пуччіні, його “мадам Баттерфляй”.

Що я хочу цим сказати: в останні два десятиліття ми переживаємо власне народження вільної української культури – також із духу музики. Культура й музика роблять нашу націю сильною! На жаль, у самій країні це не завжди достатньою мірою визнається з боку політики».

Текст: Дмитро Журавель

 

Матеріал був зібраний із-поміж численних інтерв’ю, виступів, промов та звернень героїні публікації.

2 комментария

  1. Ми з чоловіком захоплюємося цією тендітною і неймовірно сильною жінкою. Дивимося трансляції з МЕТ і не так давно говорили: незабаром побачимо Оксану Линів за пультом Метрополітен Опера. А ось і читаємо — вона вже в списку. Це справжній талант і спостерігати зв її рухами перед оркестром — велика насолода.

Залишити коментар