Понеділок, 26 серпня

Глянцеві видання, блогери, іміджмейкери нав’язують нам певні стандарти поведінки та тренди щодо модного одягу й аксесуарів. Більшість сучасних людей намагаються стежити за порадами фешн-експертів, прагнучи побудувати привабливий візуальний образ. А чи справді, вдягнувши брендову сукню, ми стаємо модними? Що взагалі ми знаємо про сучасну моду, різноманіття стилів, смаків? Розібратися в цьому ми спробували разом із українською дизайнеркою Ларисою Лобановою. Її творчість почалася ще в 90-ті роки, коли не проводилися Ukrainian Fashion Week, не було такої великої кількості вітчизняних дизайнерів. За ці роки бренду Лариси вдалося стати популярним у різних країнах світу, особливо на Сході.

Лариса Лобанова впроваджує в українську фешн-індустрію традиції haute couture (висока мода), створює геометричні й кольорові принти для тканин, розробляє найдивовижніші запрошення на презентації сезонних модних колекцій, використовує фотокампейни та відеодефіле, співпрацює з українськими фабриками тканин.

Лариса відповідає на всі запитання з посмішкою, пригадуючи моменти з особистого життя та руйнуючи стереотипи про те, що в моді немає сенсу. Під час бесіди чітко складається враження, що бренд одягу – це постать, творчий шлях, доля дизайнера, який своє світобачення розкриває в одязі. Одяг – це не тільки тканина у формі, а й певний сенс, стиль життя.

В описі вашого бренду зазначено, що Лариса Лобанова – це «втілення жіночності, витонченості та вродженої аристократичності». Поясніть, який сенс ви вкладаєте в ці поняття?

Я так не люблю ці слова, але мене всі бачать як втілення жіночності, витонченості. Це не я запропонувала. Ззовні, якщо на мене подивитися, здається, що я така біленька та пухнастенька у прямому сенсі. А в душі я зовсім інша, абсолютно протилежна. Я люблю жорстку музику, не люблю комедій та легких фільмів. Для мене, для мого мозку це не цікаво. Я люблю екшен, дію. Не можу терпіти шуму, але слухаю дуже важку рок-музику, вона мене надихає. Мені подобаються різкі й активні моделі на подіумі. Отже, те, що написано, це не зовсім те, що в мене в душі.

Вам більше подобається, коли вас називають дизайнеркою чи кутюр’є?

Я вважаю, що нам, українським дизайнерам, ще необхідно працювати і працювати. Кутюр’є – це майстер, який власними руками створює речі. У нас також багато ручної роботи. Я сама особисто багато роблю власноруч, але ми ще не достойні називатися кутюр’є. Я дивуюся, коли українського дизайнера називають кутюр’є: у нас ще не вистачає досвіду та знань, щоб ми могли достойно нести це звання. Мабуть, я дизайнер… прикладний дизайнер.

Що таке мода?

Нічого, це пустий звук. Це поняття, якого не існує, його вигадали дизайнери самі для себе. Існує стиль, сприйняття кольору.

Ми нічого нового не вигадуємо, тільки постійно повторюємо ті ж самі силуети, матеріали. Усе вже вигадали, ми просто це використовуємо. Можливо, раніше, у часи Коко Шанель, Крістіана Діора, Ів Сен-Лорана, це була мода, зараз – це просто ремікс.

Для мене важливіша власне людина, яка одягає на себе річ. Якщо ви не є особистістю, то вас не врятує жодна модна річ. Я роблю жіночий одяг, а жінка повинна бути скарбом. Якщо всередині вона нічого не містить, якщо вона не читає книжок, якщо не вміє красиво розмовляти, то жодна річ її не врятує. Так, вона буде гарною картинкою, модною, але вона буде просто картинкою, як манекен, – це не жива істота. Моду робить будь-яка людина з вулиці, не дизайнер. Кожна людина здатна творити свою моду, свій стиль.

Одна річ, одягнена на десять різних жінок, нестиме десять різних концептів. Я хочу, щоб усі розуміли, що найголовніше – це не одяг, а те, на кому він одягнений. Якщо ми вважаємо, що можемо сховатися за одягом, то це не так. Єдина можливість сховатися – це дуже яскраві квіткові сукні, вони самі по собі певним чином психологічно сприймаються. З таким одягом вам не обов’язково щось казати, ви – як літнє повітря.

Ви повинні самовдосконалюватися, читати, пізнавати себе, щось робити для того, щоб бути якоюсь персоною в сенсі внутрішньої одиниці.

А стиль, смак – вони існують?

Смак – це те, що народжується з людиною, його неможливо виховати. Дуже велику роль у нашому вихованні відіграють наші батьки та рідні.

З дитинства ви спостерігаєте за тим, як вдягається ваша мама. Я дуже добре пам’ятаю, як у нас удома був довгий коридор, а вздовж стіни стояли мамині туфлі-човники різних кольорів. Я досі не можу забути жовті з чорним горошком та коричневі замшеві човники. Вони мені нагадували стиль Мерилін Монро.

Ми дорослі – це симбіоз того, що ми бачили в дитинстві. Це дуже важливо. Нав’язувати людині будь-що не можна. Тобі личить цей стиль, іншому – ні. У всіх різні фігури, характери, очі, ми всі різні.

Стиль – це ваше Я через одяг. Смак – це те, як ви вмієте поєднати ваші інтелектуальні дані з одягом. Через одяг і ваш стиль ви несете людям інформацію про те, що ви собою являєте. Це можуть бути різні стилі. Ви можете розказати, яка ви, або, навпаки, заплутати оточення.

Стиль – це такий меседж у світ про вас. Без стилю немає людини.

Зараз поширені майстер-класи з особистого іміджу. Як ви вважаєте, такі формати справді допомагають людям визначитися зі стилем, удосконалити свій смак?

Я вважаю, що допомагають. Люди починають слухати, значить їм це цікаво. Інтерес – це бажання пізнати щось нове.

Іміджмейкер повинен знати матеріал, з яким він працює. Якщо не знає, він не накоїть великої біди, просто зіграє негативну роль. Тому ці поради повинні давати професіонали, і подавати всю інформацію потрібно тактовно. Це дуже важливо.

Ви пам’ятаєте першу сукню, яку пошили самостійно?

Дуже добре пам’ятаю, це були сукні для ляльок. Спочатку ми з сестрою малювали ляльку, потім – одяг для неї. Це були мої перші дизайнерські ескізи.

У моєї мами була важка величезна скриня, наповнена гарними тканинами. Я прочиняла кришку, витягувала з рулону стільки, скільки вдавалося, і відрізала. Потім мама знаходила дірки в тканині. І саме з цих шматочків, які вдавалося відрізати, я шила лялькам сукні. Це були мої перші дизайнерські речі, вони буликольорові, бо мама полюбляла кольорову тканину.

Коли ви зрозуміли, що хочете стати дизайнеркою?

Я взагалі хотіла стати великим математиком або займатись англійською. Коли вступала на математичний факультет, на сходах університету мене наздогнала подруга Марина, узяла мене за руку й відвела до театрально-художнього училища. Я дуже вдячна батькам, які підтримали мене, бо в ті часи професія модельєра була не дуже популярною. Було дивно, що дівчинка, яка збиралася стати математиком, яка виросла в родині кандидата медичних наук і фізика-математика, вирішила стати дизайнером одягу. Сусіди постійно запитували батьків, як вони могли дозволити мені вступити до училища. А я постійно буду вдячна батькам за те, що дозволили, що постійно підтримували мене.

Математика дуже допомагає мені й зараз, навіть у крої, у створенні принтів.

Я пригадую, що постійно малювала: у дитячому садочку, коли мені було рочки три, мої роботи вже висіли на стендах. Я малювала на уроках, у зошитах – усе, що просили однокласники. Зараз мій син малює на уроках. Я постійно читаю зауваження у щоденнику, але не забороняю йому цього, бо сама постійно так робила. Я хороший художник, розумію свої сили, могла би стати добрим художником-оформлювачем, адже мене завжди цікавили казки. Раніше я для себе малювала, оформлювала якусь казку, і мені це було дуже цікаво. Зараз я цим не займаюся, багато часу займають робота та діти. Але постійно малюю, коли створюю свої принти.

Якою була ваша перша професійна колекція одягу?

Це була колекція для торговельної марки «Шустов» на українських сезонах моди, коли ще не проводилися Ukrainian Fashion Week. Цей захід також робила Ірина Данилевська. Це було у 98-му чи 96-му році, я вже точно не пригадаю. Тоді мода в Україні була навіть не в зародковому стані, вона розвивалася з клітини. Я вдячна торговельній марці «Шустов» за те, що саме завдяки цим колекціям я почала розвиватись як дизайнер.

Тепер у мене зовсім інший підхід до створення колекції. Важливо спочатку розробити концепт, зрозуміти, що я хочу бачити. Я хочу чути цю колекцію, відчувати її, починати дихати нею. Створення моєї колекції починається не з принту, а зі сприйняття того, що я маю бачити. Тобто я повинна побачити світ гір, лише потім я малюю гори. Я повинна спочатку зрозуміти, що це має бути, якого кольору, яке повітря, як вона повинна звучати. Мені легше малювати принти, слухаючи музику.

А як ви обираєте музику, яка допомагає вам створити колекцію?

Я дуже довго шукаю музику. Я обираю відомі композиції в реміксовій обробці або музику невідомих авторів. Люблю класичну музику. Мама з дитинства казала, що будь-яке мистецтво починається з класики, навіть авангард. Я вважаю класичну музику найсильнішою. Незважаючи на це, я дуже люблю рок-музику. Поп-музика мені не подобається, але я інколи її використовую в показах сезонних колекцій.

Які події, знайомства, захоплення допомагають вам створювати нові колекції одягу? Що вас надихає?

Нова колекція – це натхнення. Натхнення я знаходжу в подорожах, у сім’ї, у тому, що постійно бачу. Це все, що знаходиться на поверхні, що дарує щастя. Натхнення – як повітря, яким ми дихаємо. З’являються краплі дощу на склі, десь випадає сніг… Узагалі, щоб знайти натхнення, не обов’язково кудись їхати. Натхнення може бути поруч. Вийшов із офісу – і щось може надихнути тебе, сонце або будь-який запах.

Подорожі допомагають мені як художнику відчути те, що я бачу, – це допомагає зробити принти.

В Україні більшість дизайнерів родзинкою свого бренду обирають колір або форму одягу. Ви ж акцентуєте увагу на принті. Що таке принт для вас? Це символ чи просто малюнок? Чи повинні споживачі «читати», «розуміти» цей принт?

Обов’язково, вони повинні його читати. Принт у моїх колекціях – це зміст, у ньому міститься все, що я хочу донести. Люди повинні читати принт, настрій. Навіть якщо вони його неправильно прочитали, моя мета досягнута.

Виготовляти принт на тканині дорого. В Україні з’явилися фабрики, які можуть професійно зробити принт на натуральних тканинах. Ціни на італійських та українських фабриках не відрізняються. Ми також частково купуємо тканини в Україні. Без котону та льону моди немає.

Розквіт країни починається з розвитку сільського господарства, мистецтва, музики. Для того щоб ми стали культурною країною, необхідно сприймати українське. Саме тому ми віддаємо перевагу українським виробникам.

У сезонних колекціях простежується динаміка принту. Наприклад, у колекції весна-літо 2017 року спочатку на сукнях зображена трава, яка проростає із землі, потім вона з’являється в горщиках. Або в колекції осінь-зима 2019-2020 року є зображення кактуса, який потім розквітає. Який сенс у зображенні змін принту у ваших колекціях?

Мої колекції динамічні. Я дуже люблю зиму. Чесно кажучи, я просто ненавиджу літо. Робити літні колекції в принципі легше, ніж зимові, бо вони дуже легко робляться за структуруванням побудови. Але я люблю зимові колекції. У мене кожна зимова колекція закінчується настроєм, що скоро весна. Всі останні виходи є оптимістичними, я даю такий настрій, що зима – це переддень весни. На це також вплинуло життя в Одесі. Зима та осінь – це неповторні кольори, прозоре повітря.

У ваших колекціях, окрім принту, простежується багато геометричних орнаментів. Наприклад, можна побачити різного розміру горох. Ця геометрія посилює сенс принту чи має іншу функцію?

Якщо чесно, я не люблю зображення гороху, але він добре продається. Ми розуміємо, що ми повинні продавати цю колекцію. У колекції минулої зими у нас було багато принту гороху. Там в основі була японська та китайська культура, де червоне коло на білому фоні є уособленням сонця. У цьому випадку горох символізував сонячні диски, особливо малинові кола, як малинове зимове сонце, що випливає з туману на блідо-сірому тлі.

Принти невеликого гороху, як і смужок різної товщини, просто збирають усю лінію малюнка й дають змогу гратися з ними. Принти в клітинку я теж не дуже полюбляю, бо вони можуть візуально розширити жіночу фігуру.

У ваших колекціях є постійне чергування кольорів, але завжди є чорний колір. З чим це пов’язано?

Моя вчителька Ольга Павлівна в художньому училищі називала мене «майстер кольору». Вона це сказала, коли мені було років 17-18, і я постійно боюся не виправдати її сподівання.

У кольоровій гамі немає поняття правильного або неправильного. Кольори можна поєднувати. Просто є більш активне поєднання, а є більш спокійне. Для кожної своєї колекції я просто обираю, яке саме поєднання кольорів мені потрібне: спокій чи вплив.

У кожній нашій колекції є чорна сукня, не «маленька», а зазвичай об’ємна. Це пов’язано з моєю любов’ю до чорного кольору. Я сприймаю чорний колір не зовсім так, як зазвичай прийнято, я не ставлюся до нього як до утилітарного, як до зручного кольору. У нас чорний колір носять тому, що це зручно, тому що він не забруднюється. Я ставлюся до чорного кольору як до філософського. Тобто чорний – це колір роздумів. Жінка має право носити чорний колір, якщо має сильну, могутню енергетику, якщо вона в ньому не загубиться.

Для мене чорний колір є перехідним від одного настрою до іншого. Саме тому він завжди є в колекції. Я сама часто ношу чорний колір.

Чи впливають актуальні соціальні події на створення вашої колекції?

Я намагаюся, щоб соціальні події не впливали на створення колекції, бо я аполітична людина. Я не люблю використовувати політичні лозунги. Скоріше, я роблю пацифістські лозунги. Я проти будь-якого виду агресії, проти будь-якого виду воєнного протистояння, бо це смерть, це горе. У мене ростуть двоє синів, я хочу щоб вони росли в мирній країні. Мабуть, публічна людина повинна нести певний соціальний посил. Мій посил пов’язаний із пацифізмом.

Для презентації своєї колекції дизайнери використовують перфоманси, fashionfilm, інші театралізовані форми, щоб вразити глядача, продемонструвати сенс колекції. Ви ж використовуєте фотокампейни, розробляєте запрошення. Чи допомагають вони розкрити сенс колекції?

Необхідно враховувати мету презентації. Якщо це суто інформаційне повідомлення, то це дефіле. Це повна інформація про колекцію, це її «паспорт». А якщо ти хочеш настрій, то ми робимо кампейн зйомки, відеокампейн. Це обов’язково. Для мене ця робота цікавіша, ніж робота з дефіле.

Для презентації нової літньої колекції, яку ми не показуємо на Ukrainian Fashion Week, бо вона збігається з виставкою в Парижі, ми робили відеодефіле. Коли ми робимо кампейн, ми працюємо з однією моделлю або з двома, дуже рідко з трьома. Дефіле я люблю за його бекстейджне життя, а кампейн – як настрій. Дефіле допомагає нам підкреслити концепт колекції, яку ми представляємо. Музика, яка звучить під час показу, запрошення, яким ми приділяємо дуже багато уваги, моделі, яких ми відбираємо спеціально для дефіле, – це все також відображає сенс колекції.

Де, окрім України, маєте своїх поціновувачів та постійних покупців?

В Україні наш одяг купують одиниці. Для того щоб ми могли вийти на міжнародний ринок, для дизайнерів є виставки – це найдієвіший захід. Показ – це картинка, виставка – це робота. Нас бачили на виставках у Мілані та Парижі. Неодноразово ми отримували запрошення взяти участь в американському, міланському, паризькому Тижнях моди. На жаль, усе впирається у кошти. Це величезна сума.

Одяг нашого бренду купують у Франції, Німеччині, Домініканській Республіці, в Азії, майже на всьому Близькому Сході, я навіть не перераховуватиму, в яких країнах.

Як ви вважаєте, чим ваш одяг подобається мешканцям Близького Сходу?

Вони люблять нас за те, що в сукнях багато тканини. Ми пропонуємо круїзні, вечірні плаття сегменту luxury. Також на Сході цінуються натуральні тканини. Для продажу суконь у цих країнах ми додаємо багато змін: робимо рукава, змінюємо довжину спідниць.

Які у вас творчі плани на майбутнє?

Мої колекції дуже успішно продаються на Заході, удома ж я не маю такого визнання. Але я постійно наполягаю на тому, що я саме український дизайнер. Я цим пишаюся. Ми повинні нести елементи української культури, пишатися тим, що працюємо в цій країні, не зважаючи на умови.

Я народилася на кордоні з Китаєм, мабуть, саме тому в мене сприйняття життя, ставлення до природи – як на Сході. Коли відвідувала Корею, я раптом зрозуміла, що це вже колись бачила, як дежавю. Почала пригадувати картинки тайги, які я бачила, коли мені було три-чотири рочки, кущі багульника яскраво-рожевого кольору, диких тварин, аромат природи. Це був казковий світ.

Коли я вперше потрапила в Одесу, я одразу закохалася. Ми приїхали в серпні. Це було місто, залите помаранчевим світлом, не кольором, а саме світлом. Я ніколи доти не бачила, щоб усі будинки та дерева були залиті цим світлом. Пам’ятаю, як ми їхали з аеропорту додому і я запитала матусю: «А чому це місто таке помаранчеве?» Воно для мене на все життя залишається таким. Такого світла немає ніде.

Тому, незважаючи на те, що я не народилася в Україні, я обожнюю Одесу, я люблю українську культуру.

Розмовляла Олена Скалацька

Фото надані Ларисою Лобановою

1 комментарий

  1. Как класно, что теперь у нас свои стрит-стайл блогеры, которые стильные не меньше парижских! Берите ценные советы для модных образов и за покупками на Свитстайл!

Залишити коментар