Понеділок, 27 травня

Він захоплювався наукою із самого дитинства, а тепер вважається найбільш цитованим українським вченим у світі. Він міг працювати практично будь-де, але зупинився на США, оскільки не хотів, аби йому вказували, як працювати. Про дитинство та переїзд з України, найважливіші роботи та кризу НАН – зі слів науковця Юрія Гогоці в рубриці «Хто це…» на Opinion.

Про дитинство та перші захоплення наукою

У наукове середовище Гогоці потрапив ще з самого дитинства: ходив з батьком на роботу, де розбирав старі телефони та копирсався з різними деталями. Однак справжнє захоплення наукою виникло лише з того часу, коли в школі почали викладати хімію.

«Я загорівся хімією! Батько, побачивши це, відвів мене в Палац піонерів у хімічний гурток. Його очолював Сергій Вікторович Михаловський, зараз професор університету Брайтона у Великій Британії, а тоді аспірант КНУ. Ми обговорювали теорію, хімічні реакції, ставили експерименти. Покривали ртуттю мідні монети, щоб вони скидалися на срібні, – дослід, який зараз жодному школяреві не дозволять проводити! Моделювали вулкан, підпалюючи біхромат амонію, а частинки оксиду хрому створювали вулканічний попіл. Ми вчилися розуміти хімічні реакції за зміною кольору, запаху реактивів. Під кінець школи я виконав роботу з алюмотермічного відновлення металів, яка здобула медаль на ВДНГ у Москві. Високотемпературна хімія, якою, власне, займаюся дотепер. Усе це викликало в мене стійкий інтерес до глибшого розуміння науки, значно більшого, ніж давала шкільна програма».

Далі – Київський політехнічний інститут. Проте сам науковець зізнається, що став студентом КПІ… випадковою

«Як більшість друзів із хімічного гуртка, подав документи до КНУ. Тест із хімії передбачав задачі на розпізнавання кольорів, а я трохи дальтонік і в кольорах можу помилятися. Мене розвернули. Поки вивчав напам’ять книжечку з тестами, батько відвів мене на кафедру високотемпературних матеріалів і порошкової металургії в КПІ. Я придивився та зрозумів, що це мені підходить».

Про перший виїзд з України та нові можливості

Усе суттєво змінилося в 1990 році, якраз після падіння залізної завіси та відкриття Горбачовим кордонів. Тоді науковець покинув Україну, відправившись за стипендією Гумбольта у Німеччину на докторантуру. Згадуючи це, українець зізнається: спершу просто було цікаво подивитись, як живе світ, як працюють люди за кордоном.

«Я вступив у докторантуру, поїхав до Німеччини і через рік збирався повернутися до Києва в Інститут проблем матеріалознавства. Але за той рік дуже багато чого змінилось. По-перше, в Україні почала занепадати наука. Не було соціального замовлення. На аспірантську стипендію неможливо було вижити. По-друге, я зрозумів, які можливості відкриті в Німеччині. І що багато з того, що мені здавалося нормальним у Радянському Союзі, насправді не є нормальним. Що для того, аби надіслати листа колезі за кордон, мені не потрібно йти до бухгалтера, потім директора інституту та керівника першого відділу, підписувати документ, що я відправляю факс за кордон. Та котлета, яку я їв у буфеті в інституті і яка здавалась мені доволі смачною, стала іншою на смак. Я зрозумів, що не хочу більше її їсти».

Окрім того, науковець отримав більше можливостей – він міг вільно спілкуватися з людьми, чиї книги читав, ще будучи аспірантом.

«Я працював та їздив з ними на конференції. Це була колосальна можливість для наукового розвитку. Це вплинуло на моє рішення. Замість того аби повернутися до Києва, я залишаюсь іще на рік у Німеччині, а потім їду в Японію дивитися, як виготовляють найкращу на той час високотехнологічну кераміку. Далі, так би мовити, мій шлях повертається в напрямку Америки».

Про вибір США та самовизначення: все ж український чи американський?

Гогоці міг пов’язати свою подальшу кар’єру з цілою низкою країн, однак зупинив свій вибір на Сполучених Штатах. Аргументи науковця здаються цілком логічними.

«По-перше, я не хотів, аби мені вказували. Хотів працювати над своїми ідеями зі своєю командою. В європейській, а тим паче японській патріархальній науковій традиції це важко. В Америці я отримав позицію Assistant Professor – найнижча професорська ланка, але з широкою автономністю.

По-друге, принципи університетської системи. Люди в Америці займають позиції залежно від досягнень, а не кількості років, що пропрацювали на інститут».

Однак питання самовизначення науковця не таке просте, адже з абсолютною правотою його можна назвати як українським, так і американським фахівцем.

«Близько 20 років я працюю у США, реально мій працедавець – американський університет, тобто я американський науковий співробітник. З іншого боку, вся моя сім’я в Україні, я тут регулярно буваю і співпрацюю, тому відчуваю себе і американським, і українським вченим».

Про цитованість власних текстів

Поруч із прізвищем науковця чи не в кожному тексті зазначають: Гогоці – найцитованіший у світі український вчений. Сам Юрій цей успіх пояснує доволі просто: це репутація.

«Це означає, що мої роботи читають, вважають їх важливими і продовжують роботу, яку ми почали. Наприклад, у мене є стаття, яку цитували вже 8000 разів, тобто 8000 інших робіт слідували нашій роботі. Але авторитет автора не є ключовим фактором.

Я як редактор журналу і рецензент часто відхиляю роботи відомих вчених, якщо вони написали недостатньо переконливу заявку на фінансування. Якщо ж це стаття, критерії для публікації однакові: чи то автор з України, Китаю, США, молодий це автор чи досвідчений. Насамперед, має бути високоякісна робота».

Про найважливіші власні роботи

Звісно, будучи найцитованішим українським науковцем, Гогоці не може не зважати на це. Тому й один із критеріїв оцінки важливості власних робіт – їхнє цитування. У такому разі умовним лідером є огляд суперконденсаторів.

«Стаття направила цілу галузь науки в нове русло. Із позиції впливу на світову науку це дуже успішний матеріал. На той час, дев’ять років тому, суперконденсатори лише починали активно використовувати. Не було правильного розуміння теорії. За 20 років до того, мабуть, лише на 20 % їхня ємність збільшилася. Ми зібрали всі дані докупи, обґрунтували, як можна збільшити ємність, які матеріали можна використовувати, пояснили існування псевдоконденсаторів із окислювально-відновлювальними реакціями. Показали велику картину – те, що науковці зазвичай не бачать, варячись у своїх вузьких царинах, і створили дорожню карту розвитку галузі».

Та з іншого боку, науковець є автором цілої низки робіт, котрі цитують набагато рідше, однак ці статті є для нього не менш дорогими і точно не менш якісними.

«Наприклад, ми розробили унікальну технологію – голку з вуглецевої нанотрубки, щоб доставляти ліки в окремі клітини без їхнього руйнування. Клітина відчуває тиск на свою оболонку й може загинути. Зазвичай використовують піпетки розміром 1 мк, а сама клітина до 10 мк. Уявіть ін’єкцію людині водопровідною трубою! Людина потім може бути ще живою, але який сенс у такому житті? Наша технологія – це непомітний укол для клітини. Ми показали, що можемо розсувати обрії можливого».


Про життя американського науковця на зарплату

Гогоці переконаний: це реальність. За словами науковця, гідна зарплата дозволяє зрозуміти, що робота цінується, що вона важлива та потрібна. А ще це допомагає людям займатися наукою, не відволікаючись ні на що.

«Коли людина може підтримувати свою сім’ю, жити нормально і не підпрацьовувати чи вирощувати картоплю, аби прогодувати родину взимку, вона може зосередитися на науці, думати про науку, витрачати час на науку. Кожні п’ять-шість років американським професорам дозволяється протягом року не займатися прямими обов’язками – не читати лекції в університеті, наприклад. Тобто я отримую зарплату і можу робити все, що завгодно.

А коли людина зайнята рутинною роботою… я, наприклад, і викладаю, і керую інститутом, я і науковий керівник робіт багатьох аспірантів, часто не вистачає часу і можливості, аби відволіктися і подумати, що можна зробити інакше. Такі перерви дозволяють освіжитися, можливо, змінити науковий напрям. Я думаю, це те, що допомагає американським науковцям бути конкурентноздатними, не зациклюватися на одному, а своєчасно перелаштовуватися, коли з’являються нові можливості».

Про повернення до України

Замислившись над поверненням до батьківщини, Юрій Гогоці зізнається: це можливо, якщо у держави та суспільства з’явиться бажання до змін. Тобто створення таких умов, за яких українським науковцям не доводилося би шукати кращі лабораторії десь за кордоном.

«Я живу і горю наукою. Я повинен бути в змозі робити науку світового рівня. Я можу знаходити фінансування з тих же міжнародних компаній, фондів, перебуваючи в Україні, але має бути інтерес з боку суспільства і держави, має бути структурна система, де люди не грузнутимуть у бюрократії та паперах, а будуть можливості зосередитися на науці.

Люди почнуть повертатися, коли побачать зміни в Україні. Один із перших кроків зараз, поки цих умов немає, – не намагатися перетягнути назад, де науковці не зможуть працювати, а робити спільні лабораторії, проекти. Інтерес має бути з боку українських організацій, університетів Національної академії наук України. Якщо вони почнуть залучати вчених, які працюють на Заході, в яких є кошти, можливості, знання, ці люди допоможуть Україні змінити науку».

Хто такий Юрій Гогоці?

Про українську науку

За словами науковця, головна проблема полягає в тому, що люди в більшості інститутів… просто варяться у своєму соку. Мало співпрацюють із закордонними колегами, публікуються в журналах, котрі читають лише в Україні. На такі статті, на думку більшості світових науковців, не варто навіть витрачати часу.

«Інша проблема закритості – люди не знають, що відбувається у світі, якщо не спілкуються й не працюють із колегами з інших країн. Те, що опубліковано, – це вже минуле. Важливо, що робиться просто зараз, а цього неможливо знати, якщо активно не спілкуватися. Важливо, аби якнайбільше українських науковців їздили на конференції, щоб закордонні науковці приїжджали в Україну. Поступово це відбувається, але дуже повільно. Можливо, завдяки безвізу з Європою процес пришвидшиться.

Є ще одна проблема. Розмовляю іноді з українськими колегами, кажу, що шукаю хорошого аспіранта. А вони мені: чого ми віддаватимемо своїх аспірантів, вони нам і тут потрібні! Такого не почуєш від американського чи європейського науковця. Там інший підхід: їдь кудись, заводь зв’язки, навчайся нового. Українські вчені короткозоро не розуміють переваг такого підходу. Дехто його поділяє, але це мусить бути правилом».

Однак не слід думати, що критика – це водночас і ігнорування. Гогоці не обриває зв’язків з українськими колегами, а навпаки – радо допомагає їм, зокрема знаходячи роботу чи місця в аспірантурі. Утім, все залежить не тільки від Юрія.

«Інтерес набагато менший, ніж я очікував, бажання і зусилля мають бути двосторонніми. Українські вчені не можуть очікувати, що хтось все зробить за них. Вони також мають прагнути і працювати. Мій робочий день – це 14-16 годин 6-7 днів на тиждень. Якщо люди хочуть чогось досягти, вони мають проявляти такі ж зусилля».

Має науковець і пораду для Національної академії наук. Каже: аби вийти з кризи, робити занадто багато й не треба: достатньо просто сфокусуватися на науці.

«Академіки, якщо вони гідні бути членами академії, мають займатися наукою. Продукувати ідеї. Допомагати державі зрозуміти, в які напрями вкладати гроші. Але не займатися бюрократією. Не розподіляти гроші. Адже тут фундаментальний конфлікт: якщо люди займаються наукою і ще й вирішують, кому дати гроші, очевидна відповідь – собі. Академія повинна бути мозком держави, а не руками, що перераховують купюри. Та й держава має бути відповідною, тією, кому потрібен цей мозок».

Текст: Дмитро Журавель

Матеріал був зібраний із-поміж численних інтерв’ю, виступів, промов та звернень героя публікації. 

Залишити коментар