Субота, 24 серпня

Love, Death & Robots: філософія свідомості для чайників

На сервісі Netflix запустили новий мультиплікаційний серіал «Кохання, смерть і роботи» (Love, Death & Robots), який буквально за тиждень знайшов сотні мільйонів прихильників у всьому світі. Причина такої популярності, зокрема, й у популяризації актуальних філософських ідей.

Попереджаю читачів цього тексту, що в ньому міститься декілька спойлерів, а отже, якщо ви вважаєте необізнаність із сюжетом критично важливою, рекомендую вам читати далі тільки після перегляду серіалу.

Перший сезон складається з 18 епізодів, авторами яких стали режисери з багатьох країн, навіть є одна серія з російським автором («Сліпа пляма» аніматора з Санкт-Петербурга Віталія Шушка). Такий підхід, з одного боку, порушує жанрову і стилістичну єдність (бо не всі фільми навіть можна назвати анімаційними), а з іншого – перетворює серіал на справжній онлайн-кінофестиваль, де кожен новий епізод – несподіванка.

Приємно в серіалі те, що його ідеологічна складова узгоджується з передовими філософськими ідеями сучасності, а саме – із філософією свідомості, напрямком, який особливо актуалізувався у ХХІ сторіччі, коли ми щодня очікуємо на вибух так званої технологічної сингулярності, тобто моменту створення самоусвідомленого штучного інтелекту, який вийде з-під контролю людини. І ось питання «самоусвідомлення» вже давно хвилює філософів. Деякі з них, наприклад, австрієць Томас Метцингер, у своїй книжці «Его-тунель» стверджує, що свідомості взагалі не існує: це ілюзія, що виникла в людини в результаті природного відбору для якісного передбачення поведінки хижаків. Метцингер вважає: на передбачення здатні лише організми, що «усвідомлюють» себе, тобто мають певний центр уваги, який можуть зосередити на чомусь протягом довгого часу й потім зберегти результати своїх спостережень у пам’яті.

Кадр із серіалу «Кохання., смерть і роботи»

Схожа проблема вирішується в першому епізоді серіалу Sonnie’s Edge, назву якого можна перекласти одночасно і як «Лезо Сонні», і як «Грань Сонні». І ця двозначність дуже важлива для сюжету, де жінка-гладіатор Сонні за допомогою психічних нейроімплантантів керує гігантським бойовим біоморфним роботом. Перед поєдинком на арені вона отримує від ватажка мафії пропозицію програти його за гроші й відмовляється. На арені несподівано виявляється, що біоморф противника має всередині клешні заборонене правилами загострене лезо, тому кожен його удар завдає каліцтва роботу Сонні й болю їй самій. Але врешті Сонні виграє цей бій і після нього стає жертвою подруги ватажка мафії. Після смерті Сонні з’ясовується, що вона також біоморф, керований на відстані іншим оператором, можливо, більш автентичною Сонні. І тут постає питання: а де ж справжня Сонні? Де закінчуються її додаткові штучні грані, які в певному сенсі також належать до її свідомості, бо вона відчуває за них біль? Дослідники феномену особистості вважають, що це дуже комплексний феномен, і для його визначення потрібно постійно проводити тестування. Отже, вбивство біоморфа посередника Сонні й було тим самим тестом, бо інакше ми б ніколи не дізналися, що це не справжня Сонні. А отже, і вся кримінальна історія була ілюстрацією цього тесту на наявність особистості. Але чи можна визначити наявність особистості в істоти не таким травматичним методом? Де той тест, який би точно засвідчив: це справжня особистість, а не імітація-посередник?

Кадр із серіалу «Кохання., смерть і роботи»

Наступний епізод «Три роботи», попри свій легковажний сюжет, ставить дуже важливу проблему суб’єктивності. Екологічна катастрофа винищила все людство до ноги, але ніяк не вплинула на роботів, що пережили технологічну сингулярність і тепер розвиваються цілком самостійно. Троє з них опиняються в ресторані швидкого харчування із залишками скам’янілого фаст-фуду й намагаються зрозуміти, що ж це таке. З погляду робота, видобування енергії через перетирання на пасту гамбургера з подальшим його перетравленням у кислотному середовищі шлунка є повним абсурдом. Навіщо все це, коли можна живитися від атомної батареї, заряд якої не зменшується протягом десятків років? Таке питання викликає в роботів скептичну посмішку: «Які ж примітивні, відсталі та жалюгідні створіння були ці люди!» Для того щоб просто поставити це питання, треба бути небіологічною істотою. Але весь фокус у тому, що ми не знаємо, як мислить небіологічна істота, бо ніколи не стикалися з нею. Ми не знаємо, чи властива небіологічній істоті скептична посмішка – ознака людини. Фактично зображені в епізоді роботи є просто проекцією людської свідомості на створіння епохи технологічної сингулярності. Вони поводяться, мов туристи в тематичному парку: весь час фотографують, роблять селфі, намагаються приміряти на себе життя давно вимерлих людей. Але немає жодної певності в тому, що роботи цікавитимуться людьми взагалі й висловлюватимуть щодо нас якісь ідеї. Цього, насамперед, дуже хотілося б самим людям, тому ми схильні уявляти собі роботів такими.

Кадр із серіалу «Кохання., смерть і роботи»

Шоста новела «Коли йогурт прийшов до влади» відверто сатирична й багато в чому схожа на епізод «Три роботи». За її сюжетом технологічна сингулярність вибухнула не у світі штучного інтелекту, а у вологому середовищі кисломолочних бактерій. Спочатку йогурт-інтелектуал давав поради людям, але коли побачив, що вони не сприймають його серйозно, просто згуртував (хотілося написати «зйогуртував) своїх прибічників серед людей, побудував величезні космічні кораблі й залишив Землю назавжди. Ті, хто раніше кепкував з йогурту та секти його послідовників, тепер не на жарт занепокоєні: «Чи зверне тепер він на нас увагу? Чи потрібні ми йому?» Насправді це дуже цікаве питання: чи становить людство інтерес для негуманоїдів? Коли ми питаємо себе, чи хочуть вони нас завоювати, то в цьому запитанні завжди є прихований страх: а раптом, не хочуть? Раптом ми їм узагалі зовсім не потрібні?

Кадр із серіалу «Кохання., смерть і роботи»

Епізод «За межами розламу Акілли» присвячений феномену, про який замислювався ще в XVI сторіччі німецький філософ і математик Готфрід Лейбніц. Ідеться про перцепцію та аперцепцію й сутнісну різницю між ними. В епізоді йдеться про космічний корабель «Блакитна гуска», який через помилку вийшов з гіперпростору не там, де планувалося, а значно далі. Минуло багато сотень років. Команда корабля – Том, Сюзі і Рей – зустрічається з іншими землянами, які також опинилися тут через ту ж саму помилку. Між іншим, серед них є й стара подруга Рея, з якою він бачився «не так давно» на Землі: це сексуальна та вишукана білявка, готова проводити з ним весь свій час. Але Сюзі щось підозрює й кидається на неї. Рей просить білявку пояснити, що ж відбувається, а та відповідає: відповідь тобі не сподобається, все, що ти бачиш – лише гарна картинка, яку тобі показують на основі приємних спогадів із твоєї пам’яті. Рей наполягає й бачить себе немічним дідом у жахливому та огидному світі, а сексуальна білявка виявляється кошмарним до судомного переляку монстром. І тут постає питання: що ж краще бачити і що є правдою? Сприйняття реальності (перцепція) – психічний процес, який полягає у відображенні людиною предметів і явищ у сукупності всіх їхніх якостей при безпосередній дії на органи чуття. Але чиста перцепція відбувається рідко й навряд чи взагалі можлива: адже легке погіршення зору чи упереджене ставлення робить для нас предмети, які ми бачимо, несхожими на ті, що бачать інші люди. Пригадайте хоча би попереджувальний напис на дзеркалі заднього вигляду: «Предмети, які ви бачите, насправді є ближчими, ніж здається». Тому Лейбніц запропонував термін аперцепція, або ж залежність сприймання від попереднього досвіду особистості. «Сприймання залежить не тільки від об’єкта, а й від суб’єкта, від наявних у нього потреб, інтересів, уявлень, понять тощо, – писав Лейбніц. – Безпосередні враження від об’єкта активізують певні сліди минулих вражень; вони включаються у склад попереднього досвіду, завдяки чому сприймання відбувається швидше, набуває вибірковості й осмисленості». Але у ХХІ сторіччі австрієць Томас Метцингер, про якого тут уже згадували раніше, додав, що на аперцепцію впливає також і стан нашого его-тунелю, тобто набору сигналів від органів відчуттів, яким обмежена і в якому рухається, немов потяг метро, наша свідомість, на який можна по-різному впливати: наприклад, вживанням наркотиків. Метцингер називає видозмінення таких персональних налаштувань дизайном его-тунелю. «Чому ми бачимо й чуємо тільки в такому обмеженому діапазоні? – питає він. – Чому б нам не бачити теплові хвилі, які реєструють тепловізори, і не чути ультразвук? І який вигляд матиме тоді для нас реальність? Чи буде вона реальнішою за ту, що бачать інші люди?» Але всі ці питання не настільки тривожні, як те, що ставлять перед нами автори епізоду «За межами розламу Акілли»: «А що, як наш его-тунель відредагують без нашого дозволу задля нашого ж блага, бо ми просто не зможемо терпіти справжню реальність?»

Кадр із серіалу «Кохання., смерть і роботи»

Два епізоди серіалу так чи інакше пов’язані з Росією. Автор першого, росіянин Віталій Шушко, уже став зіркою на батьківщині: ще б пак – його мультфільм «Сліпа пляма» взяли на Netflix, і тепер він став предметом обговорення мільйонів людей у всьому світі. І говорити є про що. За сюжетом епізоду троє кіборгів намагаються пограбувати конвой із мікросхемами в момент, коли він опиниться в тунелі і стане недоступним для системи охорони з поліції. Після бою двоє з трьох кіборгів гинуть, і останній із них дуже засмучений таким перебігом подій. Але раптом він бачить веселі голограми своїх загиблих друзів, які повідомляють йому, що в цифровому світі смерті просто не існує: перед атакою вони зберегли свої копії на віддаленому сервері, а тепер поновлять свої понівечені тіла і стануть такими самими, як і раніше. І от тут виникає справжня проблема, яка в середовищі філософів свідомості називається mind-body problem, або ж дихотомія розуму та тіла. Вперше її постановив ще Рене Декарт своїм «Мислю –значить, існую». Проблема полягала в тому, чи можна взагалі відділити розум від тіла? Якщо так, то розум нематеріальний, а отже, навряд чи його можна зберегти на віддаленому сервері. А якщо розум – це лише частина нашого тіла, то людина є просто механізмом, який можна повністю відтворити за певного рівня розвитку технологій. І правда: якщо ми зараз можемо створити штучне серце, то чому би вже найближчим часом не створити штучний мозок? Чому б не поміняти власний мозок на кращий, розвиненіший та розумніший, зі знанням багатьох мов та ідеальним відчуттям такту? Але чи збережеться при цьому наша індивідуальність? Чи стануть загиблі кіборги такими самими, як і раніше?

Love, Death & Robots: філософія свідомості для чайників

Кадр із серіалу «Кохання., смерть і роботи»

Дія мультфільму «Таємна війна» Іштвана Зоркоци відбувається в російському Сибіру, де загін Червоної армії героїчно бореться із зомбі-мутантами. За жанром цю роботу можна класифікувати як постмодерністський пастіш, тобто імітаційний колаж із класичних творів минулого, який виглядає, мов пародія, але насправді захоплюється оригіналами. Чи справді це так? Боюся, що угорець Іштван Зоркоци не має жодних сантиментів до Червоної армії, яка окупувала його країну в 1956 році. Сенс цього епізоду, схоже, в тому, що червоноармійці під дією майстерної російської пропаганди бачать своїх супротивників максимально дегуманізованими, схожими на кошмарних зомбі-мутантів, яких зовсім не шкода вбити. Так само, очевидно, відбувалося й у далекому минулому, коли Сибір ще не належав до Росії, і його доводилося завойовувати в корінних мешканців. Для самовиправдання своєї агресії росіяни вважали їх жорстокими дикунами, від яких потрібно просто очистити землю, а отже, мультфільм Зоркоци має явно антиколоніальне підґрунтя.

Загалом, поява цього серіалу на сервісі Netflix – явище дуже важливе для сучасної культури, адже у світі, який так ускладнився, важливо розуміти, що відбувається й куди це нас нарешті заведе.

Олег Шинкаренко

Залишити коментар