Четвер, 14 листопада

Травневий дощ

Не так давно в мене запитали, чи багато я знаю щасливих сімей. Нічого не відповів, бо скільки не силкувався, згадати не зміг. Така наче проста дефініція – щаслива сім’я, а от… Ні, це не про тих, які притерлися одне до одного, які звикли, яких тримають разом діти, спільні діла, просто сила інерції. Ні, не про тих. Щастя – то щось інше, більше за звичку; щастя бризкає й розцвітає; щастя міниться й мерехтить. Де ж пак я таке бачив? А я ж бачив, точно, але дуже давно…

Мене привозили до них у гості, коли я був дитиною. Родичі, просто родичі, не дуже близькі й не зовсім далекі. Село. Городи. Корова. Не те село, яке я любив. Не те саме, а тому не моє село.

Він носив картату сорочку, розстебнуту аж до пупа, картуза, мав неправильний прикус і їздив на якомусь самоскиді. Я був байдужий до тих забрьоханих коліс, до важелів у кабіні, до барвистої цяцьки на лобовому склі. Авто заїздило не до того двору, у якому було закопане моє серце. Вона працювала медсестрою в дитячому відділенні, щодня брала на руки чужих хворих дітей, і від цього її голос поступово опустився з горла в самісінькі груди, так низько, що часом важко було розібрати, що саме вона каже – просто якась суцільна ласка, нагріте молоко, акуратно підіткнута ковдра. До мене нічого не долинало. Я весь час сидів на моріжку й тупо ждав, коли мене заберуть і відвезуть на мою обітовану землю.

Травневий дощ лупив у шибки, у ринви, мутними потоками скочувався з шиферного даху, гойдав у калюжі оранжеве пластмасове каченя. Я кинув книжку з малюнками кудись на підлогу й дивився у вікно, на зацементовані доріжки між хатою й літньою кухнею, куди дощем нанесло лапатих пелюсток із яблуні. Я напівдрімав, напівмарив, відсунувши мережану фіранку. Мабуть, був вечір, хоч, може, і ранок – водяні потоки завісили час. Тьотя Ніна теж сиділа неподалік із малою на руках. Зітхала. Дивилася на вікно, за вікно, за сад, за криницю, де, певно, ходили химерні личини, збирали щось у пелену з трави. Їй було тоскно, мені – теж тоскно. Але ми були з нею окремо, ми не могли розділити тугу навпіл. Та й яку там тугу… Просто дощ, за яким ось спинилося авто, самоскид, грюкнули дверцята, а вже за мить вони вдвох сміялися – тьотя Ніна під клейончастим дощовиком і дядько Василь без дощовика. Він щось казав їй крізь сміх, а вона не чула, куталася в клейонку – тільки погляд, тільки погляди… Тоді я не знав таких слів. Тепер я теж не знаю таких слів, а тому нічого не описую, а просто констатую, що за якусь мить зелена клейонка вже летіла кудись за колодязь, за нетрі, за сад, за самоскид, а вони реготали й реготали, здмухуючи мокрі пасма з облич.

І то був не перший, не другий і навіть не сьомий уже рік їхнього спільного життя. Ніколи я не чув – а гостював я там часто і довго – щоб вони кричали та бодай голос підвищували одне на одного. І тьотя Ніна не зачинялася в кімнаті плакати, і дядько Василь не грюкав дверцятами кабіни та не їхав кудись, не розбираючи дороги. Сніданок, обід, вечеря. Стіл, винесений надвір, під яблуню, стільці, цементовані доріжки, паркан. Авансцена, де окрім них, ходили, мінялися місцями, щось казали інші – неголовні – персонажі. Не пам’ятаю. Усе завісив дощ. Неважливо. Тому не пам’ятаю. Окрім них двох, там ніхто не світився.

Улітку вони їздили на річку. Як заведено в селі, із кумами, із величезними простирадлами й гумовими камерами, із численними дітьми, двома-трьома машинами. На цілий день. На березі простирадла ставали скатерками-самобранками – огірки-помідори, хрусткі тоненькі смажені кабачки, ковбаси, вода, яка швидко грілася, пиво. Дітвора верещала. Я, здається, теж. Дядько Василь розпускав на весь Псьол піну свого шампуню «Зелене яблуко». Усі бризкалися, пірнали, накидали на плечі куценькі рушники, стрибали на одній нозі, виливаючи воду з вуха.

А коли гамірна компанія вмощувалася на простирадлах і з голоду, нагнаного річкою, бралася до наїдків і напитків, їх двох там не було. Перший і другий раз я шукав їх очима, а потім уже знав: посеред річки, яка ще до ночі пахнутиме «Зеленим яблуком», пливе Василь, а зверху, просто на ньому, на спині, на широкій спині з типовою сільською засмагою, на промальованих сонцем слідах од майки, обхопивши його руками за шию, – Ніна. Здавалося, він і не плив нікуди, і вона не пливла. Так, мабуть, і було. Вони не пливли, а тільки погойдувалися у своїх обіймах, у суцільному сюрчанні, щебеті й мерехтінні. Вони щось одне одному казали, але ніхто не чув. І я не хочу знати, що саме.

Ніколи після того не доводилося мені бачити, щоб двоє, які прожили хтозна скільки років разом, отак плавали. Хоч річ, ясно, не в тому плаванні, бо хіба це диво? Річ у тому, для чого немає чітких і зрозумілих слів. Так, перехлюпи, переплески, високе сонце, зупинений час.

А потім у неї діагностували рак грудей. Операція. Город – заборонили. Річку – заборонили. Сонце – заборонили. Навіть їсти під яблунею заборонили. І сидіти на стільці, на авансцені, у світлі, у центрі світла, в епіцентрі, в серцевині. Не можна. Назавжди. Заборонили навіть варити борщі на газовій плиті. Як це – не варити? Як?

Я скажу, як це. Двадцять років Ніна сиділа в затемненій вітальні, чистила картоплю, шкребла й нарізала смужечками моркву, а Василь носив усе те на дощечці й кидав у каструлю.

– Помішай. Переверни. Прикрути газ. Зніми піну. Досоли…

Двадцять років.

Другорядні персонажі, ті, не освітлені, зникали одне за одним. Хтось – у свою нову сім’ю, хтось – туди, де над чорними дверима світиться слово «Вихід». Хто куди. А він терпляче помішував ложкою засмажку, вимикав газ і перевертав сковороду над каструлею, намагаючись не заляпати плити. Зшкрібав із дощечки зелену цибулю, жовту моркву, слухаючи її голос із напівтемної вітальні. За двадцять із гаком років Ніна жодного разу не запалила конфорки.

А ви кажете – не буває… Просто рідко…

Вона вже й на пенсію, здається, вийшла, уже не обнімала, не голубила чужих дітей, усе дужче заглиблюючи свій голос. А він теж тільки зрідка вже перевозив комусь кудись якісь дошки своїм самоскидом. На вихідні до них приїжджали діти і привозили онуків. Власне, я цього не бачив, але я не брешу. Усе було достеменно так. Вона присідала навпочіпки серед зацементованої доріжки з залишками яблуневого цвіту, широко розкривала руки для обіймів, а червонощоке вухате дитя падало в них. Василь борюкався з онуком і показував йому важелі в кабіні:

– Оце газ. А оце тормоз…

Я не знаю. Мене вже тоді там не було. Моє серце закопане в іншому дворі. Але все достеменно так. Можете не перевіряти – усе точно.

А через двадцять років хвороба до неї повернулася. І вже жодна операція не могла зарадити. Було пізно.

Він так само повернувся навесні, відвізши кудись якісь дошки, запхнувши в кишеню зім’яті папірці. Грюкнув дверцятами кабіни. Зайшов – через веранду з газовою плитою – у напівтемну вітальню. Вона дихала, але вже так, ледь-ледь. Він схопив її на руки, кричав, вибив двері, які міг і відчинити, але ж треба було випустити її з рук, побіг босий крізь потоки дощу – у лікарню її треба, у лікарню. Відчинивши дверцята кабіни, глянув їй в обличчя і зрозумів, що вже… Так він і сидів до вечора на сходинці кабіни, притиснувши свою Ніну до грудей. Аж поки люди, ну сусіди… ну словом… але він не зразу дав її забрати.

Так мені розказали. Але я не бачив. Двадцять років. Дощ. Яблуневий цвіт. Морква на щербатій дощечці. Віко труни коло порога. Рушники. Вінки. Виносять. Розгодинилося. Дзеркала на машинах затулені хустками.

Ні. Я ж не бачив. Тому – хай пливуть. Точніше, не пливуть, а так, тільки ввижаються водоростям, вербам і хвилям, що пахнуть шампунем «Зелене яблуко».

А ви кажете – не буває…

Сергій Осока

4 комментария

Залишити коментар