П'ятниця, 24 травня

І ніякої політики

Тільки про квіти, котиків, песиків і борщ.

День тиші. Усе, тихо. Ніякої політики. Жодного слова про політику. Про політику не можна. Можна, наприклад, про песиків, котиків, квіточки, борщ, про те, що не вписується в парадигму політики. Ну є ж люди, які зі щирим серцем кажуть: «Я внє політікі». І живуть же ж собі нормально внє, і виходить у них усе добре, невже я так не зможу? Га?

Так от, наприклад, про квіточки…

Моя бабуся чомусь страшенно любила павонії. Я знаю, що вони взагалі-то пишуться «півонії», але бабуся завжди говорила «павонії». І мені теж чомусь смачно говорити це слово. І от тих павоній у неї була сила силенна. У других людей щириця так у дворі не росла, як у неї павонії. І були вони такі червоні, мов кров, і бурякові, аж чорні, і такі білі, як сніг, і кольору рожевого світанку. Росли вони буквально скрізь – у палісаднику, у саду, за хатою, попід хатою, за двором, на розі, за сараєм, попід погребом, під картоплею, по клубниці, і навіть посеред гарбузиння в неї завжди росли півонії.

Зазвичай на такі квітучі двори люблять пізненько ввечері заходити місцеві Ромео, щоб потім прийти на побачення з обсмиканим оберемком і сказати: «Цей, той… як його… я тут… цей… тобі приніс. О, на!». Бабуся знала цю прадавню традицію місцевих закоханих Ромео, тому час від часу влаштовувала в палісадніку засади. Сиділа на стільчику з величезними ножицями, і от як тіки лата огорожі рипне, бабуся казала: «Синку, іди я тобі ножиць дам і покажу де луччіші, шоб різать». Іноді такі синки втікали назад, але більшість проходила далі або потім пізніше поверталася, і бабуся їм підсвічувала сірниками, допомагала зібрати кращий букет, розпитувала про їхню Джульєтту, давала якісь житейські поради. А якщо бабусі на тому стільчику й не було, то хлопці знали, що ножиці лежать у саду, на столику, під чавунчиком.

Може, саме тому, у той час, коли в інших дворах Ромео викорчовували троянди з коренем, у бабусі все пишно цвіло, буяло, пахло й ніякого збитку не було. Бабуся нікому не жаліла тих павоній. З її павоніями половина села йшла на останній дзвоник і на випускний. І хто в ту пору женився, то вся свайба була вквітчана саме її павоніями. Вона не продала жодної квітки. Вона казала: «То ж не з моєї крові воно цвіте, а з земельки».

І тільки один раз пошкодувала за букетами. Бо один такий Ромео бігав до неї по квіти й носив їх одній дівчині. Сам той Ромео бабусі зовсім не подобався, а от дівчина була хороша, і добра, і гарна. І бабуся не йому, а їй букети різала. І от женився він на тій дівчині. А тоді поїхав у місто й пішов у політ… ой…

Або от, наприклад, про собак… і котів. У нашій родині якось порівну завжди любили і котів, і собак. Вони завжди якось з’являлися ніби нізвідки; їх було багато всяких. І, що головне, усі були такі доладні. Той курей із городу ганяє, той ворота стереже, той чергує з індиками. І коти так само вічно при роботі – одні на даху сплять, інші мишей від поля чатують, а ще якісь працюють на підвищення рівня людських ендорфінів – порозлягаються посеред веранди в сонячних плямах, порозвертаються своїми пухнастими пузцями і просять чогось смачненького.

З іменами на котів і собак у селі окрема історія. Звичайно, повно всяких кнопок, жульок, барсіків, джеків і полканів. Було як вискоче якесь страшенно люте з-під воріт, як загавка, то треба швиденько таким миролюбним голосом перебрати ті всі клички. На якусь та й відгукнеться. Але з часом ширилася мода на якісь оригінальні клички. І якщо раніше йшлося про якусь Маріанну чи Леонсіо, то згодом мода на клички перейшла в іншу площину. І дядько мій уже кілька поколінь найпротивніших котів називає ніяк иначе як Шуфр… ой… знову про політику.

Або от про борщ. Борщ – це така страва, яка одночасно може і єднати, і зганяти в лютому кулінарному двобої. Бо кажуть: чотири хазяйки і вісім борщів. І в кожної – найсмачніший, найправильніший, найточніший і найсекретніший. Колись заради експерименту стала з подругою поряд варити борщ. Варили з одних і тих же продуктів, в однаковому посуді, кидали все однаково. І що? А те, що в обох вийшов зовсім різний на смак борщ. І головне, в обох найсмачніший. Правда, у мене таки трішки смачніший, ніж її найсмачніший, а як же ж інакше?!

Я реально в цьому житті бачила криваву битву за борщ. У нас на поминки готують борщ. І зазвичай на це діло кличуть якусь молодицю, яка їде готувати обід зі своїм чотирьохвідерним чавуном. І зазвичай у селі одна така молодиця, яку кличуть скрізь – і на весілля, і на поминки. А то якось так сталося, якась похибка Всесвіту, що в одному просторі нашого села виникло дві такі молодиці. І обидві з чавунами. І в обох найсмачніший. Ну і якось уже ж вони злісно переглядалися, але мовчки ділили між собою зони борщового впливу, а то так сталося – два сусідні двори, і якось воно так, що в обох поминки. А оскільки люди ходять на поминки одні й ті ж, то столи поставили на межі; дві куховарки почали куховарити. Скандал у борщі закипав ще тоді, коли одна почала не так картоплю різати, а потім друга взяла й узагалі якось неправославно буряк нашаткувала. І от як скипіли обоє, як звелися – із-під їхніх черпаків іскри летіли. Поки їх таки інші молодиці в різні хати не розігнали. А люди тоді їли ті два різні, але однаково смачні борщі, і дякували кухаркам. А ті досі не балакають, мовчки ділять зони борщового впливу.

І зараз от знаю, немає ніякої найбурхливішої теми, окрім борщу. Отак напишеш якийсь свій рецепт борщу, звичайно ж, найсмачнішого, найправильнішого, найкращого. І все – тиждень стоїть гул на увесь Фейсбук. Люди лаються, баняться, відфренджуються, обіцяють один одному каструлю на голову натягти за такий спосіб шаткування капусти. І всіх наших людей рятує тільки якийсь зальотний «кцп», який вийде і щось скаже про борщ із Сизрані. І все… ті, хто варять борщ із рибою, братаються в праведному бою з тим, хто знається на білому борщі. Свідки борщу без квасолі підтримують поранених у попередніх боях переконаних квасоляників – і всі стають єдиним фронтом, щоб дружно гаркнути: «Та шоб тобі три метра шиї і низькі одвірки. Та шо ти, кцп проклятий, знаєш про борщ?! У Сизрані? Іди ото молоти своїм лаптєм щі, і ніколи більше й ніде не смій навіть подумки артикулювати це святе слово – борщ!».

Ой… тут хоч без політики було?

Татуся Бо

3 комментария

Залишити коментар