Середа, 24 квітня

Іноді її, наче навмисно, називають російською виконавицею, хоча сама вона завжди наголошує: «Я з України». Вона вірить у майбутнє елітарного мистецтва та завжди не проти заспівати разом зі своєю мамою. Про навчання та успіх, зіркові примхи, експерименти та ідеальну аудиторію – зі слів провідної української оперної співачки Людмили Монастирської у рубриці «Хто це…» на Opinion

Про дитинство, навчання та «російську» співачку

Нерідко, читаючи нові публікації про Монастирську, можна помітити поруч із її прізвищем «київська». Однак це не зовсім коректно, адже насправді малою батьківщиною співачки є зовсім не Київ.

«Я народилася на Черкащині, на Лівобережній Україні. Селище Іркліїв. А в Інтернеті багато недостовірної інформації… З дитинства хотіла співати. І, очевидно, Бог подарував мені таку щасливу можливість займатися тим, чим хочу».

Першими, хто професійно оцінив вокальні дані Монастирської, були педагоги Іван Паливода та Діана Петриненко. Тепер виконавиця згадує роки навчання з неабиякою вдячністю, і до останнього прислуховувалася до своїх педагогів.

Хто така Людмила Монастирська?

«Коли на одному з аматорських фестивалів в Одесі мені порадили вступити до музичного училища, у ньому на той час викладав Іван Гнатович. Мені тоді виповнилося 15 років. Іншою життєвою удачею вважаю зустріч із Діаною Гнатівною, яка навчила мене всього того, що я зараз маю. І те, що вклали в мене ці близькі моєму серцю люди, я намагаюся віддати сторицею публіці. Діана Петриненко, якій було далеко за 80, приходила до Національної опери, щоб послухати спів своєї учениці. А я після вистави завжди в неї цікавилася: чи вдалося мені правильно сформувати високу ноту?».

До слова, помилка з рідним населеним пунктом виконавиці – далеко не єдина. Іноді її називають… російською співачкою.

«Але я завжди підкреслюю, що я саме з України. Хоча й до сьогодні іноді бачу, що десь пишуть, мовляв, яросійська співачка, я з Росії. Ні. Я з України, я тут народилася, навчалася, тут мої родичі. І я не розумію, чому, на якій підставі це пишуть. Це ознака непрофесійності. І, можливо, робиться навмисно».

Про особливості голосу

Монастирська у своїх інтерв’ю, здається, завжди стримана, навіть коли мова заходить про її голос. Адже у цьому питанні вона не бажає вдаватися до якихось метафоричних характеристик.

«Існує термін spinto soprano. Голос, якому доступні і легкі верхи ліричного сопрано, і драматичний звук у середньому регістрі. А кожна окрема партія, звісно, потребує певної техніки. І навіть репертуар Джузеппе Верді для spinto soprano поділяється на групи. Наприклад, одним виконавицям ближча леді Макбет, а іншим Амелія в Балі-Маскараді. При цьому кажуть, що це досить різні техніки, оскільки самі твори написані в різні періоди життя композитора. Тому я й не хотіла б якось метафорично характеризувати свій голос. Скажу просто: spinto soprano».

Про успіх у конкурсах та життєві випадки

Замислюючись над тим, що із цього важливіше, співачка наголошує: випадок – це, безумовно, удача, те, що визначає подальший перебіг подій. Але якщо людина – не професіонал, не має музичної, людської, творчої основи, навіть найбільша удача не сприятиме успіхам.

«Виходжу на сцену і не маю права на помилку. Щоразу шукаєш характер партії, визначаєш психологічний стан героїні. Оскільки деякі режисери можуть підвісити артиста за ноги над сценою або посадити у ванну з гарячою водою, яка тут-таки охолоджується (а співак ризикує занедужати), то в такому процесі помилка виключається! Тому завжди потрібно бути у формі».  

Про майбутнє оперного мистецтва

Монастирська у цьому питанні, безумовно, – оптимістка. Українка переконана, що оперне мистецтво має майбутнє у світлих тонах, усе буде добре, адже традиція втримається, вистоїть.

«Та й тепер, у принципі, усе добре. Традиція й експеримент уживаються. Якщо, наприклад, у Німеччині часто йдуть на радикальні перелицювання, то в Італії в Ла Скала суворі місцеві цінителі можуть запросто забукати, коли режисери й виконавці надто сильно відхиляться від канонів. Тож усе буде добре. Важливо ставитися до своєї справи відповідально й чесно. І менше думати про скороминущий успіх, про те, яка ти зірка”».

Хто така Людмила Монастирська?

Також Монастирська переконана, що оперний співак повинен не грати, а проживати на сцені життя свого героя. Адже у виставі все має бути щиро, природно, не награно. Опера – це дуже тонкий матеріал, тож і поводитися з ним потрібно обережно.

«У Європі класична опера має давні історичні традиції, а ще дуже вимогливу публіку, яка тонко розбирається в усіх нюансах оперного співу. Не кажу вже про музичних критиків, які фахово оцінюють роботу артистів, режисерів, музикантів, диригентів, хореографів, художників усіх тих, хто творить сценічне дійство. У нас ситуація трохи інша. Хоч і з’являються публікації про оперні вистави на сторінках ЗМІ, але в них журналісти здебільшого інформують, а не аналізують постановку. Для артистів, особливо тих, що не мають змоги виступати за кордоном, увага преси до їхньої творчості надзвичайно важлива. Об’єктивно сказане й написане слово не лише надихає, а й морально підтримує митця. Отже, дуже важливо знайти відгук у соціумі».

Про оперу та експерименти

І хоча співачка віддає перевагу класичній опері з її усталеними канонами, вона зізнається: підписуючи зарубіжний контракт на виконання партій у спектаклях артист нерідко може наразитися на якісь режисерські експерименти.

«Я не є ретроград. Сучасна опера має розвиватися з урахуванням останніх тенденцій у театральному мистецтві. Водночас для мене існують непорушні табу в опері, яких завжди дотримую. Наприклад, мені складно уявити, як можна напівоголеною виступати на сцені. Тому, щоб убезпечити себе від подібних несподіванок, скрупульозно вивчаю контракт, аби розуміти з ким і як доведеться працювати. Нарешті треба пам’ятати і про те, що на Заході для запрошених оперних співаків діє система stagione (дослівно з італ. сезон в оперному театрі). Упродовж такого сезону артист виступає на сцені театру за дуже щільним графіком, постійно змінюючи репертуар. Виступи відбуваються майже через день, а не так, як у нас, два виступи на місяць. Тому потрібно правильно розраховувати власні сили та вміти швидко відновлюватися».

Про вплив на аудиторію

Кожен виконавець працює зі своїми глядачами по-різному, робить різні акценти, розставляє пріоритети у роботі по-своєму. Для Людмили Монастирської чи не найголовнішим у комунікації зі сцени, безумовно, є голос.

«Є різні амплуа: вердівські співаки, пуччінівські, вагнерівські. Перші два артисти нерідко поєднують. Але з відомою думкою, що виконавці італійської опери не можуть поєднувати її зі співом Ріхарда Вагнера, я не згодна. Усі ці ролі написано в одному регістрі треба просто добре попрацювати над мовою. Німецька мова опер Вагнера й Ріхарда Штрауса потребує драматичних голосів, наповнення. І потрібно бути дуже витривалим, адже спектаклі Вагнера йдуть по чотири-п’ять годин, як Парсіфаль. Усе залежить від особистості: якщо тяжієш до цієї музики, то і співатимеш її.

Хто така Людмила Монастирська?

Я віддаю перевагу Верді, і нині не заспівала все, що могла б виконати з його багатої спадщини. Мені навіть пропонували Джильду в Ріголетто, Віолетту в Травіаті (партії легшого, лірико-колоратурного сопрано. – Forbes), хоча це не зовсім мої ролі. Про Вагнера теж тільки думаю, хоча є пропозиції: Брунгільда у Валькірії, Ельза в Лоенгріні, Сента в Летючому голландцеві. Це ключові, харизматичні сопранові ролі».

Однак покладатися на лише голос – неправильно. Солістка Національної опери наголошує, що не менш важливим є і те, як співаки пропускають свої ролі через себе.

«Безумовно, різні виконавці по-різному інтерпретують партії. Це добре і правильно, оскільки кожен привносить в авторський задум власну індивідуальність, свій життєвий досвід. Страшенно не люблю, коли порівнюють двох-трьох виконавців однієї ролі, хоча розумію, що це властивість людської природи. Прекрасно знаю, яких зусиль коштує добре виконати партію, щоб глядач вийшов із театру небайдужим».

Про пріоритети під час укладання контрактів

Головний пріоритет Монастирської – це творчість та зацікавленість у саме цій, конкретній партії. Далі вже відбувається оцінка музичного матеріалу, характеру ролі та як це все лягає на голос.

«Якщо мені це підходить, я укладаю такий контракт, якщо театр іде на всі наші умови, які висуває мій менеджер. Потім, якщо в тебе є сім’я, діти, потрібно обов’язково погоджувати такий графік, щоб бачити їх між постановками і спілкуватися з ними не тільки через скайп. Хоча за нашої специфіки роботи це чудово, що є Інтернет та ми маємо можливість спілкуватися.

Тому ми дивимося: якщо виходить занадто багато Америки – це не дуже добре, але й робити кар’єру тільки в Європі для оперного співака – теж не варіант. Має бути приблизно однакова кількість виступів і там, і там».

Про зіркові примхи

Насправді вона не любить визначення «зірка». Однак, якщо це можна назвати зірковими примхами, то в плані творчості може висловлювати свою думку, побажання, не погоджуватися з постановкою чи концепцією режисера.

«Це не означає, що я заявляю: Я анулюю контракт і їду геть! Я – зірка, а ви тут – ніхто!. Ні, навпаки, потрібно намагатися все-таки знайти компроміс, зрозуміти думку режисера – адже чомусь вона у нього з’явилася – і як дійти до спільного знаменника. Завдання виконавця – намагатися відпрацювати контракт, навіть незважаючи на те, що десь щось не так пішло. Але якщо це межує з повним божевіллям, то, безперечно, я висловлюю свою думку.

Наприклад, в одній зі постановок моєї улюбленої опери Дж. Верді Сила долі головна героїня Леонора повинна була перед залом зображати народження дитини. Я вважаю, що це не те що перебір, а вже просто якийсь творчий безлад! Добре, що в цьому випадку втрутився диригент і режисер по-іншому поставив цю сцену – Леонора стояла навколішки».

Про державну підтримку оперного мистецтва

Співачка погоджується: оперна культура не може бути масовою, адже це мистецтво елітарне. Та й далеко не всі українці хоча б раз бували в театрі – у когось зовсім інші переваги. Однак це не означає, що влада має забути про оперу.

«Я думаю, що якась державна підтримка повинна бути, щоб люди бачили, що наші перші-другі-треті особи теж проявляють до класики якийсь інтерес. Чомусь колись усе це було трошки серйозніше… Фольклор легше сприймається. А для того, щоб розуміти оперне мистецтво, потрібна певна підготовка. Тому, напевно, це повинно трохи виховуватися змалку. Наприклад, мої діти виросли за лаштунками нашого прекрасного дитячого музичного театру на Подолі».

Хто така Людмила Монастирська?

Про ідеальну аудиторію

Однак те, що оперне мистецтво, безумовно, вважається елітарним, аж ніяк не означає, що співачка бажає бачити серед своїх слухачів лише якусь умовну «еліту». Ні, навпаки. Вона рада навіть непідготовленій публіці, голове, аби небайдужій.

«Важливо, щоб у нього було бажання щось для себе почерпнути і він не соромився висловлювати свої емоції, не економив їх. Я сама, коли перебуваю в залі як глядач, намагаюся проникнути в музику, адже в ній дуже багато закладено, плюс ще помножено на слово, спів, гру, якісь підсилюють засоби. Я людина емоційна й люблю отримувати відповідну емоцію».

Про те, чи співає під час застілля

Далеко нетипове питання, та й сама Монастирська зізнається, що намагається цього не робити. Однак бувають моменти, коли деякі диригенти запрошують співаків до ресторану, і, звісно, там солістів просять виконати пісню своєї країни.

«У мене на цей випадок є дві-три улюблені пісні – душевні, дуже ліричні, десь навіть трагічні. А Не питай, чому в мене заплакані очі – моя найулюбленіша пісня, і вона дуже легко лягає на голос».

А ще українка може дозволити собі заспівати разом із мамою. І обов’язково – на два голоси. Вона співає другий, мати – перший, бо має голос вище.

«У неї академічна постановка голосу. Вона співає як оперна співачка, хоча свого часу не пішла вчитися до консерваторії – бабуся, її мама, хотіла, щоб вона стала педагогом. Ми з мамою співаємо Місяць на небі або Їхав-їхав козак містом – те, що ми любимо. А так, намагаюся за столом не співати – це навіть дещо поганий тон. Наша справа – показувати своє мистецтво на сцені: будь ласка, приходьте в зал і слухайте!».

Про адаптацію до нових умов

Життя та популярність Монастирської диктують власний ритм: українка регулярно змінює країни та навіть континенти. Тому й природно, що виникає власна «стратегія» адаптації.

«Раніше я практикувала в день прильоту й сам виступ у вечірньому спектаклі, причому як у Києві, так і в Європі. Звичайно, не йдеться про Америку. Припустімо, прилетівши зранку до Берліна о 10.25 ранку, я ще могла встигнути щось купити дітям (коли вони ще ходили до школи), а потім ішла на спектакль. А тепер уже по-іншому: у день виступу намагаюся нікуди не виходити з дому. Якщо спектакль великий, то зазвичай ще можу пройтися по речитативах, що вимовляються без оркестрової підтримки, і тоді дуже легко втратити тональний орієнтир».

Про видобування першого звуку

Перший звук – це те, чого найбільше очікують глядачі. Те, що обриває тишу та ліквідовує напругу між затамованими подихами прихильників та виконавицею.

«Якщо мій вихід починається на піку динаміки форте, як, власне, вихід Норми величної віщунки, авторитет котрої для її одноплемінників є незаперечним, я намагаюся взагалі не думати про публіку: повністю зосереджуюся на образі моєї героїні, розчиняюся в ньому, щоб відтворити його достовірно й художньо переконливо. А от, приміром, образ Аїди кардинально протилежний Нормі. Аїда рабиня, хоча і є ефіопською царівною за походженням. Та наразі вона прислужниця дочки єгипетського фараона. І ось ця рабиня з царським нутром має принижуватися перед Амнеріс, тамуючи свої амбіції. Тут на допомогу приходять зовсім інші інтонації голосу, інша пластика тіла. Тобто кожна роль містить у собі особливий смисл і характер, а перший звук і фраза то важливий старт, щоби відчути ефект просторово-сценічної матеріалізації образу».

Про образ природженої жриці

Для більшості фанатів Людмила Монастирська уявляється саме такою – природженою жрицею. Постава видає сильну особистість, навіть певну владну натуру. Однак сама артистка зізнається: це лише частково так.

Хто така Людмила Монастирська?

«Бути сильною вимагає життя. Відкрию секрет: партія Аїди ниніі вже не є настільки принадною для мене, порівняно з іншими, що комплектують нинішній, досить солідний арсенал моїх ролей. Зараз переглядаю свій репертуар за принципом розумної амортизації голосового ресурсу, оскільки маю вдаватися до певної стратегії свого сценічного навантаження. Поясню: наприклад, у контракті п’ять спектаклів Трубадура з Леонорою. Якщо надалі заплановано сольний концерт, то до його програми краще ставлю щось із нещодавно проспіваного, можливо, з того ж Трубадура. Таким чином, мій голос перебуватиме в режимі звичних вібрацій; йому не обов’язково докорінно перебудовуватися. На таку стратегію я намагаюся налаштовувати й своїх менеджерів, які, варто сказати, із розумінням ставляться до моїх побажань».

Про найкраще місце для виступу

Чи не кожен виконавець має простір, у якому почувається найкомфортніше. І це не обов’язково головна зала чи сцена світу. Це, як часто кажуть, місце сили. Такі має і Людмила Монастирська.

«Передусім це Національна опера, рідна земля з її первісними природними вібраціями, Також дуже імпонує Лондонська Королівська опера. Там до співака, який виступав у них двічі або тричі, ставляться вже як до рідної дитини. З особливим пієтетом, щирою доброзичливістю, майже як до небожителів, ставляться до артистів і в США. Там завжди готові пробачити тобі якісь виконавські невдачі, якщо це перекривається артистичною самовіддачею співака під час виступу. І навпаки, у цьому плані певним снобізмом вирізняється Відень, а ще деякі землі Німеччини.

По досягненні певного артистичного статусу співаку варто періодично, бодай раз на три-чотири роки, засвічуватися на сцені Ла Скала, щоби підтвердити свій виконавський рейтинг. Особисто мені подобається Опера Бастіль сучасний оперний театр у Парижі, який разом із Оперним театром у Палаці Гарньє входить до складу Паризької національної опери. Наразі переді мною постала дилема: обрати Лондон чи Париж, і тут чаша терезів впевнено переважила у бік туманного Альбіону».

Текст: Дмитро Журавель

Матеріал був зібраний із-поміж численних інтерв’ю, виступів, промов та звернень героїні публікації. 

Залишити коментар