Середа, 24 квітня

Команда Одеського художнього музею перемогла в конкурсі з дизайну футболок «Не вішай ярлики!» від Фонду Олени Пінчук і «Всі. Свої» та отримала грант на 100 тис. грн. Результатом змагання стала поява колекції футболок із феміністичними гаслами. Хто стоїть за її створенням, які стереотипи намагається побороти проект і про силу фейсбуку, завдяки якій цей одяг став популярним, у матеріалі Opinion.

Сама собі олігархиня,

Моє тіло не фон для твоєї реклами,

Моя краса не на поверхні,

Моє місце там, де я хочу,

Спитай мене, коли я вийду заміж.

Ці рядки разом виглядають, ніби гімн-верлібр сучасної жінки. А окремо ці фрази меседжі з колекції футболок, дизайн котрих створила команда Одеського художнього музею. Знайомтеся, авторки проекту Інна Білоус, Юлія Бердіярова, Дарія Філіппова та Марія Целоєва.

Розпочалося все з того, що одна із співробітниць музею якось вночі скинула посилання на конкурс «Не вішай ярлики!» у робочий чат і запропонувала взяти участь. Ідея всім сподобалася, і тієї ж ночі дівчата взялися до роботи. Вони зізнаються, що взагалі не очікували такої уваги до свого проекту. Як кажуть, весь хайп розпочався не з того, що вони виграли грант, а з… посту в фейсбуці ще до оголошення результатів конкурсу. Саме завдяки соціальній мережі про футболки Одеського художнього музею заговорили всеукраїнські ЗМІ. Що цікаво футболок тоді ще не було, лише візуалізація, але охочих придбати собі речі з феміністичними текстами виявилося чимало.

«Ми написали у фейсбуці про те, що подали заявку на конкурс, і показали ці роботи. Ми зарано розповіли про сам конкурс, але нам не терпілося. Думали, що ділимося постом з нашими друзями. Потім почалися репости, але репости не просто наших знайомих, а ЗМІ. Ця історія про те, що інколи ми витрачаємо багато часу, щоб розповісти про якусь гарну ідею, і в нас не виходить. Ми пишемо прес-релізи, прес-анонси, комунікуємо з пресою і нічого. А тут ми нічого такого не робили. Але й інформаційний привід був дуже своєчасним це було 8 березня», згадує Інна.

На кожному виробі зображена жінка (або декілька) з картин, що перебувають у колекції музею, а також текстовий меседж, пов’язаний із гендерними стереотипами. Для зображень на футболках команда обрала такі роботи: ескіз до панно «Жінка із птахом» Зінаїди Серебрякової, «Революціонерка» Юлія Бершадського, «Портрет Т. М. Брайкевич» Костянтина Сомова, «Купальниця» Тимолеона Карла Неффа та «Купальниці» Амшея Нюренберга.

Оскільки у фондах Одеського художнього музею є кілька робіт відомої художниці Зінаїди Серебрякової, команда проекту не могла не показати одну з них у своїй колекції . «На одній із футболок зображена робота “Жінка із птахом”, виконана в 1916 році Зінаїдою Серебряковою. Сама Зінаїда є однією з перших жінок, котрі увійшли в художнє об’єднання “Світ мистецтва”. До речі, Серебрякова була щаслива у шлюбі та мала чотирьох дітей», повідомляє Марія.

Дарія, яка займалася власне дизайном футболок, розповідає про клопіткий процес відбору зображень для колекції: «Спочатку Юлія підготувала меседжі, потім ми аналізували роботи і виявляли, яка картина під який меседж підходить. Наприклад, ми побачили картину Сомова, на якій зображена дуже виснажена дівчина, донька Брайкевича. Вона ніби каже, що ви дістали вже цим питанням коли я вийду заміж? Нам стало зрозуміло, що вона створена для того, щоб розказати цю історію».

Команда спочатку відібрала всі роботи, на яких зображені жінки або авторками яких є жінки. Фаворитами стали близько 20 картин, з яких обрали тільки п’ять для конкурсу. Усі твори мистецтва Дарія аналізувала з точки зору естетики та дизайну, оскільки в деяких картинах силует жінки міг зливатися із тлом.

«Деякі роботи були досить етюдні, абстрактні, складно було вирізати силует і гарно розташувати на футболці. Я була проти супердизайну футболок. Я вважала, що має бути лише меседж і фрагмент роботи, аби задум чітко зчитувався і людину не відволікали зайві елементи», додає Дарія.

Авторки проекту зізнаються, що у своєму житті не раз стикалися з ярликами, зображеними на їхніх футболках. На жаль, їм, як і тисячам українок, навіть тепер, у 2019 році, доводиться часто чути про те, що потрібно скоріше вийти заміж і обов’язково за заможного чоловіка, адже «жінка не може саме себе забезпечити».

«Питання “Коли я вийду заміж?” було актуальною проблемою для нас усіх, крім Інни. Ми навіть жартували, що будемо одягати ці футболки на всі збори зі своїми родичами», сміється Юлія.

Із таким самим стереотипом багато разів стикалася і Дарія: «Родичі мені завжди казали, що коли я виросту, мені потрібен багатий чоловік, щоб мене забезпечував. Це не указ, але таке побажання, аби в мене та в моїй сім’ї було щасливе майбутнє. Тобто вважалося, що я сама не зможу це зробити».

Марія впевнена, що фрази стали близькими багатьом жінкам, оскільки їх створювали такі ж самі жінки. Вона розповідає свою історію: «Якщо ми говоримо про одяг, то я віддаю перевагу чорному кольору. І моя улюблена футболка із зображенням революціонерки Юлія Бершадського з написом “Моя краса не на поверхні”. На перших курсах інституту мені ставили питання, чи не помер хтось у мене і чому я в траурі. Але час минув, а я так само дотримуюся свого стилю, та й симпатіями в кольоровій гамі нікого не здивуєш. Тенденція лояльності суспільства не може не тішити».

«Спитай мене, коли я вийду заміж»: Одеський художній музей створив колекцію футболок для боротьби з гендерними стереотипами

У колекції є футболка «Моє місце там, де я хочу». Саме ця фраза виявилася найбільш близькою для Інни: «Мені завжди, починаючи з інституту, вказували, де моє місце. Я народила дитину в 17 років. Коли була вагітна, лікарі мені радили не народжувати. Це було сказано так: “Дівчинко, тобі 17, ти гарна, незаміжня. Навіщо? Ось направлення на аборт, у мене є чудовий лікар”. Фраза “Моє місце там, де я хочу” це про все. І про автівку, і про роботу, і про материнство, і про заміжжя».

Футболка «Сама собі олігархиня» народилася із жарту Дарії: «Я пам’ятаю, як сказала якось: “Сама собі спонсор”. А потім подумала: хороша ідея для футболки! Мені спало на думку слово “олігархиня”. Я подивилася в гуглі та зрозуміла, що такого слова взагалі немає».

Дівчата кажуть, що головним завданням було зробити футболки для них самих. Коли вони почали працювати над проектом, то сказали одна одній, що повинні зробити речі такими, щоб їм було комфортно це носити. За задумом команди музею вироби не обов’язково мають носити жінки чоловіки також можуть одягнути футболки, якщо їм близькі ідеї боротьби зі стереотипами. Марія говорить: «Спочатку ми планували зробити футболки вільного крою і, напевно, схилялися до того, що вони призначені для жінок. Але все більше чоловіків ними цікавляться, так що вони підійдуть всім: і чоловікам, і жінкам». Інна додає: «До речі, чоловіки в нашому суспільстві більш феміністичні, ніж жінки. Особливо ніж жінки старшого покоління».

«Спитай мене, коли я вийду заміж»: Одеський художній музей створив колекцію футболок для боротьби з гендерними стереотипами

Юлія розповідає, що, можливо, команда створить і чоловічу версію колекції: «”Моє місце там, де я хочу” може підійти і для чоловіків стереотипів щодо них також багато. Нам пропонують зробити серію футболок і для чоловіків. Я думаю, це було б цікаво. Вони ж також страждають від “хлопчики не плачуть”, ”ти маєш бути сильним”, “повинен заробляти більше, ніж жінка”, “маєш бути годівником у сім’ї”, “не можеш казати про свої почуття” тощо. Всі мають право робити те, що вони хочуть».

Авторки проекту жартома домовляються між собою не рефлексувати на хейтерів, які не поділяють їхні цінності. «Навіть із коментарів у фейсбуці ми побачили, що стереотипи, про які ми говоримо, існують. Коли я виклала своє фото з футболкою, на моїй особистій сторінці були такі хейтери, тому що “яжмать”. Я ж повинна куховарити і мати традиційні цінності, а в мене оголені жінки і “моє місце там, де я хочу”. Ми розуміємо, що повинні комунікувати, оскільки ми беремося за таку тему та проходимо через ці стереотипи особисто. Кльово, що ми маємо можливість через плакат, яким є футболка, донести ці меседжі до суспільства», розповідає Інна.

Кожна футболка міститиме біля цінника картонний ярлик пояснення, чому на футболці написаний саме цей текст. Юлія, яка створювала описи про меседжі, пояснює: «Це була спроба розповісти, у чому глибинна сутність кожної проблеми. Важливо було це зробити, тому що навіть у коментарях ми читали, що, мовляв, я не розумію цей меседж. І я усвідомлювала, що комусь текст може відгукнутися, а комусь ні. Людина може щодня стикатися зі стереотипом і розуміти меседж. А хто із цим не живе і не розуміє. Стереотип веде за собою цілу систему стереотипів. Наприклад, питання “Коли ти вийдеш заміж?” можна розцінити як просто нетактовне, а можна й побачити його сутність. Це питання, по-перше, стосується твоєї індивідуальності, а по-друге, це повне обезцінення твого досвіду та досягнень, якщо ти незаміжня жінка. Із цим обезціненням ми стикаємося в усіх аспектах нашого життя. Цей маленький текст на ярлику приклад із музейної практики, коли ти робиш експлікацію, яка допомагає тобі зрозуміти виставку».

Дівчата переконані, що наше суспільство успадкувало стереотипи від радянської влади. Юлія наголошує: «Споконвіку українське суспільство було більш феміністичне, чоловіки і жінки мали рівні права. Жінка мала право на хату, на ґрунт, на виховання дітей. Російська імперія це змінила, а потім і Радянський Союз».

«У радянські часи було рівноправ’я трудове. Але все, що пов’язано зі стереотипами, де місце жінки, було дуже чітким. Тому нам є, над чим працювати», додає Інна.

«Спитай мене, коли я вийду заміж»: Одеський художній музей створив колекцію футболок для боротьби з гендерними стереотипами

Марія також ділиться роздумами про феміністичний рух: «Стикаюся зі спотвореним уявленням про фемінізм як про нову тенденцію, імпортовану із Заходу, що вимагає відмовитися від заміжжя, носити коротку зачіску та мати чоловічі манери. Насправді феміністична традиція з’явилася ще на початку ХХ сторіччя на території України, зокрема, на Галичині. На мій погляд, однією з феміністок у сучасному розумінні була Ольга Кобилянська. Вона говорила про рівноправ’я та вкладала в це поняття “можливість незаміжній дівчині середнього класу самій заробляти собі на життя”. Тобто бути самодостатньою, незалежною, досягаючи поставлених цілей, самій дійти до усвідомленого рішення про заміжжя. Мені близький її лейтмотив “Жінка має стати сама собі ціллю”. Меседж на футболці “Сама собі олігархиня” перефразований вислів Ольги Кобилянської».

Дівчата як переможниці конкурсу отримають 100 тис. грн на подальше профільне навчання або розвиток бренду. Роздумуючи, як витратити кошти, команда дійшла висновку, що гроші підуть на розвиток мерчу для музею: «Ми переглядали курси, що є сьогодні в Україні, які ми могли б оплатити з цього гранту, щоб підвищити свою компетентність у цьому питанні, але ми не змогли знайти те, що нам цікаво. Тому ми думаємо направити кошти на прототипування сувенірної продукції музею, але розуміємо, що цих коштів не буде достатньо, навіть щоб надрукувати перший наклад нової серії футболок чи екосумок».

Команда Одеського художнього музею має багато планів на майбутнє та окреслює напрям роботи: «Наші майбутні проекти будуть пов’язані і з іншими проблемами в суспільстві, і з колекцією музею. Але спочатку потрібно розповсюдити футболки, а потім ми будемо думати про інші проекти. Сподіваємося, що завдяки AIDS ця ідея стане популярною, але й ми також маємо докласти до цього багато зусиль. Зараз у нас чудова колаборація з українським брендом одягу Duck Side, вони займаються виробництвом футболок, принтуванням, упаковкою. Ми даємо тільки наповнення».

Футболки можна буде придбати з 20 квітня у мережі магазинів «Всі. Свої» та в Одеському художньому музеї.

Текст: Анастасія Бойченко

Фото: Саша Населенко

У фотосесії були використані прототипи футболок для особистого користування авторок ідеї

Залишити коментар