Середа, 24 квітня

Восени 2018 року уряд України передав до Комітету ООН із захисту прав дитини Національний звіт «Зведена V та VI періодична національна доповідь про реалізацію Україною положень Конвенції ООН про права дитини» (2011–2017 років). Між тим, на думку громадських організацій, інформація в документі, яка відображає зусилля уряду в сфері дотримання норм Конвенції про права дитини, незбалансована. 

Наприклад, позитивна динаміка статистики досягається за рахунок відсутності в ній із 2015 року відомостей про окупований Крим та частину Донецької й Луганської областей. Значну увагу в звіті приділено спеціальним заходам захисту, проте відсутній розділ про насильство щодо дітей. Правозахисні організації фіксують пробіли в законодавстві щодо захисту прав дитини, значні проблеми реалізації чинних нормативно-правових актів, а також системні недоліки в роботі органів влади та підпорядкованих установ.

У зв’язку з окупацією Російською Федерацією півострова Крим та з військовими діями на Сході України на початку 2014 року становище дітей ускладнилося. Це призвело до величезної кількості негативних наслідків, враховуючи тисячі людських жертв, серед яких сотні дитячих, появи близько півтора мільйона ВПО. Держава мала б реагувати на ці нові виклики. Однак її дії не системні й мають точковий характер.

29 неурядових організацій, кожна з яких працює в певному напрямі (або в кількох), об’єднавшись, підготували альтернативний (тіньовий) звіт про стан дотримання положень Конвенції. Робота над ним під координацією та експертним супроводом Коаліції Права дитини в Україні та Громадської спілки «Українська мережа за права дитини» тривала протягом останніх шести місяців.

Альтернативний звіт представили в Києві 28 березня. Подія залишилася майже непоміченою через передвиборче загострення пристрастей. Однак документ заслуговує на увагу, оскільки наочно відповідає на запитання: які виклики у сфері прав дитини є сьогодні та чому заявлені реформи не дають очікуваних результатів.

Захист прав дитини: латання дірок?

У зв’язку з окупацією Російською Федерацією півострова Крим та військовими діями на Сході України на початку 2014 року становище дітей ускладнилося.

Об’єкти захисту

«Робота над звітом дозволила нам зробити певні висновки, – відзначає виконавчий директор «Української мережі за права дитини» Світлана Клочко. – На жаль, із 2011 року й донині забезпечення прав дитини не є пріоритетом у політиці держави. Політика щодо цих питань фактично відсутня. Вертикаль державних органів влади, які відповідають за її реалізацію, чітко не визначена. Діти залишаються об’єктами захисту, а не суб’єктами права. І це дуже проблемне питання.

Зміни до законодавства приймають ситуативно – часто для вирішення конкретних випадків. Наразі нормативно-правова діяльність не відповідає викликам та потребам у сфері прав дитини. Більшість законодавчих ініціатив мають косметичний характер, без комплексного підходу. Наприклад, із 2011 року до Закону “Про охорону дитинства” внесено 20 новацій. До Постанови Кабміну № 866 “Питання діяльності органів опіки та піклування”, яка повністю координує і пропонує алгоритм дій усіх представників влади, що займаються захистом прав дитини, – 18 змін. Це латання дірок, а не системна державна політика щодо захисту прав дитини.

У впровадженні розпочатих численних реформ питання захисту прав дитини взагалі випало. У порівнянні з реформами освіти, охорони здоров’я, децентралізації, реформа системи захисту прав дитини не має достатньої підтримки ані на рівні керівництва держави, ані на рівні органів місцевої влади та місцевого самоврядування.

Важлива реформа децентралізації, на жаль, призвела сьогодні до серйозного зниження якості соціального захисту дитини. Постає дуже серйозна проблема щодо передачі повноважень від районних держадміністрацій (які до 2020 року припинять своє функціонування) до Об’єднаних територіальних громад (ОТГ). Ми стикаємося з тим, що дуже часто голови ОТГ не розуміють, що таке захист прав дитини та яка відповідальність покладається на них. На рівні ОТГ не створюються служби у справах дітей, відсутні посади фахівців соціальної роботи та інші. У результаті страждає дитина.

Нині немає цілісної системи моніторингу дотримання прав дитини, зокрема в інституційних закладах. Таку функцію має виконувати офіс Уповноваженої з прав людини, але кількість людей, які там працюють, не в змозі охопити весь перелік проблемних питань, які сьогодні існують у системі.

Державні плани та програми щодо дітей фінансуються, на жаль, за залишковим принципом – за рахунок коштів, виділених для відповідних міністерств і відомств, або за рахунок коштів, які залишаються після задоволення важливіших, на думку уряду, потреб. Протягом останніх семи років не узгодили обсяги та частки національного бюджету, які витрачаються на дітей через державні та приватні інституції

Залишається проблемою недостатня прозорість формування бюджетів та участь громадян у цих процесах. Це призводить до нерівномірного розподілу коштів на дітей у різних галузях. Наприклад, різна фінансова підтримка шкіл. Мінімальні стандарти забезпечення шкіл матеріальними засобами відсутні – і це створює нерівності для різних груп дітей та є підставою для постійних конфліктів між адміністрацією закладу й батьками. Фінансування залежить від активної позиції адміністрації школи та батьків. Значна різниця існує й у зарплатних фондах, що фінансуються як державою, так із бюджетів місцевих органів. Наприклад, вибірковий моніторинг у Харкові показав, що зарплатний фонд із розрахунку на одного учня складає від 10 до 30 тис. гривень. Відсутність прозорого бюджетування як на центральному, так і національному рівні, не дозволяє зробити висновків щодо причини різних видатків на освіту дітей.

Захист прав дитини: латання дірок?

Мінімальні стандарти забезпечення шкіл матеріальними засобами відсутні, що створює нерівності для різних груп дітей.

Держава не застосовує в можливому обсязі належних і дієвих засобів для широкого інформування про принципи й положення Конвенції ООН про права дитини. Інформування фрагментарне, його найчастіше ініціюють громадські організації та міжурядові інституції.

У вишах, що готують педагогів, соціальних працівників та інших фахівців у сфері забезпечення захисту прав дитини, уваги навчанню прав дитини не приділяють. Результатом цього незнання прав і норм чинного законодавства є те, що люди, які безпосередньо виконують обов’язки захисту прав дитини, можуть зовсім не розуміти, яким чином законодавство регламентує цю діяльність.

На жаль, не забезпечує держава широкої гласності і своїм доповідям та результатам їх розгляду Комітетом ООН із прав дитини. Наразі рекомендацій навіть не перекладають офіційно. Це роблять громадські організації.

Звісно, протягом останніх семи років є й позитивні зміни. Наприклад, впровадження тимчасового догляду та реабілітації дитини в сім’ях патронатних вихователів до моменту, доки дитина та її біологічна родина подолають складні життєві обставини. Це короткотермінова послуга. Нині визначений механізм організації та здійснення наставництва над дитиною, яка проживає в інтернатному закладі. Але потрібен детальний аналіз причинно-наслідкових зв’язків, чому ці новації, незважаючи на їхню важливість й актуальність, не знаходять серйозного поширення в рамках держави».

Життя та виживання

Більше 600 тис. дітей в Україні сьогодні проживають у сім’ях, де батьки не забезпечують їм належного догляду й виховання. Кількість сімей, які перебувають за межею бідності, зростає. Так, у 2015 році державну допомогу у формі виплат по малозабезпеченості отримували 564 тис. сімей із дітьми, у 2017-му – 898 тис. Кількість сімей, у яких дітей виховує один із батьків (допомога на дітей одиноким особам), становить 706 тис. Ця цифра майже в 30 разів перевищує названу в Національному звіті «Зведена V та VI періодична національна доповідь про реалізацію Україною положень Конвенції ООН про права дитини» (2011–2017 років) кількість дітей на обліку в соціальних службах через складні життєві обставини. Між тим, кількість дітей, чиї батьки позбавляються батьківських прав, щороку складає до 10 тис. осіб. А от повертаються в сім’ю через поновлення батьками батьківських прав усе менше дітей: у 2014 році – 1 101 дитина, а в 2017-му – лише 694.

Захист прав дитини: латання дірок?

У 2015 році державну допомогу в формі виплат по малозабезпеченості отримували 564 тис. сімей із дітьми, у 2017-му – 898 тис.

До цих проблем із 2014 року додалася ситуація збройного конфлікту на сході країни, що несе загрозу життю та здоров’ю дітей. Державою не розроблений механізм евакуації населення із зони бойових дій. Через загрозу життю та здоров’ю частина дітей (близько 150 тис.) разом із батьками були змушені самостійно виїхати в інші області України. Більше 500 тис. дітей проживають на непідконтрольній території. Серед прикладів наявних ризиків – пошкоджена у травні 2018 року внаслідок обстрілу будівля Центру соціально-психологічної реабілітації м. Торецьк Донецької області, де перебувало 28 дітей. Дітей перемістили із закладу лише наступного дня.

За інформацією Управління Верховного комісара ООН із прав людини, із 14 квітня 2014-го до 15 серпня 2017-го загинуло 90 хлопців та 47 дівчат. Правозахисниками за період із 2014-го до 2017-го задокументовано докази п’яти випадків убивств дітей, шість незаконних затримань із використанням тортур та нелюдського поводження, вісім випадків загибелі та 19 випадків поранення дітей у результаті невибіркових обстрілів у зоні конфлікту, а також атаки на 79 навчальних закладів у 34 населених пунктах Луганської та Донецької областей.

Захист прав дитини: латання дірок?

Із 14 квітня 2014-го до 15 серпня 2017-го на сходi країни загинуло 90 хлопців та 47 дівчат.

Загалом, за чотири роки (2014–2018 років) пошкоджено або зруйновано 700 шкіл. Міноборони та Міносвіти постійно відтерміновують підписання Декларації про безпеку шкіл, більше того, Міноборони визнало, що використовує приміщення шкіл, якими вже не користуються діти.

Не запроваджено дієвого механізму виявлення дітей, які беруть безпосередню участь у воєнних діях чи збройних конфліктах. Не сформовано та не запроваджено міждержавних, державних, міжгалузевих, галузевих стандартів безпеки та добробуту дитини. Більше 200 тис. дітей потребують термінової психологічної допомоги через психологічні травми внаслідок загибелі рідних та близьких, переховування в підвалах під обстрілами тощо. Лише у 2017 році на території Донбасу загинули чи отримали поранення понад 40 дітей.

У результаті конфлікту, що триває на Сході України, велика частина території Донбасу по обидва боки контактної лінії стала забрудненою наземними мінами й вибухонебезпечними залишками війни.

«Я хотів би сказати кілька слів про дітей, які внаслідок збройного конфлікту втратили здоров’я, – говорить аналітик Української Гельсінської спілки із прав людини Богдан Мойса. – Почну зі статистики. На жаль, її немає. Немає статистики щодо кількості поранених, яка б велась органами влади. Є статистика, яка наводиться виїзними, зокрема міжнародними, організаціями та місіями. На національному рівні таких цифр немає. У місцевих держадміністрацій вони різняться навіть у відповідях на запити різних організацій. Так, наприклад, у Луганській області, за одними відомостями, у 2014-2018 роках поранено 21 дитину, за іншими, за той же період, – 27. Як саме ведеться ця статистика, на жаль, невідомо. При цьому інвалідність встановлено двом дітям.

У Донецькій області поранено більше 100 дітей. Жодній дитині не встановлено інвалідність. Зрозуміло, що деякі сім’ї з дітьми переселилися в інші області. Є статистичні дані щодо надання медичної допомоги. У Запорізькій області її отримує близько 30 дітей, у Дніпропетровській – 25, у Київській – одна дитина.

На жаль, Мінсоцполітики не дуже поспішає з введенням реєстру поранених, а це важливо, оскільки, якщо йдеться про поранення й погіршення здоров’я, вочевидь, потрібно планувати реабілітаційні послуги й допоміжні засоби. Відсутність даних з оцінки потреб не дозволяє планувати бюджетні асигнування на це.

Мінсоцполітики в соціальному звіті говорить, що у 2017 році забезпечення засобами реабілітації покривало ледь не 100 % потреб. Проте опитування сімей із дітьми в Донецькій області показує, що деякі чекають цих засобів (зокрема інвалідних візків) уже п’ятий рік і ніяк не можуть отримати їх.

Захист прав дитини: латання дірок?

Деякi дiти Донецької областi вже п’ятий рiк чекають на iнвалiднi вiзки.

Інклюзія

«До цього часу в багатьох українських нормативних актах значиться “діти з дефектами”,“із вадами”, “із порушеннями”, – говорить керівниця ГО «Соціальна синергія» Мар’яна Онуфрик. – Чомусь ми дуже боїмося слова “інвалідність”, яке спокійно застосовують у розвинених країнах.

В Україні до цього часу превалює медична модель інвалідності. Інвалідність ми сприймаємо як хворобу. Відповідно, більшість заходів і послуг, які отримує дитина з інвалідністю, медикаментозні. Багато ГО, особливо батьківських, наголошують, що це неправильно. Така модель має негативний уплив на досить прогресивні і правильні реформи, які відбуваються в Україні. Наприклад, на впровадження інклюзивної освіти. Не можу не відзначити значного поступу в цьому питанні, починаючи з 2017 року. Але медична модель інвалідності впливає так, що до цього часу діагноз визначальний і для визначення програми розвитку, і взагалі заходів щодо дитини в інклюзивному процесі та в освіті. Є позитивні кроки на вирішення цього питання. Прийняте розпорядження Кабміну про впровадження міжнародної класифікації функціонування, але його не виконують належним чином.

В усіх сферах, які стосуються питань освітніх, соціальних, медичних і реабілітаційних послуг, відчувається катастрофічний брак кадрів – і кількісно, і якісно.

Відсутність якісних послуг відповідно до потреби призводить, на жаль, до інституалізації дітей із інвалідністю. Якість послуг інституційного догляду далека від досконалості. Ми маємо багато фактів насильства в таких закладах, і це відображено в альтернативному звіті.

Уже минуло два місяці з того часу, як прийняли Закон про соціальні послуги, на який ми покладаємо великі сподівання й до розробки якого долучилося багато громадських організацій. Цей закон міг би вирішити, принаймні на законодавчому рівні, багато питань. Окрім того, на виконання закону, ми очікуємо оновлення стандартів державних соціальних послуг. Зокрема потребує перегляду й оновлення така важлива для дітей з інвалідністю послуга денного догляду, починаючи від самого стандарту й закінчуючи типовим положенням про відділення денного догляду.

Дуже великим нашим сподіванням на подальше реформування є послуга раннього втручання щодо дітей із інвалідністю. Незважаючи на деякі законодавчі кроки в цьому напрямку, послугу раннього втручання забезпечують в окремих регіонах неурядові організації. На жаль, поки що мережа не розвинена, стандарти не затверджені.

Також хочу наголосити на впровадженні поки що ніде не озвученої послуги, яка потребує великої уваги щодо дітей з інвалідністю – послуги соціально-трудової адаптації. Коли діти, особливо з важкими формами інвалідності, які, на жаль, не зможуть конкурувати на вільному ринку зайнятості, повинні набути якоїсь спеціальності для подальшого свого життя. На жаль, Мінсоцполітики, яке має бути координуючим органом у питаннях захисту прав дитини, не приділяє цьому належної уваги».

***

Тем і проблем, порушених в «Альтернативному звіті про дотримання Україною положень конвенції про права дитини», який зараз має 66 сторінок (буде скорочуватися – прим. авт.), ще дуже багато. Оглянути його тут весь неможливо. Звіт містить аналіз дотримання Україною попередніх рекомендацій Комітету ООН із прав дитини, а також 136 актуальних рекомендацій неурядових організацій українському уряду.

Текст: Ганна Дрозд

Ілюстрації: Наталія Стахнова

Залишити коментар