Четвер, 19 вересня

Скляний півень

– Угощайтесь, пожалуйста, – Клавдія Дмитрівна простягає перед собою тарілку, повагом, із гідністю, і драглі на її старих руках, укриті мурашками, помережані синюватими сіточками драглі тяжко колишуться.

– Спаси-и-ибі, Клавдія Дмітрієвна, – тягне моя баба, рвучко надівши на обличчя таку посмішку, як сирота до княжни-попечительки в перснях і хутрах.

Ця Клавдія Дмитрівна – наша квартирна господарка. Наша, незмінна, сторічна. Володарка темних сходів, облуплених дверей на горища, дитячих візків, ущерть наповнених склотарою, таємничих комірок, прибудов, сарайчиків, вимощених білою цеглою стежок у нікуди, курей, чужих дітей, ржавих конструкцій зі слідами дощу й одного скляного півня.

Щоранку він подає слабенький голос – десь аж із палісадника, із-за ста метрів колючого дроту, із-за трухлявих дощечок, риб’ячих кісток, розсипаного вапна. Це дуже маленький півник, декоративний, якийсь індійський. Він спустився на критий залізом дах Клавдії-Дмитрівного дому ще давно, ще до того, як я народився. Вона, ясна річ, схопила величезного ножа, труснувши жовтими драглями рук, і вже хотіла було перетяти йому горло й засмажити ціленьким, примостивши на пательню між дорадами й мерлузами, але щось її зупинило. Може, двері скрипнули. Може, нога приклеїлася до червоної мастики. А, може, повернувся з риболовлі безіменний чоловік Клавдії Дмитрівни, худий, як дух пущі, подзвонюючи лускою.

І цей півник уже тисячу років прокльовує голосом синє одеське небо. Мені його шкода, я хочу сховати його під свого светра (він-бо теж індійський!) й одвезти звідси потайки, потемну, потягом. Але ні. Колючий дріт дряпає руки, вапно роз’їдає підошви.

– У меня сегодня день рожденья, – мрійно вимовляє Клавдія Дмитрівна, умить заражаючи млосним зітханням усю цю кімнату – стіни, фарбовані темно-зеленим, ліжка з нікельованими кулями, одяг на ліжках, сумки, баули, саквояжі, картонки для капелюхів.

– Поздра-а-авляїм вас, желаїм здоров’ячка, шоб і на той год… А я думаю, чого це ви сьогодні такі нарядні, – підливає єлею моя баба.

– Спасибо, – милостиво відгукується Клавдія Дмитрівна, зібравши в зморшкуватий пучок те місце, де у звичайних людей губи, і йде до дверей, дихає листопадом, валідолом і нафталіном, шелестить пружками спідниці кольору «попіл троянди», певно, видобутої сьогодні вранці з бездонного лантуха.

Дійти до хвіртки, відчинити, скрипнувши віковою іржею, – і зразу море. Тільки внизу. Зразу літо, зелень, муар і смарагд, пронизлива свіжість, тітки з газетними пакунками креветок, діти в панамках, сіль, пісок. А в цьому дворі завжди осінь. А ці цементні стежки, усі, навіть найкоротші, ведуть до операційної. А на цій гойдалці можна гойдатися хіба тоді, коли хочеться плакати.

Я боюся виходити туди. Особливо зараз. Мені, здається, лише вісім чи дев’ять років. Ще не соромно боятися. Краще сидітиму тут, коло баби, коло банки домашньої тушонки з пошкрябаними виделкою розводами смальцю, коло торбів. Бо там – так страшно. Там – о Боже! – подруги Клавдії Дмитрівни танцюють у палісаднику під звуки перебитої навпіл чорної платівки. Он вони всі, у павутинні, у листі, в іржі, у заплутаному клубками фарбованому волоссі, усі до єдиної, підтримують сталеві щелепи, підносять до очних ям лорнети, розправляють фестончики, вуалетки, припасовують відірвану тасьму до зотлілих спідниць. Он вони – Свінорилова, Тьмутараканова, Кошмарова… Ворушать шарнірами рук і ніг, риплять трухлявими деревами, долоні в них червоні, такі червоні, наче ними ось щойно чавили ніжні одеські черешні й полуниці. Півень причаївся десь між величезною діжкою й парканом, притиснув крильця до землі, силкується не слухати чорної музики. Я – теж… і я теж.

– Я вас сегодня положу спать у сестры. Вам удобно будет. Идемте, – виринувши з осінньої темноти, рипить Клавдія Дмитрівна й запрошує жестом – куди? – до дверей, у смерть, у кінець тунелю, на дно величезної цистерни, в морок. Вона говорить, але губами не ворушить, ввижається, наполовину тане, відділяє тулуб від ніг, на мить зависає в повітрі, вона вся в тальмах, корсетах, турнюрах, горжетках, підперезана отруйною гадюкою, запнута рожевим шаликом, як одаліска. Не можна вірити їй.

Виходимо. Ідемо. Я хочу почути море, але ні, ні, моря немає, відчиниш хвіртку – а там прірва, з хвощами на жовтій глині, зі страхітними ущелинами, з кістяками прекрасних принцес – Доради і Мерлузи… Не можна туди.

Клавдія Дмитрівна веде нас, примружившись. Коли ми не дивимось, вона рвучко зриває з неба лимонні зірки й крадькома ховає в кишеню – завтра купить у зеленому магазині тягучих протермінованих повидел і приліпить до рейок трамвая №5. Баба хапає мене за руку, іти небезпечно, у сухому листі шурхотять плазуни, крізь фіолетові просвіти блимають очима виноградні дракони. Доріжки, стежечки, повороти, щербаті хвіртки, піддашшя, галереї, провали у стінах. Поверни лишень не туди, зайвий крок ступи, та що там крок, півкроку, і все зламається, скривиться, скорчиться, як коробка з-під ляльки, все пощезне.

Нарешті – клац, рип, сковзь – двері. Світло. На ліжку сидить бабега, за нею – мабуть, сотня ікон. Темно коричневих. Бабега вся обкладена подушками, окуляри в неї тримаються на мотузку. Вона щось говорить – не нам, не Клавдії Дмитрівні – а так, просто, нінащо, кудись туди, вона махає руками, пахне черствим хлібом і нагідками.

Клавдія Дмитрівна вмикає світло в сусідній кімнаті й показує нам із бабою на ліжко.

– Здесь переночуете.

Я зітхаю полегшено, коли вона вже нарешті йде геть. Мацаю ліжко – пружини скриплять. Уже хочу нарешті сісти й заспокоїтися, повиймати всі скабки й зашпори, заснути, забутися, – аж хтось торгає мене за рукав.

Маленька, як нігтик, дівчинка спинається навшпиньках, сміється крихітним ротиком, торкається мого ліктя.

Баба сплескує руками:

– Лягай уже!

Дівчинка мовчить і сміється, гладить мені руку, замурзана, зі сплутаним циганським волоссям і слідами сліз на глянцевих щоках.

Баба дістає з кишені пачку вафель «Артек».

Дівчинка помалу кусає ласощі, кришить цукровий пил на смугасті килимки, всміхається, а смарагдові згустки моря самі скочуються по щоках і звисають із підборіддя. Дівчинка дріботить до ліжка, дістає з-під подушки якийсь пакунок і тицяє мені.

Помалу розгортаю – наче шматочок глини впереміш із піском, крихітні сліди зубів. Написано: «Какао».

Дівчинка перекидає ніжку, хапається ручками, залазить на ліжко, вкутується в барвисте лахміття й лежить там, поблискує оком. Волосся розтрусилося на подушці, як чорна півонія. Дівчинка не відповідає, коли баба допитується; «Ти чия? Як тебе звуть? Де мама?», вона мовчить і хитро блискає оком. А з-за її плеча крадькома визирає скляний одеський півень, визирає й ховається, визирає й ховається. Я не бачу його цілком, тільки прозора голівка, інкрустована сріблом, горлечко з ледь помітною блакитною цівкою всередині.

Темінь опадає. За стіною сухими кощавими руками мацають вапно страшні, як казка, Свінорилова, Тьмутараканова й Кошмарова. Виноградне листя опадає на церату. А тут плаче дівчинка. Чи сміється? Хіба розбереш…

Засинає, не зронивши ні слова. І я засинаю. І баба. Мені сняться жахи. Перевернуті цистерни. Виск гальм. Принцеси в клітках. Сирени. Ржаві гойдалки. Ляльки з виколотими очима. Гупання у двері. Сироти на шкірі. Розбитий ніс. Цвях у п’яті. Температура.

– Де вона? – питаю я, прокинувшись.

– Хто?!. Боже, тут клопи. Я так натерпілася. Ану покажи живіт. Хай їй чорт, тій Клавдії. Додому!

– Де вона? – питаю, зачаровано дивлячись на подушку з ледь помітною заглибиною.

– Хто?!.. Пішли, кому сказала! Бігом!

Виходимо в осінній одеський ранок. Там – червень, тут – жовтень. Там – зелений магазин із сухою халвою, корпуси інституту імені Філатова, там – море з мушлями, а тут листя, листя, листя. Кожна хвилина, проведена тут – це насправді рік життя. Барвистого, відчайдушного, із морозивом і ящірками, із морем і зошитами у клітинку. Мерщій, мерщій, мерщій!

Виходимо. Назавжди. Обережно, маленькими кроками, то підтюпцем, то навшпиньках. Вузеньким тунелем. Скляний півень тонко скльовує росу з виноградного листя, бризкає мені під комір. Живий-живісінький.

Сергій Осока

Залишити коментар