Середа, 24 квітня

За ручки, або Кілька несподіваних слів про любов

Коли ми переїхали в цей район, то вони стали першою парою, на яку я звернула увагу. Кожного дня, не зважаючи на погоду чи якісь інші зовнішні умови, вони виходили на прогулянки і завжди за ручку. Кожного разу я сподівалася розгадати, хто з них кого веде за ручку. Тут здавалося, що таки вона сильніша і веде його, попереджає про високий бордюр, підтримує. Іншого разу я вже не була в цьому впевнена, адже однозначно вів він, поправляючи на ній шалик, а коли виходили на дорогу, то він отак заводив її рукою за себе і визирав, ніби прикривав її собою від дорожніх небезпек. Я так і не змогла розгадати, хто і кого там веде в їхній парі. Вони просто всі ці роки ходили за ручку, кожного божого дня, постійно, за будь-якої погоди, завжди за ручки. Хіба що з роками вони почали дужче мружитися і кроки стали дрібнішими.

Іноді я ними відверто милувалася. Виходила на тротуар за ними і повільненько йшла кілька хвилин, спостерігаючи, вдивляючись, думаючи, чи зможу і я так у їхньому віці. Іноді, певно, під впливом свого настрою, вони мене страшенно дратували. Ходять і ходять, як каченята по тротуару, обійти їх неможливо, та ще й за ручки… Якого дідька ото триматися за ті ручки, ходили б, як і всі: голову вниз, тулуб вперед, погляд у себе – і вперед у справах, і швидко-швиденько, щоб нікого не затримувати, а то взяли собі моду на оці прогулянки. Бували часи, коли я відверто їм заздрила або ж вигадувала якісь драматичні історії в їхньому житті. Кожного разу, залежно від мого настрою, змінювалося моє ставлення до цієї пари двох стареньких, як всі ці шість років за ручки і дрібним кроком кожного дня ішли своїм світом і не забувалися дивитися один на одного так, ніби зустрілися вперше.

Звичайно, підмивало загадати і собі прожити таке ж подружнє життя, щоб у 80 за ручку з коханим, але у мої «майже 40» не спішиш так загадувати, бо вже знаєш – легким може бути тільки чуже і далеке життя, яке бачиш, хіба як кінострічку окремими щасливими епізодами. А там, за закритими дверима, у кожній родині кипить свій казан із дрібних образ, забутих суперечок і нашвидкуруч схованих сварок. Тому й не загадувала собі їхнього життя, а просто вдивлялася і намагалася відгадати секрет. Певно ж, має бути якийсь секрет у людей за 80, коли вони так міцно тримаються за руки, так зазирають один одному в очі, так підтримують одне одного. І мені вже здавалося, що я дуже близька до того, щоб усе це розгадати…

Вони перестали виходити. Кілька місяців ніхто мене не дратував своїми повільними дрібними кроками на вузькому тротуарі, кілька місяців мене ніхто не тішив ніжним триманням за руки. На вулиці бігали діти, поважно ходили новоспечені батьки з візочками, втомлено йшли у справах люди різного віку, і ніхто не тримався уже за ручки. Я вже встигла навіть закінчити цю казку, фразою «жили вони довго і померли в один день». Ну, а що ж… Так буває.

Нещодавно я побачила їх знову… за ручки… От тільки жіноча рука була іншою. Зовсім інша жінка тримала його за ручку, чи то він її… Зовсім інша жінка поправляла йому комірець, зовсім інша жінка проговорювала йому вголос список покупок. Зовсім іншу жінку він ховав за свою спину, перш ніж ступити на дорогу. Але оте тримання за ручки лишилося таким, як і раніше. Не знаю, про яку воно історію, але точно воно про любов.

Візьми мене за руку і не відпускай.

Татуся Бо