Неділя, 27 вересня

 Отже, учора ввечері стали відомі лауреати Третьої національної кінопремії «Золота Дзиґа».  

Найкращим фільмом визнано «Донбас» Сергія Лозниці. Також Сергія Володимировича відзначено статуетками за найкращу режисуру та найкращий сценарій; щодо останнього лауреат зауважив, що це його перша нагорода в такій категорії.

А втім, найбільшу кількість нагород зібрало «Дике поле» Ярослава Лодигіна (5), на одну менше – «Брама» Володимира Тихого.

Повний список лауреатів виглядає наступним чином:

Найкращий фільм:

«Донбас»;

Найкраща режисерська робота (Премія імені Юрія Іллєнка):

Сергій Лозниця;

Найкраща чоловіча роль:

Олег Москаленко («Дике поле»);

Найкраща жіноча роль:

Ірма Вітовська («Брама»);

Найкраща чоловіча роль другого плану:

Володимир Ямненко («Дике поле»);

Найкраща жіноча роль другого плану:

Віталіна Біблів («Брама»);

Найкраща операторська робота:

Сергій Михальчук («Дике поле»);

Найкраща робота художника-постановника:

Владлен Одуденко («Дике поле»);

Найкращий сценарій:

Сергій Лозниця;

Найкраща музика:

Антон Байбаков («Брама»);

Найкращий документальний фільм:

«Міф» (реж. Леонід Кантер та Іван Ясній);

Найкращий короткометражний ігровий фільм:

«Mia Donna» (реж. Павло Остріков);

Найкращий анімаційний фільм:

«Мімікрія» (реж. Фройд М. Вайзер);

Найкращий дизайн костюмів:

Марія Керо («Шляхетні волоцюги»);

Найкращий грим:

Катерина Струкова («Брама»);

Найкращий звук:

Сергій Степанський («Дике поле», «Dzidzio: перший раз»);

Найкращий монтаж:

Іван Банніков («Коли падають дерева», «Позивний “Бандерас”», «Вона та війна»);

Найкраща пісня:

«Моя мамонько рідненька», учасниці українського жіночого хору: Ірина Данилейко, Галина Гончаренко, Сусанна Карпенко («Гірська жінка: на війні»);

Премія глядацьких симпатій:

«Dzidzio: перший раз» (Михайло Хома і Тарас Дронь).

Призом за внесок у розвиток українського кінематографа нагороджений кінооператор Юрій Гармаш.

Більшість цих нагород виглядають доволі передбачувано. Почнемо з кінця: глядацьких симпатій. Загалом у цій категорії було добрий десяток картин, але Хома – не просто популярний поп-музикант, а й сам по собі культовий персонаж. Обидва його фільми – легкі, невибагливі комедії – принесли прибуток у прокаті, що для українського кіна – велика рідкість. Тож, якщо шанувальники Михайла завжди ладні проголосувати за нього гривнею, то тим паче вони здатні вивести його на першу позицію в онлайн-голосуванні.

Сміх, гріх і "Дзиґа"

Кадр із фільму «Гірська жінка: на війні»

Нагорода найкращої пісні – це насправді статуетка чорній комедії ісландо-франко-українській копродукції «Гірська жінка: на війні», яка була номінована також у категорії: «Найкращий фільм». Музика є важливим елементом фільму Бенедикта Ерлінґссона: два цілковито несхожих гурти – хуліганістий ісландський ансамбль і ліричне українське вокальне тріо – ілюструють різні стани й події в житті головної героїні, радикальної екоактивістки. Це ефектне й ефективне рішення не пройшло повз увагу Канн, де фільмові присудили нагороду за музику, тож українська «Дзиґа» – абсолютно логічна.

Окремо варто відзначити рішення щодо найкращомого гриму; по суті, багато в чому саме Катерині Струковій належить заслуга в тому, що Ірма Вітовська отримала нагороду за найкращу жіночу роль. Струкова, витрачаючи кожного дня по 3-4 години, перетворювала 43-річну Ірму на 88-річну бабу Прісю настільки органічно, що зіпсувати це обличчя навіть посередньою грою було неможливо. Загалом, при доволі слабкій режисурі, невпевненому сценарії та провальних спецефектах, саме жіночі ролі та ще музика Байбакова – чи не найбільш досвідченого кінокомпозитора в країні – це те, що втримало «Браму» на плаву.

Сміх, гріх і "Дзиґа"

Кадр із фільму «Брама»

Знов-таки, премія за найкращий дизайн костюмів – трохи більше ніж «технічний приз». Думаю, уважний читач зазначив, що серед призерів майже немає історичних драм, на які частина патріотичної громадськості та чиновників досі покладає надію як на такий собі локомотив відродження українського кіна. Тим не менш, щось із цим не складається, продукція такого роду виходить страшенно нудною та погано зробленою – аж раптом чортиком із табакерки вистрибує Олександр Березань та показує історичну комедію «Шляхетні волоцюги» – місцями дійсно смішну й захопливу. І робота костюмерного цеху в ній чудова – справжній карнавал.

Сміх, гріх і "Дзиґа"

Кадр із фільму «Шляхетні волоцюги»

Менш очевидне – лідерство «Дикого поля». Фільм цей не вдався за багатьма статтями. Є питання і щодо сценарної обробки роману Сергія Жадана «Ворошиловград», що ліг в основу картини, і, тим більше, щодо режисури, у якій багато провалів у ритмі дій, у правдоподібності ситуацій, у акторських роботах. Останнє стосується Олега Москаленка в ролі Германа; він спочатку виграє за рахунок привабливого типажу, але потім, коли треба розвивати героя, змінювати його – стає нецікавим. Володимир Ямненко в цьому сенсі набагато цікавіший, бо принаймні колоритніший. Що ж стосується надавторитетного Михальчука – фактично нашої живої легенди операторського мистецтва – то він, схоже, не міг не отримати статуетку, але варто зазначити, що в «Дикому полі» Сергій із його умінням існує окремо, робить якийсь свій фільм, який до режисури Ярослава Лодигіна має доволі побіжний стосунок.

Сміх, гріх і "Дзиґа"

Кадр із фільму «Дике поле»

Ну і, звісно, золотий триплет Лозниці – логічний і заслужений. На сьогодні пан Сергій – чи не найвагоміший режисер у нашому кіні. «Донбас» для нього – робота доволі незвичайна. По-перше, тут переважає відчутно іронічний настрій. Попередні ігрові сюжети в цього режисера перетворювалися на своєрідну подорож у серце пітьми – так що це дійсно нова інтонація. По-друге, фрагментована структура: 13 сцен без протагоніста, переважно з життя «Новоросії». Це може збити з пантелику. Але «Донбас» – лише частково про «Новоросію» та про війну. Він, насамперед, про те, що нині називають постправдою.

Лозниця неквапно, в усіх деталях розгортає перед нами картину маніпуляцій, за допомогою яких «русскій мір» стверджує свою гегемонію – прямо від першого епізоду, де актори гримуються під «простий народ», аби потім виступити «випадковими» свідками постановочного артобстрілу. Далі рівень брехні тільки наростає, і тим більше контрастують із ним страждання звичайних людей: містян, що ховаються від обстрілів у підвалі; бізнесмена, якого нахабно грабує нова «влада»; українського полоненого, якого лінчують просто на вулиці. А головний герой, і водночас антигерой, тут – камера. Заради переконливого пропагандистського кадру приносяться будь-які жертви, зокрема й людські.

Сміх, гріх і "Дзиґа"

Кадр із фільму «Донбас»

Лозниця не шкодує сатиричних барв – цілком у дусі Гоголя – для змалювання диких «новоросійських» звичаїв. І як результат – у нього виходить смішна, страшна й точна трагікомедія про реальність, у якій правду відмінили як непотрібну.

Загалом, за наведеним списком дуже добре видно, що кінематограф як процес у нас давно покинув стадію реанімації та виходу з коми. Це навіть помітно по неоднорідності номінацій: коли в одних категоріях змагалися такі неспівставні за художнім рівнем роботи, як «Донбас» і «Секс і нічого особистого». З іншого боку, саме оцей розкид жанрів, історій і рівнів виконання все ж свідчить про повноцінність національного кіна. Яке багато в чому лишається комічним, бо в більшості номінацій були присутні комедії, та й навіть у серйозних фільмах-лідерах, на кшталт «Брами», «Дикого поля» й «Донбасу», елементи комізму ще й як присутні.

Тож схоже, що ми, сміючись, не тільки розстаємося з минулим, але й із тим самим уїдливим сміхом вступаємо в майбутнє.

Дмитро Десятерик, «День» – спеціально для opinionua.com

Залишити коментар