Понеділок, 26 серпня

З моменту аварії на Чорнобильській атомній електростанції, від якої Україна не може оговтатися досі, нас відділяють вже 33 роки. І якщо в 1986-му людей цікавило, як найшвидше і з найменшими втратами впоратися з наслідками вибуху, то зараз важливо знати, наскільки безпечна ЧАЕС зокрема й атомні станції загалом, а також перспектива розвитку атомної енергетики в Україні. Про те, наскільки безпечний саркофаг, що робити з ядерним паливом, сконцентрованим у ньому, та чи може наша країна дозволити собі відмовитися від виробленої на АЕС електроенергії, Opinion розповідає директор Інституту проблем безпеки атомних станцій Національної академії наук України, доктор технічних наук Анатолій Носовський.

Анатолію Володимировичу, ваше життя тісно пов’язане з Чорнобильською атомною станцією…

Так, хоч до аварії я працював у Ленінграді, у філії Інституту атомної енергії імені Ігоря Курчатов. Його пізніше, уже в 1991 році, трансформували в дослідницький центр «Курчатовський інститут», але співробітники так називали цей інститут завжди. На той час займався дослідженнями з радіаційної безпеки на атомних підводних човнах.

Анатолій Носовський: про Чорнобиль, безпеку атомних електростанцій і майбутнє ядерної енергетики

Вас, як тоді багатьох фахівців, відправили ліквідувати аварію?

Саме так. Для зведення об’єкта «Укриття» над аварійним енергоблоком створили спеціалізоване управління будівництва УБ-605, а науковий супровід поклали, зокрема, й на Курчатовський інститут. Завдання було одне: збудувати надійну захисну оболонку над зруйнованим четвертим реактором, тобто саркофаг. Моя сфера відповідальності – забезпечення радіаційного захисту при будівництві саркофага й підготовки до пуску енергоблоків Чорнобильської АЕС.

Це були відрядження чи постійна робота?

Так, це були відрядження – на той час усі роботи виконували люди, відряджені на майданчик ЧАЕС із підприємств Міністерства середнього машинобудування Союзу. Це були будівельники й фахівці з радіаційної безпеки, які мали досвід виконання таких робіт у радіаційно небезпечних умовах. Термін відрядження – два місяці, або отримання дози 25 бер.

І за який час 25 бер набирали?

По-різному. Траплялося, що й за кілька днів цю дозу отримували. Я особисто у відрядженні тоді був двічі: місяць і три місяці. Опікувався організацією радіаційного захисту об’єкта «Укриття» й післяаварійного пуску енергоблоку № 3. А в 1987 році мене зустрів директор Чорнобильської станції Михайло Пантелійович Уманець. Ми з ним були знайомі ще по Ленінграду, і саме він запропонував перейти постійно працювати на ЧАЕС. Спочатку – на посаду заступника головного інженера, а потім я став заступником генерального директора станції з питань радіаційної безпеки. Тоді ще на ЧАЕС протягом певного часу працювали три енергоблоки.

Анатолій Носовський: про Чорнобиль, безпеку атомних електростанцій і майбутнє ядерної енергетики

Тому все, що стосується безпеки атомних станцій, і особливо Чорнобильської, я знаю не з чиїхось розповідей, а особисто. Робота на ЧАЕС у той час – це постійна напруга, коли немає ні вихідних, ні відпусток. Найменша проблема – і тебе викликають на станцію. Післяаварійний чорнобильський майданчик – це був неабиякий досвід, але я ні про що не шкодую. У науку повернувся тільки 1997 року.

До речі, наш інститут, якщо згадувати його історію, створений саме внаслідок аварії на ЧАЕС. Він почався з робочої групи Курчатовського інституту. Потім вона розрослася – і було створено комплексну експедицію на майданчику ЧАЕС. Пізніше на базі цієї експедиції виник Міжгалузевий науково-технічний центр «Укриття», підвідомчий Академії наук України. А вже 2004 року його перейменували на Інститут проблем безпеки атомних станцій.

Повернувшись у науку, ви не відійшли від проблем безпеки атомних станцій. Як можете оцінити рівень безпеки ЧАЕС сьогодні, через 33 роки після тієї страшної аварії?

Тоді на ЧАЕС працювали енергоблоки з РВПК (реактори великої потужності канальні – прим. авт.). Нині на АЕС України використовують інші, ВВЕРи, тобто водо-водяні енергетичні реактори. Відразу після аварії на ЧАЕС провели дуже багато заходів для підвищення рівня безпеки канальних реакторів. Причому не тільки на наших українських реакторах, але й на тих, які стояли на Ігналінській АЕС у Литві. У Росії – на Ленінградській, Смоленській і Курській атомних станціях. Тому ті проблеми, які призвели до аварії на ЧАЕС, виключили. А реакторні установки, які використовуються на станціях нині, відповідають усім сучасним вимогам безпеки. І хай там хто і що каже, а я запевняю, що всі три енергоблоки ЧАЕС, які працювали після аварії, на момент їхнього закриття були повністю безпечними.

Наскільки безпечний саркофаг, тобто об’єкт «Укриття» зараз, адже там досі є проблема з нестабільними конструкціями, ядерним паливом тощо?

Питання безпеки на чорнобильському майданчику постійно у фокусі уваги багатьох фахівців. Енергоблоки звільнено від ядерного палива. Паливо переведено поки в тимчасове сховище – СВЯП-1. Зараз будується й найближчим часом буде здане в експлуатацію сховище відпрацьованого ядерного палива сухого типу – саме для чорнобильських реакторів. Ведуться роботи з перетворення об’єкта «Укриття» на екологічно безпечну систему. Рівень безпеки «Укриття» істотно підвищився 2016 року, коли над саркофагом звели арку, або новий безпечний конфайнмент. Ця конструкція має цілу низку систем, які дозволяють безпечно проводити роботи з демонтажу вже самого об’єкта «Укриття».

Але спочатку потрібно провести всі роботи, пов’язані з введенням в експлуатацію нового безпечного конфайнмента. Плануємо завершити до кінця цього року. І вже оголошено тендер на роботи з демонтажу нестабільних конструкцій об’єкта «Укриття». Річ у тім, що коли проводилася стабілізація цих нестабільних будівельних конструкцій, які можуть обрушитися будь-якої миті, будівельники дали гарантію, що вони протримаються щонайменше до кінця 2023 року. Це означає, що до 2023 року ми повинні провести демонтаж цих нестабільних конструкцій.

Уже є охочі взяти участь у цьому тендері?

У мене поки немає інформації, хто виконуватиме цю роботу як генеральний підрядник, але демонтажем повинна займатися будівельна організація з відповідним досвідом, бо робота дуже складна. Наукову підтримку, найімовірніше, здійснюватимуть проектувальники. Йдеться про київський науково-дослідний та проектний інститут «Енергопроект», Державний науково-дослідний інститут будівельних конструкцій, а також Інститут проблем безпеки АЕС Національної академії наук.

В Україні багато таких організацій, які потягнуть цю роботу?

Відповідний досвід має «Укрбудмонтаж», який уже виконував роботи на чорнобильському майданчику. Є багато інших вітчизняних будівельних організацій, які теж можуть долучатися до таких робіт. Отже, думаю, проблем із будівельними організаціями не буде.

Ви стверджуєте, що нині на ЧАЕС усе безпечно, але завжди може втрутитися людський чинник…

Ну, людський чинник – це така штука, передбачити втручання якої важко. Від цього ніхто не застрахований. Саме тому постійно розробляються і впроваджуються відповідні організаційні й технічні заходи, спрямовані на зменшення ризиків і мінімізацію впливу людського чинника при проведенні таких відповідальних робіт. Впроваджена й активно виконується програма з культури безпеки.

Але на чорнобильському майданчику є й інші чинники небезпеки. І скажу вам більше: ми ще довго матимемо з ними справу. По-перше, ідеться про нестабільні конструкції, про які я вже згадував. Їх потрібно якнайшвидше демонтувати. Це зменшить ризики обвалу, зокрема пов’язані з руйнуванням арки. По-друге, у нас залишається і проблема зосередженого в об’єкті «Укриття» ядерного палива, яка перебуває під контролем МАгАтЕ. Касети відпрацьованого ядерного палива ще є в басейнах витримки – ми до них просто не можемо дістатися, щоб витягти. А це обов’язково потрібно зробити.

Окрім того, є ще кілька сформованих скупчень розплавлених ядерних матеріалів. З одного боку, вчені довели, що більшість із них ядерно безпечні. З іншого, є одне скупчення, безпека якого викликає сумніви.

Про яке скупчення йдеться?

В одному з приміщень об’єкту «Укриття». Воно перебуває під шаром бетону, і тому до нього дуже важко дістатися, щоб узяти звідти проби й переконатися, що воно теж ядерно безпечне. Для цього потрібно провести цілу низку експериментів, які коштують чималих грошей. Та поки їх не проведуть, вчені вважатимуть, що це скупчення ядерно небезпечне.

У вашому інституті підраховували, скільки коштів потрібно для того, щоб провести ці роботи?

Я не оцінював, але однозначно це досить дорого, тому що там неможливо провести роботи без участі людини, а рівні радіаційної небезпеки дуже високі. Алгоритм робіт приблизно такий: встановити відповідне обладнання, бурильну установку, пробурити крізь бетон, взяти проби цих ядерних матеріалів і зробити аналіз, щоб показати, що там знаходиться. Це також дасть змогу оцінити, яка там кількість ядерних матеріалів, їхній склад і чи може вона призвести до ланцюгової реакції. Робота дуже складна.

Анатолій Носовський: про Чорнобиль, безпеку атомних електростанцій і майбутнє ядерної енергетики

Інститут з проблем безпеки атомних станцій опікується проблемою чорнобильського майданчика, починаючи з 1986 року. Чим займаєтеся нині?

Саме відтоді наші вчені ведуть дослідження і створюють потрібні бази даних: стану будівельних конструкцій зруйнованого енергоблоку, ядерних матеріалів, скупчень цих ядерних матеріалів, скупчень води в об’єкті «Укриття». Спостерігаємо, що відбувається з паливом, яке руйнується. В об’єкті «Укриття» сконцентровано дуже багато пилу, і тому наявна постійна аерозольна активність. Учені визначають, як цей пил буде поводитися під впливом повітряних потоків тощо. Як впливатиме на людей, які працюватимуть на демонтажі будівельних конструкцій. Зокрема, ми постійно контролюємо стан ґрунтових вод навколо «Укриття».

І які результати цього моніторингу?

Та поки, дякувати Богу, нам нічого хвилюватися. Бо нульовий результат – це теж результат. Можу запевнити громадськість, що нині ні в річку Прип’ять, ні в будь-який інший водний об’єкт не потрапляють радіоактивні матеріали, пов’язані з якимись нещільностями в саркофазі. Відіграє свою роль і арка, під якою він тепер ховається. Тож нині радіаційна обстановка навколо «Укриття» справді покращилася.

Але її не можна назвати ідеальною…

Не можна. Проте зону відчуження вже можна зменшувати. Скажімо, до радіусу 10 км. І хай ще зарано передавати цю територію для потреб, умовно кажучи, народного господарства, Агентство з управління зоною відчуження займається створенням на цих територіях заповідних зон. І це правильний підхід. Мине ще якийсь час, він відкриває можливості для майбутнього використання цих територій не тільки для розміщення промислових підприємств, а й для сільського господарства.

Анатолій Носовський: про Чорнобиль, безпеку атомних електростанцій і майбутнє ядерної енергетики

Екологи сумніваються, що «Укриття» можна перетворити на абсолютно екологічно безпечний об’єкт. Ви вважаєте це можливим?

Та нічого нереального у світі немає. Звичайно ж, можливо. Просто це дуже великі витрати. Нині є два підходи розв’язання проблеми. Перший – нічого з ним не робити, залити бетоном і залишити цей об’єкт, як єгипетську піраміду, на віки-вічні. Знаєте, якби там не було ядерного палива, так можна було б зробити. Але поки там знаходяться ядерні матеріали, їх звідти потрібно видалити. Тільки після цього можна говорити про змогу захоронення об’єкта на місці.

Хоч після Чорнобильської аварії минуло вже понад 30 років, суспільство не хоче усвідомити, що зона відчуження – це надовго. Навіть не на десятки – на сотні років. До зеленої галявини, де не залишиться жодних ризиків для людини, її очистити неможливо.

І який другий підхід?

Як на мене, набагато краще таки зняти його з експлуатації, прибрати й захоронити. Там знаходяться радіоактивні відходи, які довго живуть, і вони вимагають поховання у глибинних геологічних формаціях. Так чинять у світі. Зазвичай роблять спеціальні шахти у скельних породах, потім туди звозять ці контейнери з радіоактивними відходами і захоронюють назавжди. Для цього потрібне спеціальне сховище, якого в Україні немає. Тож ми з допомогою європейського співтовариства зондуємо змогу його створення в зоні відчуження. Там є гранітні пласти, які можна для цього використати.

Нині в нас, окрім Чорнобильської, є ще чотири атомні станції, що діють. Ви можете запевнити, що вони нині повністю безпечні?

Так, є ще чотири майданчики: це Рівненська, Запорізька, Південноукраїнська і Хмельницька АЕС, на яких знаходяться реактори водо-водяного типу (ВВЕР). Ці ядерні установки набагато надійніші, аніж РВПК, які були на ЧАЕС. Вони мають захисний контайнмент, серйозні системи безпеки.

Учені виконують науково-технічний супровід діяльності цих реакторних установок, контролюють їхній рівень безпеки, беруть участь у розробці заходів із підвищення безпеки ВВЕР. Якщо раніше всі ці питання були закритими від суспільства, то тепер вони відкриті для всього світу. Тому розробляються спеціальні звіти з аналізу безпеки цих ядерних установок, зокрема й для громадськості, яка мусить знати, що й де відбувається.

Крім того, Україна є членом Міжнародного агентства з атомної енергії (МАгАтЕ), тому інспекції цієї організації є в нас на всіх майданчиках АЕС. Фахівці МАгАтЕ контролюють, передовсім, безпеку наших реакторних установок, що є додатковою гарантією для людей. Проте інциденти на атомних станціях час від часу трапляються. Після великих аварій, як Чорнобильська чи на «Фукусімі», доводиться багато позицій переглядати кардинально.

Анатолій Носовський: про Чорнобиль, безпеку атомних електростанцій і майбутнє ядерної енергетики

Йдеться про системи убезпечення? Що саме зазнає змін?

Там цілий комплекс змін, вони пов’язані із системами контролю, із системами охолодження. На ЧАЕС повністю реконструювали системи безпеки. Вже після аварії на «Фукусімі» ще раз ретельно проаналізували безпеку реакторів АЕС України, так звані стрес-тести. Такі стрес-тести показують найслабші місця, а вже потім настає час для розробки технічних і організаційних заходів, які потім утілюють у життя. Не завантажуватиму вас термінами, але це робота, яка ніколи не припиняється.

Скільки б фахівці не розповідали, що сучасні реактори на наших АЕС безпечні, люди, які живуть поряд із атомними станціями, постійно виступають проти такого сусідства. Так, громадськість негативно сприймає саму ідею добудови 3-го і 4-го енергоблоків Хмельницької атомної станції. І таку позицію можна зрозуміти…

Ще раз хочу запевнити, що всі реакторні установки у нас зараз справді безпечні: якби вчені в цьому сумнівалися, реактори б уже не працювали. Навіть найменші події, які відбуваються на АЕС, відразу розслідують і дуже швидко оприлюднюють у ЗМІ. Але всі ці події за міжнародною шкалою ядерних подій, яка використовується для оцінювання надзвичайних випадків у галузі атомної енергетики, зазвичай нижче нульового рівня. Ця шкала, розроблена МАгАтЕ після аварії на ЧАЕС, має сім рівнів. Сьомий – найвищий – це Чорнобильська катастрофа. А те, що час від часу відбуваються деякі відхилення в роботі АЕС, наразі розцінюється як нульовий рівень. Йдеться про незначні події, не пов’язані з радіаційним впливом на людину й навколишнє середовище.

Частка електроенергії, яка виробляється у світі атомними станціями, трохи більша 10 %. Як ви оцінюєте атомну енергетику сьогодні, її майбутнє? Можливо, не варто відкидати ідею заміни такої електрики якоюсь іншою?

Наприклад, виробленою за допомогою Сонця? Чи вітряків? Якщо на електрику, вироблену атомними станціями, припадає 11 %, то за допомогою Сонця нині виробляється усього 0,01 %. І це в світі 11 %, але ми говоримо про Україну. А в нас атомна енергетика в загальній структурі вироблення електроенергії складає понад 50 %. Уявіть собі, якщо раптом зупинилися б усі АЕС, що ми будемо з вами робити?

Чи не тому мораторій на будівництво нових атомних енергоблоків, ухвалений Верховною Радою 1991 року – після другої аварії на ЧАЕС, коли загорівся 2-й енергоблок, – проіснував лише до 1993 року? Але через цей мораторій 6-й енергоблок на Запорізькій АЕС, який був повністю готовий, запустили не в 1991, а аж у 1995 році. Пізно запустили – аж 2004 року – і 4-й енергоблок на Рівненській та 2-й на Хмельницькій АЕС. Ще два енергоблоки на Хмельницькій АЕС досі не добудовані. А люди, які живуть поряд із атомними станціями, виступають наразі не проти атомної енергетики – вони просто торгуються з атомною галуззю за певні преференції для себе.

Торгуються?

Так. Давайте називати речі своїми іменами. За законодавством, будівництво нових енергоблоків має супроводжуватися розбудовою інфраструктури: зведення нових шкіл, дитячих садків, доріг, мостів тощо. А громадськість, окрім додаткових робочих місць, хоче отримати в такому разі по максимуму, і її теж можна зрозуміти. Але ми також повинні усвідомлювати, що без атомної енергетики Україна нині не виживе.

Ядерне паливо нам досі більшою мірою постачають із РФ, що в умовах війни з цією країною сприймається неоднозначно.

На ситуацію потрібно дивитися комплексно. Коли почалися всі ці воєнні дії, був острах, що нам можуть перекрити постачання ядерного палива з російського концерну «ТВЕЛ» – і тоді атомні блоки опиняться під загрозою. І добре, що наприкінці 90-х років минулого століття Україна почала співпрацювати з США, з фірмою Westinghouse, щодо створення альтернативного палива. І сьогодні ця компанія постачає його Україні. На ньому вже повністю працює енергоблок № 3 Південноукраїнської АЕС. Також це паливо експлуатується у складі змішаних активних зон енергоблоку № 2 Південноукраїнської АЕС і чотирьох енергоблоків Запорізької АЕС. Національна атомна енергогенерувальна компанія «Енергоатом» має договір із компанією Westinghouse про постачання ядерного палива для забезпечення семи з 15 енергоблоків.

Мене іноді запитують, скільки часу треба, щоб відмовитися від російського палива. Знаєте, що я на це відповідаю? Що яйця краще зберігати в кількох кошиках, правильно? Насправді чим більше постачальників, тим безпечніше. Але в разі якихось проблем із постачанням російського палива компанії Westinghouse знадобиться майже рік, аби повністю задовольнити потреби України.

 

Улітку має відбутися черговий ядерний форум «Ядерна енергетика: стан і тенденції розвитку», в якому мають взяти участь іноземні партнери. Про що ви плануєте з ними говорити й чого очікуєте від форуму?

Такі форуми в будь-якій галузі – це майданчики для обміну досвідом. Нам, передусім, цікаво, що в інших країнах за цей рік нового у сфері підвищення того ж рівня безпеки реакторних установок. А ми розповімо, що робиться в нас. Скажімо, десь винайшли новий тип реактора – і нам цікаво, чи є змога збудувати його в Україні.

А вашому інституту є що сказати зарубіжним партнерам?

Ми щороку проводимо міжнародні конференції, і казати є що. Цього року одна з них розпочалася 25 квітня у Славутичі. У ній взяли участь японські, китайські, американські колеги, вчені з інших країн. Вона присвячена якраз питанням зняття з експлуатації ядерних установок і перетворення об’єкта «Укриття» на екологічно-безпечну систему.

Можна виокремити зроблене конкретно за останній рік?

Якщо йдеться про чорнобильський майданчик, то це важко, бо це – щоденна копітка робота, спрямована на поліпшення ситуації. Сам об’єкт «Укриття» здали в експлуатацію в грудні 1986 року, і ми одразу почали думати, що робитимемо з ним далі. На те, щоб насунути над саркофагом арку, знадобилося цілих 30 років. Могли б, звичайно, і раніше це зробити, але мусили дотримуватися всіх процедур, визначених західними партнерами, які вкладали в цю роботу багато своїх коштів. Оскільки гроші були здебільшого міжнародної спільноти, вони й витрачали їх, більшою мірою залучаючи західні компанії, які не мали ні досвіду, ні відповідних знань у цьому питанні. Ми допомагали.

Але насунути арку – це ще далеко не все. У ній комплекс систем – безпеки, вентиляції, пожежогасіння, кондиціювання повітря, електрозабезпечення, спеціальні крани для демонтажу тощо. Упродовж останніх трьох років всі ці системи здаються в експлуатацію. Це тривалий процес, але наприкінці цього року він повинен завершитися. Після цього почнеться наступний етап – демонтаж нестабільних будівельних конструкцій об’єкта «Укриття». І дай Бог закінчити його в 2023 році. А потім почнемо планувати роботи з виїмки ядерних матеріалів.

Анатолій Носовський: про Чорнобиль, безпеку атомних електростанцій і майбутнє ядерної енергетики

Скільки часу знадобиться на цю найважчу і, без сумніву, найбільш небезпечну роботу?

Так, і найважчу, і найнебезпечнішу. Конструкція, яка називається новим безпечним конфайнментом, розрахована на 100 років. Ось за цей час маємо закінчити роботу. Не ми, а вже наші діти й онуки закінчуватимуть.

Усі ці роботи, як ви самі сказали, дуже дорогі. Як фінансуються потреби Інституту з проблем безпеки АЕС, котрий фактично координує ці роботи? Багато коштів бракує?

Якщо казати про науку в Україні загалом, а наш інститут – її частина, то вона досі виглядає у країні бідним родичем, а без фінансової підтримки багато не зробиш. І хоч є якісь госпрозрахункові теми й роботи, є бізнес, який вимагає певних новацій і замовляє науці свої дослідження, це 30-40 % від потреби. Основна ж підтримка науки в усьому світі завжди була і є за рахунок державного бюджету. Що ж до України, то наведу єдине порівняння: рівень фінансування науки в нашій країні відповідає фінансуванню середнього університету в Європі.

У нашому інституті працює майже 300 осіб, середня зарплатня – 7 тис. гривень. І при цьому люди постійно працюють у Чорнобилі. У Києві – тільки офісні приміщення, куди вчені, які провели свої дослідження, привозять звіти. А вся основна робота, повторюю, у нас у Чорнобилі. Нещодавно я на засіданні Академії наук доповідав про діяльність нашого інституту за минулий рік, розповів усе, як є. Але скажу, що наш інститут ще в кращому становищі, ніж інші інститути НАНУ. Сьогодні люди в академічних інститутах працюють по три-чотири дні на тиждень, бо бракує коштів навіть на зарплатню. А в нас інститут працює на повний робочий тиждень, ми виплачуємо зарплати, премії. Але в самій ядерній галузі середня зарплата інша, 15-20 тис., тобто утричі вища, ніж у нас.

Маєте великий відтік кадрів?

Так, через це ми втрачаємо людей. У нас немає поповнення молоддю. Навіть не так: в інститут щороку з КПІ приходить по 10-15 випускників. Вони в нас попрацюють рік-півтора, зв’язки налагодять, досвіду наберуться, поїздять у закордонні відрядження – і звільняються. Причина одна – невдоволеність рівнем заробітної плати. Коли ти доктор наук, професор, у тебе є певні надбавки, а якщо ще й пенсіонер, то й пенсія, ти отримуєш більше. Тому зараз уся наша наука тримається на літніх учених, а молодь шукає роботу в інших місцях.

До речі, мене після доповіді спитали: мовляв, у вас такі успіхи, яким бачите майбутнє інституту? Відповів чесно, що за таких умов, як сьогодні, інститут протримається максимум п’ять років. Підуть усі працівники поважного віку, і все – інститут потрібно закривати. І знаєте, що мені дуже болить? Коли аналізував передвиборчі програми наших кандидатів у президенти, у жодного не виявив жодних згадок про науку.

Анатолій Носовський: про Чорнобиль, безпеку атомних електростанцій і майбутнє ядерної енергетики

Ви як учений бачите бодай якесь світло в кінці цього тунелю?

Якщо наші керівники не повернуться обличчям до науки, то Україна ніколи не стане нормальною державою, яка зможе конкурувати на європейських ринках, вона так і залишиться сировинним придатком Європи. Що ж до наших атомних станцій, то тут потрібно враховувати, що ядерна галузь уже давно міжнародна, і наші АЕС перебувають під контролем міжнародної спільноти. Світ у жодному разі не допустить, щоб українські ядерні установки були небезпечними. Але при такому підході, як маємо зараз, Україна може втратити свою атомну енергетику.

Розмовляла Лариса Вишинська

Фото Євгенії Кудін і з особистого архіву Анатолія Носовського

Ілюстрація: Настасья Петрова

1 комментарий

  1. Анатолий Забабонов, бывший управляющий треста "СЛАВУТИАТОМЭНЕРГОСТРОЙ" on

    Мне довелось, будучи главным инженером подразделения УС- 605 Министерства Среднего Машиностроения с июля по ноябрь 1986 года, принимать участие в воздвижении уникального сооружения «САРКОФАГ» над IV блоком ЧАЭС.
    Для справки. Проектирование «Саркофага», потом введённого в эксплуатацию объекта «Укрытия» началось 20 мая 1986 года. Строительство продолжалось 206 дней и ночей, с июня по ноябрь 1986 года. В строительстве «Саркофага» можно выделить три этапа.
    Первый этап — с 20 мая по 15 июля 1986 года — характеризовался наличием высоких уровней мощности экспозиционной дозы излучения и неопределённостью структуры радиационных полей. На втором этапе — с 16 июля по 15 сентября 1986 года — был выполнен основной объём строительных работ, которые обеспечили достижение необходимых прочностных и противорадиационно-защитных характеристик объекта «Саркофаг». Трудозатраты строителей здесь были максимальны, а относительные дозаторы — на порядок меньше чем на первом этапе.
    Третий этап, в период с 16 сентября по 30 ноября 1986 года, характеризовался завершением строительно-монтажных работ.
    В процессе строительства «Саркофага» было уложено свыше 400 тыс. кубических метров бетона и смонтировано 7000 тонн металлоконструкций.
    В монолитный бетон «Саркофага» было уложено боле 200 кубометров сборного железобетона вывезенного с V и VI блоков ЧАЭС, более 100 секций от башенных кранов БКСМ 7, 5 привезённых со всего СССР и 1800 контейнеров размером 1м-х-1м-х-1м из листовой стали h= 6 – 8 мм
    наполненных радиоактивными отходами доставленными ИРМами ( инженерно-разрушительными машинами) для заброски в бетон. Мы это называли «Изюмом». Во время сооружения «Саркофага» были возведены перегородки и стены, которые отделили аварийный 4-й блок от 3-го блока. По периметру разрушенного блока сначала были возведены «пионерные» защитные стены из железобетона для обеспечения безопасности при выполнении последующих строительно-монтажных работ.
    Северная защитная стена была выполнена из бетона в виде уступов «каскадов» высотой около 12 метров.
    Западная стена, которая сохранилась, снаружи закрыта стеной с контрфорса ми высотой до 50 метров.
    Для создания перекрытия над центральным залом использованы 27 труб диаметром 1220 мм. длиной 34,5 м .
    11 октября 1986 года Правительственная комиссия приняла «Вывод о надёжности и долговечности конструкций покрытия, а также радиационную безопасность реакторного отделения 4-го блока Чернобыльской АЭС». В этом документе сказано:»Учитывая низкую скорость коррозии в условиях работы конструкций… можно считать обеспеченным срок их службы: из труб 30-40 лет, и балок — 30 лет».
    30 ноября 1986 года Государственная приёмная комиссия приняла на техническое обслуживание законсервированный энергоблок 4 Чернобыльской АЭС.
    Нет «бывших»-есть ликвидаторы последствий аварии на ЧАЭС. Герои или не герои? А ведь, по сути, они все — герои. Только поленился как-то СССР дать им хотя бы звания…Их осталось совсем мало, тех, кто после катастрофы апреля 1986-года изолировал повреждённый четвёртый энергоблок Чернобыльской АЭС от Окружающего мира. Очень трудно найти тех, кто принимал участие в сооружении «Саркофага». Это работники специально созданного управления строительства (УС-605), первым начальником, которого был генерал Рыгалов, бывшего Министерства Среднего машиностроения, бывший Министр Славский Ефим Павлович. И ещё меньше тех, кто готов рассказывать о том времени. В этом молчании всё — и нежелание снова возвращаться к болезненным воспоминаниям, и обида на Государство. Которое в трудную годину попросило о помощи и пообещало защиту и поддержку, а потом цинично забыло о своих обещаниях, и опасения, что собеседники с высоты сегодняшнего дня позволят себе комментировать, а то и осуждать действия или решения эпохи ликвидации.

Залишити коментар