П'ятниця, 20 вересня

Вона повернеться вранці

Якось так вийшло, що на четвертий день народження мені подарували аж дві залізниці. У середині вісімдесятих така залізниця була еверестом дитячих мрій. Вище за неї в ієрархії дитячого щастя стояв хіба що місяцехід із дистанційним керуванням, який, до речі, теж у мене був.

Я не вельми любив бавитися з тими залізницями, надто багато мороки – спершу дістань із величезної коробки, тоді ретельно з’єднуй рейки, а потім пускай поїзд і дивись, як нудно він їде по колу. Зате батько й мати, коли до них приходили знайомі, любили показувати пальцем на шафу – дивіться, мовляв, у нашого аж дві, і не грається, стерво мале.

Стерво мале любило гратися із сусідом Андрієм, ровесником, у ті ігри, які пропонував товариш. А товариш любив «боятися». Ми завішували стіл ковдрами й простирадлами, виставляли на чатах олов’яних (читай – пластмасових!) солдатиків та різних плюшевих звірюк, а самі залазили під стіл і сиділи там, наслухаючи «грізні небезпеки».

– Чуєш? Вовк гарчить, – казав чотирирічний сусід і прикладав пальця до губ: тсс-с-с…

Я ледь помітно кивав головою.

– Ведмідь солдатика розірвав, – розпачливо шепотів Андрійко й щільніше притулявся до ніжки столу.

Я з ним погоджувався. Було цікаво. Ми іноді відтуляли ковдру й дивилися в «темний ліс». Там бродили страшнючі хижаки й різні мерзотні почвари: кікімора, наприклад, а ще чучундра.

Іноді Андрійкова фантазія заходила значно далі:

– Цить. Не ворушись. Там «прєдатєль Родіни»! Шпіон!

А іноді навіть:

– Гуп-гуп. Гуп-гуп. Це смерть іде…

Це було дуже захоплююче. Наша гра мала одну незмінну умову – якщо не вилазити з-під столу, нас не вхопить ні вовк, ні лев, ні інша жахітна личина. А всі розірвані солдатики поверталися завтра вранці – до того їх треба просто покласти в коробку, бо до ранку вони мають бути мертві.

Мою матір, зізнатися, дещо непокоїла наша з Андрійком незмінна гра в страхи. Вона просто була безнадійно доросла і, звичайно, не могла уявити, яке це затишне відчуття – сидіти в безпеці вовняних ковдр, вдихати пил, поки навколо у страшному лісі тріщать гілки, лунають зойки й рики… Мати діставала з шафи місяцехід або залізницю, вмикала й намагалася залучити нас до нормальної гри. Ми позіхали й дивилися, як їде поїзд, а коли мати, вдоволена своїм педагогічним впливом, ішла собі смажити котлети й замітати, ми чимдуж плигали під стіл і завішувалися ковдрою.

Андрійкова мати була тихою непримітною жінкою й працювала в таємничій організації під назвою «машинощотна». Я чогось довго думав, що повз неї там їдуть автомобілі, а вона їх швиденько рахує й кудись записує. І їй за це платять гроші. За дурниці. Власне, моїй матері теж платили за дурниці – вона цілий день сиділа в магазині іграшок, могла яку завгодно брати й роздивлятися, навіть погратися могла б, аби схотіла, і за це їй платили вісімдесят рублів. Моїй матері вісімдесят рублів давалися, на мою думку, дуже легко. А от Андрійковій матері Каті – важко. Прийшовши з роботи, вона весь час просила сина не лементувати:

– Тихо… Прошу тебе… У мене так голова болить. Страшне.

Певно, знову рахувала вантажівки – думав я й дивився, як тьотя Катя йде на кухню, мочить під краном рушник й обмотує ним голову. І ходить так весь час.

А батько в Андрійка працював будівельником і був «чортів алкаш». У нашому великому домі було багато різних алкашів. Дядя Толя любив ганятися за тьотею Лідою із сокирою – вона пронизливо вищала, переходячи аж на ультразвук. Дядя Славік ліз із роботи по сходах рачки. А дядя Костя надівав військову форму, зривав на клумбі коло під’їзду оберемок якихось просуреників і приходив зізнаватися моїй мамі в коханні. Дзвонив у двері, ставав на одне коліно, простягав руку з квітками вперед і заводив:

– В кругу миров… в мерцании светил!..

І мати зачиняла двері.

Але Андрійків батько був не такий алкаш, як усі. А дуже особливий. До нього приходила білочка. Я довго допитувався в матері, чим же це погано, якщо приходить білочка – вона ж пухнаста, але мати відмахувалася від мене:

– Одчепися. Як не будеш слухать маму, то й до тебе прийде.

Зазвичай одразу після того, як Андрійків тато повертався з роботи, моя мати забирала мене додому. На всяк випадок. Але одного вечора батьків удома не було, я залишився в Андрійка і своїми очима побачив, як до дядька Адама прийшла білочка. Спершу він просто покрикував на тьотю Катю, яка ходила, втомлена вантажівками, замотана мокрим рушником. Ми з Андрійком сиділи під столом, завішеним ковдрою. Дядько Адам сікався до тьоті Каті, підскакував, махав кулаками в неї перед обличчям. Я вже збирався було голосно заревіти, але Андрійко шепнув мені:

– Тссс-с-с… то не мій батько. То вовк… Чуєш? Тссс-с-с…

І щільніше завісив ковдру.

Справді, за якісь кілька хвилин вовк завив, загарчав, почав кусати подушку і рвати її кігтями, поки з неї не полетіло пір’я. Він гарчав і торгав лаковану шафу, гатив по столу, а тоді падав на підлогу й смикався, а з рота йому летіла густа зеленувата піна. Потім із сусідніх сіл прийшли мисливці в погонах, зв’язали вовкові лапи й потягли сходами вниз. Ми вийшли на балкон і дивилися, як вовк пручається, б’ється головою об міліцейського бобіка, виє й не хоче нікуди їхати.

Таке з Адамом траплялося часто. Двічі на місяць точно. Моя мати радила тьоті Каті розлучатися. Тьотя Віра із другого поверху й тьотя Віра з третього підтримували її: «Розлучайся, Катю, поки не пізно».

Згодом тьотю Катю зовсім запаморочили вантажівки на роботі. Вона приходила до нас, ставала на порозі, тримаючись рукою за одвірок, і питала матері:

– Аллочка, я борщ оце варю. Мнясо вкинула, буряк. І не можу згадать – картоплю тепер чи капусту…

Якось мати вранці перестріла її на сходовому майданчику – тьотя Катя йшла на роботу… без спідниці.

– Катя, я тебе прошу – якщо ти забуваєш, то записуй! Катя, записуй! – і мати тицяла їй у руки новенький блокнот із ручкою.

А через п’ять хвилин тьотя Катя вже дзвонила нам у двері:

– Алла, так я запишу… а якщо забуду, де я поклала блокнот?

Ми продовжували гратися з Андрійком, але він казав, що тепер звірі стали страшніші й треба ховатися вже в шафу, щільно зачиняючи за собою двері. У шафі мені не подобалось. Там було тісно. Моїй матері це ще більше не подобалося, але вона нічого не казала. Тільки скрушно зітхала й гладила Андрійка по білявій голові.

– Ой Боже ж, Боже… Не дитина, а шкаралупа. Тільки очі світяться. Я б того Адама оцими руками, – і мати додавала ще кілька дивних слів, за повторювання яких можна було отримати по губах. – Он… Знов кудись іде… Подивись за дітьми.

Мати накидала куртку й вискакувала з квартири. Ми з Андрійком стояли на балконі й дивилися, як вона доганяє тьотю Катю, обіймає її за плечі й веде додому поміж гойдалками й пісочницями. І мати чогось іде так, як мати, а тьотя Катя, як мумія. Ми з Андрійком дивилися кіно про мумію, а тому точно знали, як вони ходять.

Одного вечора до нас у двері подзвонили, мати відчинила, поговорила з кимось за дверима й повернулася заплакана. Тієї ночі Андрійко ночував у нас. А через день тьотю Катю ховали. Коло під’їзду на двох стільцях стояв ящик, оббитий червоною тканиною. У ньому лежала мумія. Нас запевняли, що то тьотя Катя. Казали, що її збила вантажівка. Ото тобі, – подумав я, – жахливо працювати в тій «машинощотній». Рахуй ті вантажівки, рахуй, а вони з тобою отак. Але в труні лежала не тьотя Катя. Ми підходили по черзі й дивилися. Там було видно тільки обличчя, та й те якесь жовте, із гострим носом, і руки, якісь пластмасові руки тримали свічку. Коли ящик накрили й почали забивати величезними цвяхами, Андрійко нахилився до мене й прошепотів змовницьки:

– То мумія… Забивають, щоб не вилізла й усіх тут не покусала…

Через кілька днів Андрійка забрала до себе бабуся. То була дуже добра бабуся. Звали її Маня. Вона була товста, один зуб мала залізний і ліпила здоровенні пухкі вареники з картоплею. Я навіть їв ті вареники в них у кімнаті, де все було так само, тільки дзеркала були завішені, а на столі стояв портрет тьоті Каті, а біля нього склянка води, накрита шматочком чорного хліба.

– А де ж твоя мама? – спитався я спантеличено, кивнувши на фотокартку. Дуже схожа. Тільки якась молода й радісна. І рушника на голові нема.

– Вона повернеться вранці. Ти ж знаєш, – відказав Андрійко, приклав пальця до губ і востаннє запросив мене в темноту суконь, плащів і пальт.

Сергій Осока

1 комментарий

Залишити коментар