Середа, 17 липня

Дзвінок Ади Роговцевої

«Я теж хочу у вісімдесят років займатися улюбленою справою, бути затребуваною, повертатися додому пізно вночі, а не сидіти вечорами перед телевізором і ковтати пігулки від безсоння. Хочу, щоб робота, зустрічі з подружками й тусовки! Щоб з Наталкою – чашечку кави із шоколадкою щовівторка, а з Вікою – келишок просекко щоп’ятниці. Щоб усі дні багато роботи, на вихідні – до моря, а взимку – взагалі на пару місяців до Тоскани, Барселони, Лос-Анджелеса або на Гаваї. І в тридцять років, і в п’ятдесят, і у вісімдесят».

Я поверталася додому після вистави з дивною назвою «Вася мусить зателефонувати». У головній ролі Ада Роговцева. Вперше я їхала сама пізно ввечері за кермом власної машини. З лівого берега на правий. Їхала повільно, ніби я вже давно мешканка Парижа, де 50 км/год – це норма, а не «понакупляють права, а їздити не вміють». Київським водіям, надто таксистам, це не дуже подобалося, тому сигналили мені весь вечір безперестанку, аж занадто активно. Але, як сказав колись інструктор з водіння Віктор Григорович (свята людина, стількох панянок навчив водити авто – не перелічити), з яким ми вивчили всі підйоми-спуски Татарки і Лук’янівки, розв’язки на Петрівці, дивні заїзди і виїзди на Південний міст і новий поворот на міст метро: «Не звертай уваги на сигнали. Якщо ти їдеш правильно, решта – не твої проблеми. Єхай, Оленко, єхай вперед, за поворотом – автозаправний комплекс (запам’ятовуй, як правильно слід говорити), заїжджай туди, нам треба заправитися, після тебе ще три твоїх… колеги… блондинки… вчитися будуть».

Віктор Григорович у такі моменти зазвичай бував дуже блідий і ліпше бахнув би коньячку, але не можна. Робота. Нервова і важка. Вчити білявок водити машину по заторах і бездоріжжю великого міста. Але ж він сам її вибрав, ніхто ж не змушував? Зрештою, нерви – це такий бонус за можливість щодня кататися машиною з ранку до вечора з красивими панянками.

Заповіти Віктора Григоровича – це святе, тому на сигнальний феєрверк я не зважала і вирішила (а я вмію придумувати пояснення чому завгодно), що просто всі водії Києва цього вечора хочуть або зі мною познайомитися, або висловити захоплення моїм мегаполіткоректним водінням.

«Як вона це робить? Виглядає неймовірно, грає на сцені, знімається в серіалах і кіно, бере участь в антрепризах і їздить з концертами по країні. Як Ада Роговцева вчить напам’ять ці довгі складні тексти? У вісімдесят років. Я вже зараз нічого не пам’ятаю, записую інформацію в п’ять блокнотів, телефон і календар у ноутбуці і все одно призначаю зустрічі в різних кінцях міста на один і той самий час. Та я через кожні п’ять хвилин дістаю телефон, щоб подивитися, яке сьогодні число. Вчора, наприклад, забула зачинити двері квартири, коли вийшла в магазин. А імена, імена людей? Я забуваю імена в першу секунду після знайомства. Спасибі, що хоч пам’ятаю, як мене звуть і де я живу».

Узагалі, Київ о десятій вечора чудовий! Якщо не звертати уваги на таксистів, то не місто, а схожий на мрію будь-якої жінки джентльмен – уважний, турботливий і аж ніяк не метушливий. Це вдень ​​він – нескінченний вир подій, людей, зустрічей, розмов, телефонних дзвінків та електронних листів, не дає ані найменшого шансу жити розмірено і не поспішаючи. У Києві загалом жити повільно неможливо, а тиша, спокій і вмиротворення в нього просто не поміщаються.

«Поговорити б з нею, з Адою Роговцевою. Ось їй у виставі мав був подзвонити Вася. До нього зателефонувати не можна було, а він міг. І дзвонив. Причому так, що цього ніхто не чув, крім неї. Але ж нам теж так часто хочеться поговорити саме з тим, кому зателефонувати неможливо. Може, вона знає якийсь спосіб можливості зв’язку з такими людьми?»

Сигнал у вайбері. «У вас з’явився новий контакт».

«Ну-ну, хто це у нас такий просунутий? До кого це нарешті дійшла цивілізація? Ой ні, я ж за кермом, жодних телефонів. Правила порушувати не можна. Приїду додому – подивлюся. Ада Роговцева, Ада Роговцева. Я теж хочу таку професію, якою зможу займатися в будь-якому віці. Років до вісімдесяти як мінімум. А там, чи ж не жарт, хтось обов’язково придумає еліксир молодості. Тому є шанс, що на останній цифрі все не закінчиться, і у вісімдесят я буду виглядати на двадцять дев’ять з половиною, а історія Бенджаміна Баттона зі зворотним відліком років життя стане реальністю. Тим більше, я не святкую свій день народження, а отже, шанси у мене дуже високі. Кажуть, хто не пам’ятає, скільки йому років, і не святкує свій “хепі бездей”, той завжди виглядає молодшим».

Замигтіла лампочка. Бензин. Хто б сумнівався! Адже я згадала інструктора з водіння, а це завжди «до дощу». У сенсі, до того, що бензин зараз закінчиться. «Дуже вчасно. Вечір, втомилася, додому хочу, думок стільки, що голова зараз лусне. Але ок, бензин так бензин. Дай, Боже, здоров’я, Віктору Григоровичу, він говорив, що машини – як діти, вимагають своє одразу, без довгих розмов про сенс буття, і не чекатимуть, поки ти їх нагодуєш».

Заїжджаю на заправку і вирішую випити кави. Той лате з добре збитою пінкою, який всі хвалять. Так-так, увечері. Хто сказав, що каву можна пити лише вранці перед роботою в пристойному кафе, а не ввечері на автозаправці по дорозі додому?

«Так хто це там у нас у вайбері? Хто?»

Такий стан називається «ступор». Ти не можеш поворухнутися, всередині все холоне, дерев’яніє і стає страшно від усвідомлення, що потойбічний світ існує, а ми про нього нічого не знаємо.

«Ти, звісно, завжди любив пожартувати, тату, але щоб так? Це якесь особливо витончене знущання? Твій телефон вимкнений вже п’ять років і лежить у шухляді мого письмового столу в квартирі у мами! Який вайбер? Тобі ж неможливо зателефонувати! Стоп, але ж Ада Роговцева дзвонила у виставі своєму Васі туди, звідки не повертаються? Чому я не можу? Ось же він зараз на зв’язку. Тато…»

Я не знаю, скільки разів (сто, двісті або мільйон) мені хотілося подзвонити йому протягом цих п’яти років. Найкращому другові й порадникові в житті навіть у слизьких дівчачих справах. Тільки зробити це було неможливо. Уже п’ять років. Але просто зараз у мене у вайбері було написано, що новий контакт «Татко» з’явився в мережі, тому я тремтячими руками написала: «Тату! Тату! Татку! Це ти?» І натисла відправити. І тільки потім звернула увагу на фотографію. Чоловік. На вигляд років сорок. Цілком можливо, навіть чийсь тато. Але явно не мій. «Повідомлення прочитане».

——————

Вайбер

«Дівчино, але ж ви дівчина, як я бачу на фото. Може я, звичайно, тато, але навряд чи ваш. Звідки у вас мій номер телефону? І чому тато? До речі, мене звуть Борис».

«Зовсім не смішно. Мого батька теж звуть Борис. Звали. У мене те ж саме питання – звідки у вас його номер телефону?»

«Я купив його сьогодні. Ось підключив щойно. Ви хто?»

«Це номер мого тата. Він помер. П’ять років тому. Номер записаний у моїй телефонній книзі. Я не змогла його видалити після того, як тата не стало».

«Соррі, дуже шкода вашого батька. І вас. Здається, я знаю, в чому справа: у мобільних операторів є правило: якщо номер не використовується більше трьох років, він іде у вільний продаж. Виходить, я купив номер вашого батька. Цікаво, скільки ще людей мені напише: “Привіт, не може бути, ти де так довго пропадав?” І це буде зовсім не про мене».

«Ніхто не напише. У вайбері він спілкувався тільки зі мною. Я подумала, що зійшла з глузду або це чийсь злий жарт. Вибачте. Добраніч».

——————

Цієї миті я почувалася найщасливішою людиною у світі. Тому що зрозуміла просту річ: у мене виходить все саме так, як я хочу. Або майже все. Я ж просила когось там, хто знаходиться вище неба, щоб тато мені подзвонив. Просила? Отримайте, розпишіться. Ось він, прямо зараз, може мені зателефонувати. Борис, між іншим. Чужий тато, правда, але яке це тепер має значення. Я зрозуміла, що на більшість моїх запитань є одна дуже проста відповідь: роби! Хочеш професію, щоб у вісімдесят піддавати жару, наче в двадцять? Приймай рішення, йди з нецікавої роботи, шукай те, що подобається, і не витрачай час на непотрібних людей. Я думала, якщо мені колись і доведеться поговорити з тим, з ким поговорити неможливо, – це буде перша ознака божевілля і мені стане дуже боляче. Але виявилося все інакше, і героїня Ади Роговцевої в цій дивній виставі не схибнулася розумом.

«Знаки, знаки, – говорив колись тато, – стеж за знаками, ми часто не звертаємо на них уваги, а потім питаємося, чому все пішло не так». Я полегшено видихаю і пишу: «Перепрошую, Борисе, одне питання. Дайте відповідь прямо зараз, добре? Чим ви займаєтесь? Хто ви за професією?»

——————

Вайбер

«Я журналіст, телеведучий, прилетів до Києва на презентацію моєї книги про життя в Перу. Живу там вже кілька років. А що?»

——————

І чому я не здивована! Посміхаюся і пишу відповідь.

——————

Вайбер

«Чи знаєш ти, любий тату, що поки з тобою не було зв’язку, я придумала, що ти живеш у Південній Америці, наприклад, в якомусь Перу».

«Чому в Перу?»

«Тому що думати про те, що тебе більше немає, було дуже боляче. А вважати, що ти десь на іншому кінці Землі, там, куди просто так ані зателефонувати, ані доїхати, ані долетіти, дуже навіть полегшує біль і зменшує кількість сліз на день. У мене останнє запитання, тату, і я більше тебе не турбуватиму дрібницями: ти часом ніколи не зустрічався з Адою Роговцевою?»

«Близько її не знаю, але якось написав про неї статтю. А що? Хочеш з нею зустрітися? Можу пошукати контакти».

«Дякую, тату! Точніше, Борисе, спасибі вам. Ні, телефон Ади Роговцевої не потрібен. Я вже знаю все, що вона могла б мені сказати».

«Доню, то ти прийдеш на мою презентацію? Запрошую як особливо важливу гостю. Родичі все ж таки».

«Прийду, але за однієї умови. Ти даси мені інтерв’ю. А я постараюся зробити так, щоб про тебе написали принаймні “Нью-Йорк”, “Таймс”, “Вашингтон Пост” і “Дейлі Телеграф”».

«Ти журналістка, доню?»

«Поки що ні, але збираюся дещо змінити у своєму житті просто зараз. Думаю, тобі сподобається, що я пишу, як і головне – де це може бути опубліковано. І це найменше, що я можу для тебе зробити».

«А як я тебе впізнаю? Фото у вайбері якесь не дуже чітке і зрозуміле».

«За дитячими фотографіями, тату, там, де ми разом. Я зовсім не змінилася з того часу».

Олена Богатиренко

Ілюстрація: Настасья Петрова

5 комментария

  1. Pingback: Дзвінок Ади Роговцевої

  2. Дякую Вам за роповідь .
    Три тижні тому я поховав свою матір .
    І таке ж саме прийшло відчуття що мама поїхала дуже далеко і надовго але ми неодмінно зустрінемось .
    Теж звертаю увагу на знаки — намагаюсь .
    Ваша розповідь стала одним із них які вказують на те що після закінчення земного життя починається щось інше .
    Іноді з’являється вагання — а може нічого і нема » після» , може то так рятується людський мозок та психіка?
    Це найбільше лякає .
    Тому дякую Вам !

    • мої співчуття, Вікторе. дякую за теплі слова. я не знаю, чи є щось «там», але з часом стає легше. це правда. перевірила на собі. тримайтеся

  3. Анатолій з Києва on

    Я змалку багато читав. Різного — і художню літературу і науково-популярну і фантастику. Маю велику бібліотеку зібрань творів видатних, знаних письменників всіх часів і народів. Розповідаю про це, щоб обґрунтувати своє право написати тут таке: Ваше оповідання може з гідністю зайняти місце серед найвидатніших письменників в моїй бібліотеці! Дякую.

Залишити коментар