Середа, 17 липня

У дитинстві він навіть не думав про справу, яка сьогодні зробила його зіркою. Він завжди любив фізику та навіть здобув ступінь кандидата наук у цій галузі. Він уже бував у політиці, утім попри численні очікуванні так і не пішов у президенти цьогоріч. Про шлях до музики, зіркову хворобу та російський ринок, політичне минуле, щастя та Бога – зі слів самого Святослава Вакарчука в рубриці «Хто це…» на Opinion.

Про те, як став тим, ким є зараз

Сьогодні Святослав Вакарчук – справжня легенда української музики та приклад для молодих артистів. Утім на запитання, як вдалося досягти всього цього, співак має доволі просту відповідь: так склалися обставини.

«Я – концентрат дуже довгої історії. І було більш ніж достатньо різних факторів. По-перше, творчі гени мого роду – сильні. І Бог дав талант любити музику так, щоб аж не могти без неї жити. По-друге, я народився впертим і наполегливим. По-третє, виховання та освіта допомагали приймати важливі рішення. І вже з часом з’ясовувалося, що вони були правильними».

Утім, ясна річ, існують люди, без яких Вакарчук, якого ми знаємо, був би зовсім іншим. Перш за все, це батьки. Адже, як розповідає сам музикант, тато, окрім іпостасі батька, був втіленням близького друга та старшого порадника протягом усього життя.

«Далі – школа, у якій вчився, університет і кафедра теоретичної фізики, на якій формувався як особистість. Важливу роль відіграли брати мого батька, які сформували мої музичні смаки. Один із них мав багато платівок із західною музикою, любов до якої прищепив і мені.

Це й моя бабця, яка навчила співати народних пісень, коли мені було два роки. А у старшому віці таких людей було двоє: Віталій Климов – перший продюсер “Океану Ельзи“, який вивіз гурт до Києва, і моя дружина Ляля, без якої я не був би тим, ким є. Вона теж певною мірою мене сформувала».

Хто такий Святослав Вакарчук?

Про дорогу до музики

У життя Вакарчука професійна музика прийшла… випадково. Це зовсім не те, чим він цілеспрямовано мріяв займатися з самого дитинства. Хоча й, звісно, нині повірити в це доволі складно.

«Але коли я відчув, що можу щось сказати в цій сфері, то одразу поставив собі дороговказ – от що ти хочеш досягнути? Гроші, зібрані стадіони? Я перебирав ці критерії та не знайшов жодного стійкого. Окрім одного – гордість за те, що ти зробив. Це зараз може звучати розпливчасто чи пафосно. Але тоді це була дуже конкретна річ.

Тоді музична індустрія України була в зародковому стані; музика звучала дуже примітивно. Коли на радіо ставили будь-який запис українських музикантів, навіть відомих, а поруч ставили західну музику – це було навіть не небо й земля. І ти не міг зрозуміти: як це так, хіба ми якісь інші; як це у них виходить, а у нас не виходить? От моя безпосередня задача була, щоб наша музика звучала так само круто, як звучить західна.

Це була складна дорога. А уже як побічний ефект цього прийшов певний успіх, зокрема комерційний, популярність. Але повірте, основним бажанням було зробити щось, щоб в України був привід сказати: “Вау, це круто!”».

Нині Вакарчук зізнається: коли вони тільки починали, коли «Океан Ельзи» вперше зібрався та вирішив, що хоче грати разом, кожен із учасників насправді думав про якусь мету. Зокрема й Святослав.

«Мета, яка стояла переді мною була дуже проста – зробити так, щоб та музика, яку ти робиш, щоб ти нею міг пишатися та щоб нею могли пишатися люди, українці. Що в Україні є така музика, якою можна пишатися. <…> Рейтинги? Я задумався зараз і подумав, що не в рейтингах справа. І моє ставлення до рейтингів, як було тоді в музиці, так і зараз в, умовно кажучи, політичній діяльності не змінюється. Важлива мета».

Артист, за його ж словами, ніколи не писав «на злобу дня». Існує лише кілька пісень, які стали своєрідними рефлексіями на те, що відбувалося довкола.

«Є буквально дві, три пісні в моєму житті, які були свідомо написані під впливом подій. Перша пісня – це “Веселі, брате, часи настали”. <…> Є пісня “Мить”, яка була присвячена конкретній події – герою війни на Сході Вадиму Довгоруку, який чудом вижив у бою під Дебальцево».

Про кандидата фізико-математичних наук

Це звання Вакарчук отримав у 2009-му році, коли насправді вже був більш ніж відомою зіркою. Утім сам музикант наголошує, що це частина його характеру: він не любить не завершувати те, що любить.

«Правда в тому, що віддавши стільки років життя науці, написавши стільки статей, я постійно відчував, що залишив це на півдорозі, не поставив крапку. Мене це муляло – кажу, як є. Я – звичайна жива людина. Мені хотілося довести самому собі, що я не дарма це робив. Що мої статті, які я писав і в західні наукові журнали, безсонні ночі й дні над задачами – узагалі весь мій період перебування на кафедрі теоретичної фізики, не були марними.

А чому саме в 2009 році? Я тоді якраз пішов із Верховної Ради. Група на той момент фактично призупинила серйозну діяльність, і я собі думав: а що робити далі? І тут мені прийшло в голову: дороблю свою наукову роботу. Я поїхав до Львова, поговорив із науковим керівником. Він каже: “Потрібно писати ще статті”. І я реально сидів і писав. Я не просто дипломований фізик. Я добре розбираюся в тому, що роблю».

Хто такий Святослав Вакарчук?

Про боротьбу із зірковою хворобою

Святослав не приховує: зіркова хвороба свого часу торкнулась і його. Поза тим, це така сама хвороба, як і будь-яка інша. І вихід один  перехворіти та мати подальший імунітет. Під час «захворювання» Вакарчуку, перш за все, допомагали надійні люди поруч. Друзі, близькі, котрі могли сказати: «Ти поводиш себе дивно, перестань».

«Друге – це час. В “Океану Ельзи” не було раптового сплеску, коли ми прокидалися в один день знаменитими. Коли вгору йдеш поступово, то рівень кисню ніби зменшується, але ти до цього звикаєш. Гірська хвороба в тебе швидко не виникне.

А третє – треба розвивати свій внутрішній світ. Дуже допомагає спілкування із цікавими людьми, читання книжок, подорожі. Чим ширше ти бачиш світ, тим менше ти зациклюєшся на собі. Тим менше ти зациклюєшся на своїй значущості, на своїй важливості. Це якимось чином пояснює моє ставлення до того, що останні рік-два відбувалося навколо мене. Я звик до того, що не в цифрах щастя та не в короткостроковому хайпі.

Я знаю, що життя довге. Що якщо ти йдеш до своєї мети, якщо ти вірний своїм принципам, то ти вийдеш із будь-яких ситуацій та зрештою отримаєш те, чого ти хочеш, або принаймні наблизишся до цього».

Про відмову від російського ринку та концерти в РФ

Не секрет, що після Революції Гідності та російської військової агресії «Океан Ельзи» втратив значну частину ринку – російського. Утім цей вибір для Святослава та усього гурту був виваженим та свідомим.

«По-перше, ми зрозуміли, що в нас звільнилося більше часу та ми почали їздити в ті країни, у які раніше не їздили. Так ми побували, наприклад, в Австралії. Ми частіше почали бувати в Америці, з’їздили в ті міста, у які ми завжди хотіли поїхати, але не їздили через логістичні проблеми.

По-друге, ми почали робити повноцінний формат стадіонних концертів в Україні. І їх стало значно більше. Я пам’ятаю, у березні 2014-го в цьому офісі у нас була нарада. На ній я сказав: “Нам треба забути російський ринок, можливо, назавжди”. Це просто було абсолютно виважене, свідоме, відповідальне рішення».

Та вже в іншому інтерв’ю співак зізнається: не виключено, що колись питання виступу в Росії може стати актуальним. Водночас виконавець додає: російські шанувальники здебільшого розуміють його позицію.

Хто такий Святослав Вакарчук?

«Коли вся моя провина перед Росією в тому, що я люблю свою Батьківщину – так я не збираюся відмовлятися від цього ніколи. До людей, які живуть у цій країні, особливо до моїх друзів і знайомих, я завжди відчував глибоку повагу. Я ніколи не оцінював людей за паспортом та не робитиму цього. Ба більше, я взагалі не вважаю за потрібне оцінювати або обговорювати чиюсь ментальність, доктрину. Вони такі, як є. Нам треба самим розібратися, чому ми такі, та жити, розуміючи, які у нас сусіди.

Я впевнений, що ми добре житимемо з усіма своїми сусідами, коли ми будемо сильними, впевненими, заможними людьми. Буде час, буде місце – ми обов’язково організуємо там концерти; ми дуже хочемо побачити наших шанувальників. Я вважаю, що це нас зблизить тієї миті, коли буде необхідно. Бо жити нам все одно поруч. Нікуди ми один від одного не подінемося».

Про Бога та правила, які порушує

Для співака Бог – це якась «позаформатна суть», щось цілком індивідуальне. Водночас же Вакарчук називає Бога і… найближчим другом.

«Не потребую посередників для спілкування з Ним. Хоча часом потребую співрозмовників, які багато думали про Бога та мали більше часу осмислити Його існування. Часто спілкуюся з отцями різних конфесій, але приходжу до них не як до духівників, а як до мудрих співрозмовників».

Як і будь-яка людина, артист у своєму житті порушував чимало правил. Утім дечому він намагається слідувати завжди. Цими постулатами для лідера «Океану Ельзи» є 10 заповідей.

«Наприклад, проста, але нетривіальна заповідь: “Не сотвори собі кумира”. Мабуть, одна з найбільших проблем українців полягає в тому, що вони так люблять створювати собі кумирів. І не лише в музиці та мистецтві, а зокрема й у політиці. Натомість краще було б навчитися самовідповідальності та внутрішньої достойності. Зрозуміти, що Бог створив усіх людей рівними».

Про щастя

На переконання співака, найщасливіша людина – та, у якої сотні щасливих днів. Відтак Вакарчук зовсім не вірить в існування якогось перманентного щастя.

«Щастя – це, радше, такий собі “моральний оргазм”. Ти до нього йдеш, чекаєш, а воно насправді дуже миттєве. Я не вірю в щастя, яке могло би продовжуватися тижнями. Найбільш довготривале щастя – це кохання. І навіть воно має свої піки й спади. А щастя матеріальних речей – це взагалі миттєво. Навіть бідний студент, який все життя йшов до того, щоб купити собі омріяну квартиру, уже через місяць життя в ній сприймає це як належне. А ще через місяць йому захочеться чогось іншого. І це правильно, так ми й живемо».

Хто такий Святослав Вакарчук?

Про мистецтво поза політикою

У цьому питанні виконавець воліє не коментувати когось, керуючись одним із біблійних принципів. Натомість відповідає за себе. Мовляв, для нього інтереси України завжди були на першому місці.

«Із того часу, коли я ще 14-15-річним школярем стояв у ланцюгу злуки від Львова до Києва. От із тих часів… Розумієте, я виріс в сім’ї, де поняття “Незалежної України” було завжди. Мої батьки не належали до дисидентського руху, а були звичайними вченими, але відчуття того, що твоя країна рано чи пізно постане, я знав із дитинства. Тому для мене не стоїть це питання, і ніколи воно не стояло».

Про те, чого не вистачає українцям

А найбільше, на думку музиканта, нам не вистачає впевненості в собі та своїх силах. Так само, як і відповідальності разом із умінням радіти чужим успіхам не менше, ніж своїм.

«Ми всі ходимо до церкви, але не задумуємося над наріжними речами. Адже “не сотвори собі кумира” – це те ж “будь упевненим у собі”. “Не суди – і не судимим будеш” означає, що не варто перетягувати критику на себе, як і не варто звинувачувати когось іншого у своїх бідах. Усі ці речі – це те, чого нам треба вчитися. Це все з Біблії. Чи Тори. І в Корані є такі речі.

Не хочу, аби виникало враження, що я надто набожна людина. Це не так. Для мене Бог – це щось дуже індивідуальне й особисте. Але я вважаю, що людям, які часто апелюють до поняття “релігія”, ходять до церкви, носять хрестики, святять паску, – їм потрібно глибше замислюватися над фундаментальними істинами, а не просто виконувати ритуали».

Про рейтинги та похід у президенти

Епопея з Вакарчуком-кандидатом тривала доволі довго, аж поки сам співак не запевнив: поки що «у джинсах» йому зручніше. Ба більше, у розмові він зізнається: самі по собі рейтинги чи прогнози щодо власної кандидатури його ніколи не цікавили.

«Для мене ідея йти на вибори, будь-які: президентські чи парламентські, є всього-на-всього стратегією у великій меті справжніх змін. Я прийняв для себе відповідальне рішення; я про нього чітко заявив. Узагалі, вважаю, що коли йдеться про посаду президента, то насправді це йдеться про долю мільйонів людей.

Ставити власні політичні чи, у принципі, людські амбіції вище за долю мільйонів людей – це безвідповідально. Я – людина відповідальна. Цього року неодноразово спілкувався з величезною кількістю людей із політики, із професорами, зі своїми знайомими, близькими, друзями. Я усім їм дуже вдячний за це спілкування, за цей неоціненний досвід, тому що він зробив мене більш досвідченим, сильнішим і мудрішим».

Хто такий Святослав Вакарчук?

Водночас лідер гурту додає: він разом із «Океаном Ельзи» навіть обговорював можливу політичну кар’єру, але ніколи не говорив про похід у президенти.

«Група “Океан Ельзи”, ті з них, хто є громадяни України – справжні патріоти України, а двоє наших сербських друзів щиро хочуть, щоб в Україні все було якомога краще. Вони добре знають мою позицію, що, якщо я вирішу, що якийсь шлях буде так чи інакше ефективним, я знаю, що вони завжди мене підтримають.

Ми обговорюємо зміни в країні. Ми, як і всі звичайні українці, думаємо, що можна було б зробити. Вони знають про мої бажання діяти різними методами. Я розмовляв із різними людьми на різні теми, але рішення завжди приймаю сам. І немає людей, які би могли порадити мені прийняти те чи інше рішення.

Коли я спілкуюся, наприклад, із вами, то з радістю готовий почути вашу думку, як має рухатися далі країна. Але я ніколи не поставлю запитання: “Як ви думаєте: треба мені чи не треба йти в президенти?”«.

Про політичне минуле

Однак у минулому Вакарчук уже був у політиці, хоча й недовго. Тоді, за його ж словами, він повірив, що може щось змінити в країні. Та в підсумку вийшло інакше: він недооцінив рівень політичної культури в Україні на той момент.

«Я був про неї кращої думки. Саме політична культура України того часу зсередини виявилася жахливою. Якщо ви запитаєте мене, чи стала вона кращою з тих часів? Так, стала. Чи стала вона суттєво кращою? Ні, але я бачу зміни.

Коли я був у парламенті, я відчував, що людей із моїми принципами, цінностями та моїм баченням того, як треба діяти, були одиниці. Сьогодні я думаю, що таких людей десятки. Складно пояснити одним реченням, що саме було не так. Як приймалися рішення, як депутати вели подвійне життя, як ті, кого вважали героями помаранчевого Майдану, раптом починали діяти зовсім за іншими принципами, ніж ті, які вони захищали.

Але найголовніше – абсолютна відсутність у більшості політиків візії та бачення на багато років уперед, чого ж ми хочемо досягти. Більшість політиків думали у кращому випадку про наступні вибори, а в гіршому – про проведення якогось закону. Тобто тактика домінувала над стратегією. Це великий досвід, який я проніс протягом усього цього часу. Якби я не був у парламенті тоді, можливо, деякі свої рішення сьогодні я би приймав по-іншому».

Про цьогорічні вибори президента

Якоїсь позиції від Святослава чекали доволі довго, а проговорив він її лише напередодні першого туру. Тоді відео зі зверненням Вакарчука розлетілося інтернетом. Співак звернувся до українців, наголосивши: майбутнє не можна виграти в лотерею, це не прикол.

«Його здобувають відважні, але й відповідальні. Майбутнє, як і доля країни, – у наших руках. Давайте не підведемо тих, для кого свобода й гідність – не пусті слова, а омріяна мета, за яку вони віддавали найдорожче.

Свобода – не авантюра. Вона вимагає відповідальності, а не саркастичної байдужості. Зміни – не випадковість. Вони вимагають наполегливості, а не нетерплячості. І нарешті, перемога – це не персональна амбіція. Вона вимагає надійної команди, а не випадкових людей, зібраних на хайпі.

Вибори Президента України для мене не “прикол”. Тисячі наших співвітчизників, зокрема й молоді люди, віддавали своє життя та віддають прямо зараз для того, щоби ми з вами могли вільно обирати. Пам’ятаймо про це».

Текст: Дмитро Журавель

Матеріал був зібраний із-поміж численних інтерв’ю, виступів, промов та звернень героя публікації. 

Залишити коментар