Неділя, 26 травня

Від спалаху я зігнувся і кілька секунд дивився на свої руки. Біла стіна в очах почала перетворюватися на беззвучну картинку, а невідомий чоловік схопив мене за плечі та відтягнув за барикади.

– Живий? В тебе щойно світлозвукова граната прилетіла. Ось, джинси пропалила! Опік буде, – сказав незнайомець.

– Переживу, – відповів я.

Ще годину тому я не знав правила міського бою, півгодини тому й гадки не мав, як зводяться барикади з літніх меблів ресторанів на Дерибасівській. А хвилину тому я не підозрював, що вибух світлозвукової це не боляче. Тільки крові забагато навкруги.

Проте день тому всі знали, що 2 травня в Одесі буде бійня. А хто вийде переможцем невідомо.

Цього дня я втік з роботи по обіді, сказавши директору, що необхідно їхати за місто на травневі свята. А сам пішов на Соборну площу, де вже збирався народ. Кількасот одеситів, вже всі знайомі. Наш збір анонсувався як проукраїнська хода із фанами ФК «Металіст» від центру міста до стадіону «Чорноморець».

За старою звичкою я встав у кінці ходи, та тільки-но люди рушили в мою спину вдарило каміння.

За 50 метрів на Грецькій вулиці стояли «куликовці» проросійські активісти, що встановили наметове містечко поблизу вокзалу, на Куликовому полі. Вони прийшли на бій.

І наша сторона дала їм його. Складно передати ту лють, з якою півтисячі одеситів розвертаються, хапають каміння, ламають на палиці рами картин, що продаються на Соборній площі, та йдуть бити ворога.

За Донецьк.

За Луганськ.

Слов’янськ і Маріуполь.

«Самообороні» вдалося відтіснити «куликовців» вглиб Грецької вулиці, а близько сотні одеситів, і я з ними, побігли по периметру до провулка Віце-адмірала Жукова, аби заблокувати провокаторів.

І саме там почалася справжня бійня. У членів «одеської дружини» бойового осередку місцевого антимайдану в руках була вогнепальна зброя. І вони її застосували.

«У слідчих є відео, як Боцман (бойовик, перебуває у розшуку) стріляв по людям зі зброї. А інших документальних доказів немає. Ані балістичної експертизи, ані відбитків. Нічого, що б довело його провину в стрілянині. Тобто зараз він може спокійно повернутися в Україну, відбудеться суд, і йому винесуть виправдальний вирок. Як і іншим учасникам масових заворушень у цей день. Не тому що судді погані, а тому що слідство просто не виконувало свою роботу», розказав журналіст, член слідчої групи 2 травня Сергій Дібров.

Повз мене пронесли закривавлене тіло. Ігоря Іванова донесли 100 метрів до Преображенської. Швидкої не було, а міліція відмовилася пускати в машину пораненого чоловіка. Ми закидали Renault Duster МВС камінням. Міліціонери втекли і більше не з’являлися.

Надія була тільки на дві сотні людей, 195 з яких ніколи не тримали зброї в руках. Ми почали виламувати металеві листи з паркану будинку Руссова пам’ятки архітектури, що тоді була на реставрації.

Ці листи ми накладали один на одний та потроху виносили у провулок, де сиділи «куликовці». Вогнепальна зброя з легкістю прострілювала тонкі листи, але принаймні бойовики вже нас не бачили.

Ми їх закріпили меблями літніх майданчиків ресторанів на Дерибасівській. Відпочивальники, які ще там залишилися, не були проти.

Без зброї, без техніки лише на миттєвій координації та довірі нам вдалося заблокувати «куликовців» по периметру. Індійські студенти Одеського медіну облаштували мобільний госпіталь. Рятувальники із сусідньої частини віддали пожежну машину активістам, аби протидіяти пляшкам із запальною сумішшю. Здавалося, що цей бій завершиться просто зараз.

«Всім затриманим на Грецькій площі винесли виправдальні вироки. У Миколаєві почали розглядати апеляцію на це рішення, але воно безперспективне. Це безглузде дійство не завершиться ніколи. Бо половина людей втекли з України, частина за п’ять років померли. Нас викликали на допити у СБУ і питали: ви знаєте цих людей, бачили, що вони робили? Знаємо-бачили. Але це просто бесіда, наші слова не фіксували як свідчення свідків», розказала членкиня слідчої групи 2 травня Тетяна Герасімова.

А потім почався другий етап бою. Запальних сумішей, пострілів та світлозвукових гранат стало більше у наш бік. Одна з них потрапила в мою ногу та розірвалася. Я втратив зір та слух на декілька хвилин. Невідомий чоловік мене відтяг за барикади.

Коли я прийшов до тями, моя куртка була залита кров’ю. Але не моєю. Я просто сів на землю й дивився, як люди своїми тілами утримують барикади, як дівчата дістають бруківку та розбивають її на каміння. До реальності мене повернув дзвінок.

Артеме, йди звідси. За нашими даними зараз почнеться жесть.

Після трьох годин бою я був виснажений морально й фізично. А цей дзвінок знайомого із СБУ мене сильно налякав. Я пішов, коли «куликовці» рушили до свого наметового містечка, зазнавши першої поразки. Поблизу Будинку профспілок мене не було. Лише потім я дізнався, як проросійські активісти самі забарикадувалися у будівлі, як вона потім загорілася, як пожежники не їхали на площу. І цей вантаж я нестиму все життя.

«Суд по епізоду пожежі Будинку профспілок не почнеться ніколи. Тому що за п’ять років слідство так і не завершено. Документи ми називаємо “36 томів макулатури”. Тому що за п’ять років єдині, кого судять, МНС-ники, які не гасили пожежу. Ми пропонували амністію для всіх учасників заворушень, які не заподіяли шкоди людям, але законопроект досі покривається пилом у Раді. А виходить так, що й винних немає, й потерпілих немає. А тому досі в Одесі не можуть примиритися із загибеллю людей», додав Сергей Дібров.

За п’ять років в мене так і не з’явилося відчуття «перемоги». Чимало людей, яких завели до Будинку профспілок, були ворогами країни не більше, аніж пенсіонери, які щороку 2 травня покладають квіти до згорілого будинку. Це люди, які повелися на проросійську пропаганду і стали її жертвами. А от ті, хто повів їх на заклання, зараз перебувають в окупованому Донецьку та Москві. Тому радості від перемоги немає. Лише тяжке почуття виконаної справи.

Текст: Артем Метльов

Фото: 2mayodessa.org

Залишити коментар