Вівторок, 20 жовтня

Ті, хто не з нами. Поминальне

Колись у поминальні дні я бачила, як баба Мотря сідала на своєму ослончику і довго щось бубніла над могилою свого чоловіка діда Петра. Дід помер дуже давно, і от та баба, скільки я її бачила, сиділа на ослончику і щось бубоніла до нього, вдивляючись у барвінок, яким заросла вся Петрова могила, так, ніби і справді бачила там його очі.

Колись я навіть підслухала, що вона там бурчить, і це було досить дивно. Ніяких екзистенційних питань, ніякої філософії чи ще там чогось високого – все страшенно буденно: Маріїн кабан зламав огорожу за торшником, а лагодить ніколи, кури вискубли тульпани, хай би їм дзьоби покрутило, індичка вилупила 10 індичат, у сусідів коза втекла була і заплуталась у петькових сітях, які й досі стояли за сараєм, «то ти звиняй, Петю, таки порізали сіті, але ятері я поховала на горище». І далі про всохлу яблуню, про сварку з сестрою, про те, що внуки стали такими дорослими і баба їх не розуміє, про те, що привезли їй мобільний телефон і вона його ховає у хлєбницю, бо по телевізору кажуть, шо там шкідливе ізлученіє. А в кінці вона акуратно розгортала барвінок, клала руку на землю, гладила її і казала: «Скучила за тобою, Петю, страшне, тіки ти мене ще не клич, бо треба Сірьожку довчить»…

Отакою була її традиційна і довга розмова зі своїм давнопомерлим чоловіком. Хтось приїжджав похапцем діставав торби з якимись поминальними пригощаннями, чітко дві хвилини на те, щоб постояти біля пам’ятника, встромити штучну гілочку ядучих штучних квітів, потім вже оце все «Царство небесне – посилай, Господи… А скіки це вашого нема? Як же ж времня біжить, а в який клас ваш меньшенький пішов…» І вже над кладовищем несуться не запахи бузку, а пахощі домашніх котлет. Щось варварське в цьому-от кладовищенському фуршеті. І тільки баба Мотря сиділа на своєму ослінчику біля свого діда і з року в рік бурчала щось своє – про курчат, індичат, сусідську козу, тульпани, Сірьожку…

Дід Петро покликав її, як вона і просила, восени, після того, як увесь урожай було зібрано і сховано, Сірьожка довчився, і навіть оженився, і навіть привіз показати бабі правнука. Поховали її якраз поряд з дідом Петром. І тепер щовесни у них одна на двох барвінкова ковдра, а мені й досі вчувається, як вона тихо бубонить своєму Петрові про щось банальне і буденне, ніякої філософії.

Люди приїжджають на кладовища, розквітчують їх пишними штучними квітами, вінками, пасками, крашанками – і так це все фундаментально-традиційно, здається, по всій Україні. І, здається, можна вибудувати у нас навіть систему критичного мислення – та штучні квіти і вінки, традиційно-фундаменталістські фуршети лишаться тим «святим», яке ніяк не можна похитнути. Мало того що не можна похитнути, так з кожним роком те «святе» збільшується і возводиться до абсурду. Штучний вінок – якомога більший, наїдків так, щоб на півсвайби. Днями бачила, як люди на кладовище йшли взагалі з мангалом і шампурами. Традиції спомину, поминок переросли бабине бурчання і виросли в якогось монстра з каструлею котлет і горою штучних квітів. І я вже навіть не знаю, чи зможе хтось спинити цю тенденцію, чи переломить оцей плин абсурдизації традицій, чи виросте все це в такого фундаментального котлетового монстра. Хтозна, може, я і сама, лякаючись статусу відступниці від традицій або того «а що люди скажуть», буду теж збирати великі торби харчів і оберемки пластику. Може, це й справді такий спосіб у нас, живих, сказати тим, хто не з нами: «У нас все добре, не переживайте, всього в достатку, всього багато і буде ще більше».

Я переконана, що немає регламентованих і правильних способів жалоби, переживання і поминання. Кожному по-своєму душа підказує. Тому для когось і оці кладовищенські фуршети – важливий і дієвий спосіб пом’янути. Аби тільки вони геть за формою не витіснили місце пам’яті. Головне, щоб лишилося місце для баби Мотьки, її ослінчика і тихих розмов про звичні та звичайні речі з тими, хто не з нами.

Татуся Бо