Неділя, 25 жовтня

Преса, терористи і справедливість

Палкий потяг українців до кожного тексту, що має ознаки журналістського розслідування, сформувався і розвивається дуже стрімко. Сама якість письма чи способу викладу інформації відходить далеко на другий план, коли йдеться про розкриття якихось секретів.

Зазирання в замкову шпаринку, либонь, виникло водночас з появою замків, що відкриваються ключами. І якщо є шанс з того боку побачити гроші, секс, насильство успіх гарантовано. Але ситуативний успіх преси мало коли бере до уваги (іноді свідомо) той факт, що очевидний зв’язок подій може бути насправді зовсім не очевидним. Понад те, журналісти загалом розуміють складність реальних причинно-наслідкових зв’язків. Але їм потрібно розповісти зрозумілу історію про добро і зло. Де їхня поведінка матиме всі ознаки лицарства, а голови драконів, що наново відростають, будуть відрубані та припечені пломеніючим мечем істини.

Розповім вам одну стару історію з цього приводу. Стару, а не нову з двох причин. По-перше, ви побачите в ній багато того, про що сценаристи іноді пишуть «всі збіги випадкові», і це важливо, тому що україноцентричне мислення, з одного боку, робить наші банальні загалом суспільно-політичні драми якимись винятково етнічними. З іншого, так само закономірні успіхи в розвитку країни виглядають подеколи як якась унікальна звитяга. І той, і інший об’єктивний тренд на додачу ще й активно персоніфікується, що з боку виглядає як дзижчання комара довкола клуні.

Друга причина та, що новітні історії, як очевидний, так і прихований їхній бік, через поствиборчі обставини вже чітко мають свої суб’єктивні оцінки, відповідно до шкали добра і зла. Ці оцінки зрушити з місця неможливо, та й немає в цьому потреби. Те, що вони можуть не мати нічого спільного з реальністю, не має жодного значення для читачів.

Та й, власне, моя оповідь радше звернена не до читачів, а до пристрасних авторів, палких послідовників Зради і Перемоги в рамках редакційної політики власних видань і потреб їхніх власників.

Рано-вранці 22 лютого 1988 року, в одному з підсобних приміщень другого терміналу Міжнародного аеропорту Торонто імені Пірсона відбувалася незвична подія. Троє знервованих офіцерів RCMP (Канадської королівської кінної поліції) невідривно дивилися на переляканого всмерть 46-річного сивого чоловіка на ймення Махмуд Мохаммад Ісса Мохаммад. За документами він був канадсько-палестинським бізнесменом і мешкав в Брентфорді, Онтаріо з дружиною і трьома дітьми. Вони ще не знали, що саме означає шум за дверима, що наростав.

20 роками раніше Махмуд брав участь у терористичному нападі на літак авіакомпанії «Ель Аль» в Афінах. За це йому було присуджено 17 років і п’ять місяців у грецькій в’язниці. Але режим «чорних полковників» обміняв його і ще шістьох палестинських терористів у рамках програми обміну заручниками. Тобто фактично вирок йому було скасовано через радикальну зміну влади. Махмуд відсидів лише 22 місяці й 19 днів. Повернувся до Лівану, зайнявся бізнесом, одружився, перебрався в Іспанію і почав шукати можливості перебратися до Канади відкрити фаст-фуд, у нього там жила двоюрідна сестра.

У процесі подання іміграційних документів він був опізнаний CSIS (Канадською секретною розвідувальною службою), яка мала на меті використати його в стеженні за терористами з Організації визволення Палестини. Контакти Махмуда в Сирії, Єгипті, Марокко, Тунісі тут би дуже придалися. З огляду на це його впустили до країни, хоча при опитуванні він подав про себе неправдиві свідчення. Кожна сторона подумала, що їй вдалося трохи надурити іншу.

Імміграційна служба Канади взялася вивчати обставини потрапляння Махмуда до країни, і завдяки порівнянню відбитків пальців станом на червень 1987 року встановила, що він дійсно колишній терорист, який обманним шляхом потрапив до Канади.

На Махмуда поза тим чекав ізраїльський «Моссад», який, як відомо, нікому нічого не пробачає. Для того щоб жертву випхали з країни, «Моссад» «по-дружньому» дезінформував канадських колег, що Махмуд насправді дуже небезпечний організатор мережі палестинських терористів. Хоча за весь час таємного спостереження за ним виявилося, що найбільшим злочином, який Махмуд скоїв у Канаді, було зарізане ягня на мусульманське свято. Розвідники доповідали МЗС, що ізраїльські колеги на них тиснуть різними способами і що публічне висилання означало б швидку смерть Махмуда.

Тобто в грі було вже три чинники: розвідка, МЗС та імміграційна служба, кожен зі своїми корпоративними інтересами, і кожен дбав про безпеку країни згідно з власними протоколами. Махмуду врешті сказали, що йому краще виїхати, він отримає візу для відвідування родини в Канаді, якщо згодиться, щоб все влаштували по-тихому.

У розвідувальному співтоваристві такі конфлікти корпоративних інтересів достатньо банальна річ, бо, як писав у своїх мемуарах «В епіцентрі шторму» колишній голова ЦРУ Джордж Тенет, «exist to defend democracy not to practice it». Але вони вирішуються полюбовно. Коли це стає відомо широкій громадськості, яку поспіль виховують на вельми ялових уявленнях про демократію і свободи, вона справедливо обурюється. Втім, не маючи зеленого поняття, що за цим насправді криється.

Але у нашому випадку хтось злив інформацію про Махмуда в пресу. Журналісти буквально розбили наметове містечко біля його будинку, навчання його дітей у школі стало нестерпним. Махмуд переписав майно на дружину за допомогою одного з місцевих арабських діячів, Салеха, який також був за сумісництвом радником CSIS. Двоє агентів прийшли до нього додому і сказали, що треба негайно йти з ними, бо невідомо, хто може ховатися в натовпі журналістів, і переселили його в готель.

У цьому місці на авансцену виходить поліція (яка завжди є в певних конкурентних стосунках зі спецсужбами). Канадська поліція демонстративно не входила в нюанси секретних інтриг і хотіла видворити нововикритого терориста з країни. Махмуд і CSIS міняли готелі, але у них «на хвості» постійно сиділи поліцейські в цивільному, які чекали або нагоди, або прямої команди. Врешті-решт, коли Махмуд опинився на якийсь момент вдома, він потрапив у пастку. Дочекавшись, поки агенти CSIS підуть, поліція схопила його і відвезла в аеропорт.

Водночас різним учасникам цієї історії пролунало кілька телефонних дзвінків із повідомленням, куди і хто везе Махмуда.

У тісній кімнатці аеропорту зіткнулися кілька груп людей: адвокати, поліція і агенти CSIS. І хоча для нього було вже взято також кілька фальшивих квитків на інші рейси та вжиті інші заходи безпеки, взаємні питання «що тут в біса насправді відбувається?» лишилися без відповідей, і екс-терорист, і невдалий агент відмовився будь-куди виходити з приміщення взагалі. Він був переконаний, що весь цей хаос наслідок таємної операції «Моссаду», а не звичайний бюрократичний бардак і кар’єрні інтриги. Його таки вдалося вмовити. План був такий: Махмуд таємно летить до Лондона, а далі непомітно пересідає на рейс до Алжиру, і діє за легендою прикриття, неначе він летить до Тунісу. У рейсі на Лондон з ним летіли директор імміграційного відділення з Оттави, інспектор Заккарделлі та представник адвокатів Салех.

Але цього ж ранку в студії теленовин CTV пролунав анонімний дзвінок. Той, хто телефонував, стверджував, що його товариш бачив Махмуда на летовищі. Через півгодини дзвінок пролунав знову, і особа на ймення Шапіро повідомила всі подробиці про виліт і подальший транзит Махмуда, назвавши своє джерело Гілберт Замонський. Замонський був людиною, широко відомою у вузьких колах, відповідав за безпеку в одній із найбільших синагог Торонто. І взагалі, коли високопосадовці з Ізраїлю приїжджали до Канади, то спочатку зверталися до нього, а потім вже до поліції. От у цього реального персонажа наче існувало анонімне джерело, від якого прийшли подробиці. Преса шаленіла від захвату.

Коротше кажучи, через хвилину після того, як літак з таємною місією піднявся в повітря, місія стала загально відомою і повсюдно і публічно обговорюваною. Викритим невдахам нічого не лишалося, як повернутися тим самим рейсом 857 з Лондона назад до Канади. В аеропорті їх вже чекало біля сотні журналістів, фотографів та телеоператорів.

Спецслужба, як водиться, миттєво відморозилася і сказала, що вона не має жодного стосунку до витоків інформації про цей політ і коментувати нічого не збирається. Пізніше вони вперто трималися версії, що Махмуда просто впізнав випадковий пасажир. Питання. яким чином цей пасажир знав подробиці, відомі лише дуже вузькому колу, спецслужба делікатно замовчала.

Справою зайнявся парламентський комітет у справах розвідки SIRC. Його речник заявив, що це буде окреме провадження поза рамками щорічного звіту. Передусім, вони зацікавилися Шапіро і Замонським. Шапіро, який займався комп’ютерним бізнесом, почав з’їжджати з теми, мовляв, Замонського знає поверхово, а сам ні до «Моссаду», ні до CSIS жодного стосунку ніколи не мав. Замонський тримався версії про своє анонімне джерело, якому, мовляв, розповіла подробиці якась балакуча співробітниця наземної служби аеропорту.

У преси виникло припущення, що уряд Канади підозрює CSIS у тіснішій співпраці з «Моссадом», ніж би то належало. Ставало очевидно, що провал такого рівня з використанням преси формально відводить підозру від можливих месників-ізраїльтян. Але це було, вочевидь, розраховано лише на тих, хто знає про діяльність розвідок із художньої літератури та кіно. Засилання канадського агента під прикриттям начебто нелегальної втечі в активне на той час середовище, яке традиційно було предметом уваги всіх чільних розвідок світу, могло дати канадцям інформацію і про цю агентуру, зокрема в самій Канаді. Навіть факт і обставини його можливого викриття на місці могли би це зробити.

Жодного окремого публічного розслідування так і не сталося, історія отримала лише пару абзаців (35 слів) у щорічному звіті парламентського комітету. Стосунки між Канадою та Ізраїлем стали найгірші за всю попередню історію. CSIS понесла поважні репутаційні збитки, хоча вони і вважали, що поліція і Махмуд їх оббрехали. Колишній заступник міністра сільського господарства Гаетан Люсьє сказав, що «можливо, років через 30» він напише про це книгу, бо надто багато поважних людей було втягнуто в цю історію. Ключовим елементом провалу він назвав технологічне зведення людей із різними мотиваціями в одному приміщенні аеропорту (кожна група вважала, що буде там діяти самостійно), а далі почалася ланцюгова реакція з участю преси.

Махмуд в провінції Онтаріо заснував громадську організацію в справах захисту біженців з Лівану, сектору Газа та їм подібних.

Які висновки можна зробити з цієї далекої та екзотичної історії для українців?  

По-перше, такі історії трапляються в різних країнах постійно. Іноді вони трагічні, іноді комічні. Ми бачимо лише те, що нам дозволяють, і те, що ми хочемо побачити.

По-друге, дедалі частіше пресу використовують у ролі «корисних ідіотів» для поширення технологічної інформації, яка має всі ознаки пошуку справедливості. Преса не надто й опирається такому використанню

Соціальний запит на журналістські розслідування визначається потягом до справедливості. На відміну від закону, справедливість значно привабливіший конструкт, тому що містить у собі не просто емоційний компонент, а дає можливість кожному наповнити це поняття власною емоцією. Тому коли ви врешті-решт знаходите свою очікувану справедливість, пам’ятайте, що за кадром лишається значно більше.

Щира подяка доктору Синклеру з Торонто,  який дав мені можливість розповісти цю історію в подробицях

Олег Покальчук

Залишити коментар