П'ятниця, 20 вересня

Любов Якимчук – письменниця, поетка, кіносценаристка. У 2015 році перевезла батьків із Первомайська, що в Луганській області, до села Кибинці, у якому народився Михайль Семенко. Там організувала літературний фестиваль «Метро до Кибинець», щоб адаптувати маму з татом до нового дому, затягнути їх до фестивальної роботи: «У період, доки вони адаптовувалися, я грала роль голови сім’ї. З усіма наслідками…».

За нормального ритму життя, Любов не грає роль голови сім’ї. Ми поговорили із письменницею про її стосунки з мамою, як ці стосунки впливають на поведінку дочки в житті – із різними людьми та за різних обставин – у який спосіб можна цей вплив змінювати.

Не як мама. Письменниця Любов Якимчук: "Я працювала над собою із психотерапевтом"

Фото: hromadske.ua

Яблуко, далеке від яблуні

Знаєш, чому про маму складно говорити? Мама – одна, а партнерів можна мати за життя багато. Люди охочіше розказують про сексуальні стосунки, хоча це також табуйована тема. Можна узагальнювати або говорити про когось, не називаючи його. Натомість, коли говориш про маму, зрозуміло, про кого йдеться. Якщо вже хтось починає розповідати, то робить це так, аби не образити, аби мама не прочитала зайвого. Я – те яблуко, яке далеко падає від яблуні.

Мої стосунки з мамою – один із важливих типів моїх стосунків з іншими людьми. У нас багато спільного, але в тому, що я роблю, часто почуваюсь одинокою. Тобто я почуваюся такою, яку ніхто не розуміє. У 10 років мама розповіла мені, що таке секс, місячні й любов. Коли подруги не мали такої інформації, не знали, де її взяти, не мали таких розмов, у мене була прогресивна мама. Вона вміла говорити на інтимні теми зі мною та з моєю сестрою, ділилася своїми поглядами й навіть секретами. Але це був не діалог, не обмін, а передавання інформації в одну сторону.

Бували періоди, коли ми у своїх біографіях дорівнювалися одна одній, і тоді могли говорити вільно по кілька годин, як рівні. Бувало, що я ставала головою сім’ї і доводилося самій організовувати батьків. По-перше, я їх умовляла. По-друге, займалась їхнім вивезенням з окупованого міста. По-третє, шукала, і навіть знайшла для них дім. По-четверте, адаптовувала їх до нового дому.

Новий дім

У 2015 році мама, тато й бабуся виїхали з Первомайська до Києва, але війна не закінчувалася. Треба було їх затримувати, щоб не поверталися додому. Уже після двох тижнів життя у столиці батьки починали збирати речі, а я намагалася займати їх всілякою роботою. Бабуся зашивала все, що можна було зашити. Наприклад, шкарпетки, які зазвичай я викидала, – колись вона працювала швеєю та любила свою роботу. Батьки посадити город, тобто почали за ним доглядати й чекати на врожай. До осені я мала час, аби знайти їм новий дім.

Коли мама з татом виїхали, то почали шукати хату в селі, бо грошей ми мали небагато. Хотіли на Правобережній Україні, щоб туди точно не дійшла російська армія. А я спробувала звозити їх до Полтавської області. У селі Кибинці народився Михайль Семенко. Із 2007 року я досліджувала його біографію, працювала в архівах, знаходила різні факти й історії, розповідала весь час батькам. Відтак взяла контакти голови сільради, зателефонувала йому та сказала, що ми хочемо купити хату в Кибинцях. Батькам одразу одна сподобалася – із городом, що спускається до озера, за яким починається ліс. У принципі, через те, що вони знали багато про Кибинці, їх не відштовхувало це село неподалік Миргорода. Вони погодилися купити хату.

Не як мама. Письменниця Любов Якимчук: "Я працювала над собою із психотерапевтом"

Фото: vogue.ua

Свій дім

Тоді я придумала зробити в селі проект. Мені хотілося це місце позначати, щоб воно стало своїм. Не тільки батьки втратили дім. Хоч я виїхала з Первомайська ще як почала навчатися в ліцеї у Луганську, мені хотілося мати простір, куди я могла б повертатись із Києва. У Семенка у вірші «Підземка» є рядок про те, що з Парижа до Кибинець буде ходити метро. Я влаштувала проект «Метро до Кибинець» – серію літературних зустрічей упродовж року та фестиваль. За цей час батьки навчилися займатись організацією та логістикою на місці. Тепер у селі всі знають, хто вони, і сприймають їх за своїх.

У період, поки батьки виїжджали та адаптовувалися, я грала роль голови сім’ї. З усіма наслідками. Спочатку передавала їм інформацію, яку отримувала від свого друга-військового, що знав, коли будуть обстріли чи загострення ситуації. Первомайськ розташований на лінії розмежування по той бік. Обстріли там бували страшні. Я ділилася цією інформацією з батьками, щоб вони мені довіряли, а не лише могли себе убезпечити. Але те, що було страшно мені, їх уже не лякало. Батьки звикли, адаптувалися жити під обстрілами. Оскільки вони там не померли, то поводилися, як безсмертні. А через те, що я організовувала їхній переїзд, відповідно, коли щось не виходило, виникали проблеми – винна була я, тому що змусила їх виїхати.

Перший досвід

Я прийшла до психотерапевта, коли тривала війна. Була весна 2016 року, і мій стан був жахливий. Я розуміла, що хочу щось змінювати. Я бачила, як і що відбувається з іншими людьми. Дивилася на своїх знайомих, які це все переживали. Дивилася на інших письменників, які звідти виїхали та не дають собі раду з емоціями, що їх зі собою вивезли. Я подумала: скільки можна цього болю. Я дуже захотіла бути щасливою.  

Більше року шукала, до кого піти. Людина мала бути не київська, а теж така, що виїхала. Я лежала на ліжку та нічого не хотіла. Коли знайшла телефон потрібного спеціаліста, ще декілька місяців наважувалася. А потім взяла й зателефонувала. Ми займалися три місяці. Я продукувала багато нових думок і весь час переосмислювала своє життя. Усе відбувалося дуже швидко. В особистому житті й професійному я формулювала й розуміла те, до чого за інших обставин могла би доходити роками.

Не як мама. Письменниця Любов Якимчук: "Я працювала над собою із психотерапевтом"

Фото: Руслана Олексієнко

Аби не як мама

Поведінкові моделі запросто переймаються, але з поведінкою можна працювати. У 20 років я думала, що ніколи не буду схожа на свою маму. Потім народила дитину, яка поступово виростає, і раптом стала помічати, як говорю до своєї дитини словами своєї матері. Певну частину свідомого життя я витратила на те, щоби перечити батькам, показувати, хто я така, задекларовувати свою самість і незалежність. А потім раптом виявляється, що стаю схожою на них.

Мама з бабусею розмовляла про все. Бабуся була її подружкою. Вони мали різний погляд на життя, але мама ділилася з нею інтимним. Не ділилися зі знайомими, не мала якоїсь однієї подруги, із якою могла пліткувати. Я думаю, що потрібно мати чи психотерапевта, чи подругу. Бабуся померла восени. Тепер мамі, напевно, складно, бо не може ділитись інтимним із кимось іншим. Намагається розмовляти зі мною, але мені теж складно. Такі розмови потребують взаємного обміну, а коли він здійснюється, мамина позиція стає зверхньою. Її позиція стає позицією дорослої людини щодо дитини, а я – не дитина.

Сама я ніколи до мами не приходила й не розповідала про хлопчика, який мені подобається. Я говорила з подругами. Потім швидко в них розчарувалась: те, чим ділилася секретно, ставало надбанням усіх. Такі подруги з часом зникли, залишилася тільки я і моє письмо. У цьому моя самотність – неможливість знайти того, із ким можна поділитися, кому можна розповісти. Окрім психотерапевта. Він як професіонал не винесе приватну інформацію на публіку.

Мама запитувала мене зі сестрою, як у нас із хлопцями, а ми не поспішали їй розповідати. Одного разу, коли я вже навчалась в університеті, до мене з іншого міста приїхав хлопець. Він мав повертатися назад, але в нього вкрали сумку й довелось у нас залишитися. Ситуація викликала в батьків опір. Їм не сподобалося, що я показала їм свого хлопця і взагалі привела його додому.

Тобто, з одного боку, мама була відкрита до розмов про інтимні стосунки, сама починала ці розмови. З іншого – я ніколи з нею їх не обговорювала; ще з іншого боку, коли я когось показувала, сприймала негативно.

Постійна зміна ролей

Мої стосунки з мамою – це складні трансформації. Спочатку ти – донька, потім стаєш мамою, а потім ти будеш бабусею. Постійна зміна ролей. У підлітковий період мама ніби не хотіла мене відпускати, віддавати комусь. Така реакція була на всі мої стосунки з іншими. Тепер я маю відчуття, що матері порівнюють себе зі своїми доньками. Передовсім, зіставляють свій успіх і досягнення у родинному житті.

Навіть коли я вже доросла, усе одно про дещо говорити складно, особливо, якщо я відчуваю себе із нею не на рівних позиціях. Мама ніби й хоче допомогти своїй дитині, але водночас із нею конкурує. Навіть можуть виникати ревнощі матері до сімейних або інтимних стосунків доньки.

У дитинстві я проводила час із мамою, коли готувала або працювала на городі. Мама могла прибігти з городу і сказати: «Зацвіли огірки, ходімо подивимося». А вечорами вона приносила або з роботи, або ще звідкись історії людей. Переповідала їх нам за ролями. Вона розказувала – ми аналізували. Розбирали реальні ситуації батьків і дітей, наших або далеких знайомих. Розмірковували, хто в історії вчинив правильно, а хто – хибно. Потім я мала таку практику лише в університеті, на заняттях із психології. Ми вчилися розуміти, як відбуваються взаємодії між людьми.

Зараз я розумію, що наша взаємодія – стандартна ситуація. Мама стала найстаршою жінкою у сім’ї. Тепер вона – мама й бабуся, і нічия донька. Якщо ж мама перебирає на себе функцію бабусі та частково її поведінку, то я не хочу перебирати на себе функцію та поведінку моєї мами. Не хочу так перетворюватися. Не хочу стосунків, де мама буде моєю бабусею, а я – моєю мамою.

Не як мама. Письменниця Любов Якимчук: "Я працювала над собою із психотерапевтом"

Фото: Олександра Чернова

Розуміти себе

Я працювала над собою з психотерапевтом, аби мати шанс бути іншою. У ситуації завжди є кілька шляхів реагування на подразник. У роботі над поведінкою намагаюся пробувати різні варіанти реакцій, а не повторювати одну модель, яку бачила протягом життя у мами, тата чи бабусі. Можна постаратися навчитися розпізнавати всі відтінки своїх емоцій, давати раду, керувати ними. Можна тренуватися, щодня сканувати себе: думати, яка саме зараз у мене емоція, яка головна, яка не головна, що постійно турбує на тлі. Можливо, хтось у сім’ї хворий або помирає, або ще щось подібне відбувається.

Коли почалася війна, мене постійно турбувало те, що там – війна. Навіть коли я вивезла батьків, на задньому тлі все одно в мені все ніби джижчало: зараз там убивають людей. «Сєпар» спить на ліжку моїх батьків –  емоція заздрості – ми мали інформацію, що в нашому домі живе бойовик. Постійно ці переживання сиділи на задньому тлі, навіть коли я відчувала інші емоції.

За ідеєю так званого емоційного інтелекту, людина може вчитися розуміти себе, щоб могти давати собі раду й ефективніше користуватися життєвими ситуаціями, ефективніше пристосовуватися до нових умов у житті. Тобто знову йдеться про адаптивність і її набутий чи не набутий рівень. Мій син може краще пояснювати свої емоції, краще про них говорити, ніж могла я. Тому що я прошу його пояснювати. Я працюю з ним, підштовхую його до того, щоб він називав.

На рівних

Якщо ж у мене виникає певна проблема, намагаюся вирішувати її до кінця, не тільки з мамою, а взагалі, з усіма. Тільки для цього мені треба зрозуміти, що відбувається, взяти паузу й подумати. Слова, які ми говоримо один одному зопалу, не завжди правильні, не завжди приводять до хорошого результату. Я маю розуміти, який хочу результат, якою уявляю подальшу модель своїх стосунків, де починаються мої кордони. Я хочу далеко чи близько виставити їхню межу, на скільки я готова її захищати. Маю зробити так, щоб інша сторона теж розуміла, чому я так роблю. А коли мені не комфортно, мені слід про це сказати. Ми маємо почуватися на рівних.

Можна запитати: «А чому, коли у школі в нас була та проблема, ти так себе повела зі мною І спробувати зрозуміти відповідь. Тоді я можу припинити ображатися – це досягається тільки говорінням.

На рівних – це тоді, коли ми вирівнюємось у своїх біографіях або нещастях. Тоді немає напруги, що я краща за маму. Тоді все нормально, само собою. Я думаю, що дуже часто, не усвідомлюючи цього, мати й донька є суперницями. Поки що я не маю доньки.

Розмовляла Марта Коник

2 комментария

  1. Тетяна Цой on

    Правду кажуть — як не виховуй дітей, скільки не вкладай в них любові, сил, здоров*я, нервів — їм всерівно буде що розповісти своєму психотерапевту. А потому — не витрачайте життя на дітей, любіть себе насамперед, тоді діти будуть до вас тягнутися…

Залишити коментар