Середа, 17 липня

Канни: від Криму до зомбі

Отже, сьогодні розпочинається 72 Каннський міжнародний кінофестиваль. Звісно, у першу чергу нас цікавить участь українських фільмів.

Отже, на Лазурному березі Україну представлятимуть повнометражний дебют кримськотатарського режисера Нарімана Алієва «Додому» (Evge) в «Особливому погляді» та короткометражка Декеля Беренсона «Анна» (копродукція України, Ізраїлю, Великобританії) – у відповідному конкурсі.

Обидві картини так чи інакше торкаються теми війни. «Анна» розповідає історію самотньої матері середнього віку, яка бореться за гідне життя на охопленому бойовими діями сході України.

Канни: від Криму до зомбі

Кадр із фільму «Анна»

Декель Беренсон народився в Ізраїлі, зараз живе у Великобританії. Його короткометражні фільми «Дівчата нічого не робили» та «Ашміна» показано на десятках фестивалів, зокрема BFI у Лондоні. Цікаво, що за наполяганням режисера «Анна» повністю створювалася в Україні, українською мовою та українською командою: оператором-постановником Володимиром Івановим, художником Карою Балеяном та режисером монтажу Єгором Трояновським. Головні ролі виконали Світлана Барандич, Анастасія В’язовська, Ліна Чорнодуб.

Що ж до Нарімана Алієва, то в 1992 році він народився в селі Петрівка Красногвардійського району в Криму. Навчався в Інституті екранних мистецтв та в Київському національному університеті імені І. К. Карпенко-Карого. Власне режисерську кар’єру розпочав із короткометражною трилогією «Кримські історії»: «Повернутися зі світанком» (Tan Atqanda Qaytmaq 2013), «Тебе люблю» (Seni Sevem, 2014 року), «Без тебе» (Sensiz, 2015). Остання стрічка була відібрана в конкурс молодіжного кіна Generation 14+ в Берліні.

У своїх сценаріях Алієв обіграє одну й ту саму тему – кримськотатарська родина в момент кризи. У «Повернутися на світанку» син зі скандалом і бійкою тікає від престарілого батька у великий світ. «Тебе люблю» – новела про безперспективне кохання слов’янської дівчини й парубка народу киримли. Двоє юнаків у «Без тебе» теж не без сварок повертаються в кримську глибинку в день народження їхнього загиблого брата.

«Додому» в певному сенсі являє собою антитезу цих ранніх робіт: уперше знятий поза Кримом, пейзажами якого режисер одержимий; замість утечі – повернення; замість віддалення між сином і батьком – їхнє поступове зближення.

А поштовх дії дає, власне, смерть. Назім, кримськотатарський доброволець, загинув у бою з окупантами на Донеччині. Забирати тіло в Київ приїхав його батько Мустафа (Ахтем Сеїтаблаєв). До нього приєднався молодший Алім (Ремзі Білялов, двоюрідний брат режисера) – наразі звичайний київський студент. Батько хоче поза будь-яку ціну поховати Назіма в Криму. Алім цього прагнення не розуміє та спочатку бере участь у подорожі без особливого бажання, а винятково через агресивну наполегливість батька.

Канни: від Криму до зомбі

Кадр із фільму «Додому»

Фільм починається двома контрастними кадрами: ідилічний краєвид кримського узбережжя поблизу Сиваша, синій човен, ранкове море, легкий бриз – і майже одразу коридор моргу з мигаючою лампою, під якою сидить Алім, очікуючи, поки батько вирішить проблему з вивозом тіла.

Фільм надалі так і розвивається – на візуальних, емоційних, інтонаційних контрастах. Інакше при такому змішуванні жанрів – роуд-муві плюс психологічна драма – і не могло бути. Алієв та його співсценаристка Марися Нікітюк надихалися угорською драмою «Син Саула» (2015), у якій ув’язнений нацистського концтабору всупереч неможливим обставинам намагається поховати хлопчика, який навіть не є його сином. Тут, утім, ситуація інша. Мустафі треба не просто поховати Назіма, а й зробити це в (на) рідній землі, хай і захопленій окупантами. А ще – передати Аліму найбільший і найважливіший тягар – статус голови роду.

Власне, фільм тримається на двох ключових компонентах:

Перший – це бездоганна режисерсько-драматургічна структура, продумана Алієвим до останнього міліметру. Усі колізії та пригоди, усі другорядні персонажі, усі сюжетні ускладнення – на своїх місцях і поєднані в ідеальному ритмі. Тут ще варто зазначити, що роуд-муві потребує надзвичайно точного монтажу – і Алієв у цьому сенсі проявляє направду недебютну майстерність.

Другий, не менш важливий елемент – це дует головних акторів. Ахтем Сеїтаблаєв на початку грає звичного для себе суворого й невразливого патріарха, який хіба що в морзі дозволяє скупу сльозу. Білялов, навпаки – працює на контрасті, дещо інфантильний столичний юнак, дезорієнтований студент. Але поступово вони обмінюються ролями й станами. Сеїтаблаєв розвиває образно й психологічно цікаве перетворення Мустафи на немічного, згасаючого, обтяженого провиною перед синами чолов’ягу, у той час як Білялов – не без впадання в мелодраму, що можна пробачити початківцю – витягує лінію болісного, але необхідного дорослішання.

І таким чином нас, глядачів, приводять до емоційно оглушливого й водночас кінематографічно бездоганного фіналу.

Загалом же з «Додому» в «Особливому погляді» змагатимуться ще 16 картин. Ця програма якраз спрямована на заохочення кінематографій, що розвиваються, а також на підтримку різного роду експериментаторів. Для України ця секція щаслива – саме в «Особливому погляді» минулого року отримав приз за найкращу режисуру «Донбас» Сергій Лозниця.

Нині конкуренцію нашому режисеру складуть зокрема такі непрості автори, як іспанець Альберт Серра («Свобода») та француз Брюно Дюмон ( «Жанна Д’Арк»). Перший прославився настільки ж похмурою, наскільки й безумною драмою «Смерть Людовика XIV» (2016); другий теж до певного моменту робив уповільнені, безрадісні драми, за які отримував призи в Каннах, аж раптом у певну мить перейшов на мюзикли – саме в цьому жанрі й виконано «Жанну Д’Арк».

Канни: від Криму до зомбі

Кадр із фільму «Приховане життя»

Звісно, максимальна увага буде прикута до змагання за «Золоту пальмову гілку» – до основного конкурсу. Тут, як завжди, не бракуватиме гучних імен. У бельгійського кінодуету, майстрів соціального кіна братів Дарденн є вже дві «Золоті пальми». Цього разу вони зняли трилер-дослідження про радикальний ісламізм «Молодий Ахмед», у якому школяр хоче вбити власного вчителя. Ще один двократний лауреат – британський кіноветеран і за сумісництвом троцкіст Кен Лоуч – покаже чергове звинувачення виразок капіталізму «Вас не застали». Володар «Пальми» за масштабне й запаморочливо красиве «Древо життя» (2011) американець Терренс Малік виступає з несподіваною для його шанувальників історичною драмою «Приховане життя» – про австрійського відмовника Франца Ягерштеттера, який відмовився битися на боці нацистів і був страчений. Загальний улюбленець Педро Альмодовар привіз уже шосту картину з Антоніо Бандерасом і Пенелопою Крус під назвою «Біль і слава». Ця мелодрама з явно автобіографічними мотивами є свого роду суцільним флешбеком з життя кінорежисера, славні дні якого вже позаду.

«Золотий хлопчик» Канн, який у 30 років має вже вісім повних метрів, причому більшість із призами, вихідець із Квебеку Ксав’є Долан змагатиметься та виступить із гей-драмою «Маттіас і Максим». Діаметрально протилежна естетика – в італійця Марко Беллокьо, який, подібно до Лоуча, навіть у 80 років лишається переконаним ліваком. Правда, на відміну від того-таки Лоуча, каннських нагород у нього немає – хоча є берлінські й венеційські. На Лазурному березі Беллокьо представить історію про мафію – «Зрадник». Картина власне про те, як світ нарешті дізнався про існування Коза Ностри та що з того вийшло.

Ну і, звісно, найгучніша істерія розгорнеться довкола двох американських прем’єр. Перша – це зомбі-комедія (саме так!) «Мертві не вмирають». Режисер – культовий Джим Джармуш, який набрав для цієї фантасмагорії своїх улюблених акторів, прямо око тішиться: Білл Мюррей, Тільда Суїнтон, Стів Бушемі, Хлої Севіньї, Іггі Поп, Том Уейтс, Сара Драйвер і Адам Драйвер.

Канни: від Криму до зомбі

Кадр із фільму «Мертві не вмирають»

Ну а друга – «Одного разу… в Голлівуді». Теж знаменитість на знаменитості: Аль Пачіно, Бред Пітт, Леонардо Ді Капріо, Дакота Феннінг, Деміен Льюїс, Еміль Гірш. Але тут той випадок, коли підуть на режисера. А звати його Квентін Тарантіно. Історію він придумав типово тарантінівську: Голлівуд, шалений 1969-й, двоє невдах – телевізійний актор Рік Далтон (Леонардо Ді Капріо) і його дублер Кліфф Бут (Бред Пітт) хочуть пробитися на великий екран. Але ось біда: вони ще й до всього іншого – сусіди актриси Шерон Тейт (дружина режисера Романа Поланскі) – по-звірячому вбитої членами секти Чарльза Менсона. Сам Менсон на екрані теж буде. Одне слово, вибухова суміш іронії, насильства і чорного-чорного гумору всім забезпечена.

Звісно, про Канни ще можна писати й писати. Але це, мабуть, найочікуваніші події. Залишається тільки додати, що світова прем’ра «Додому» відбудеться 22-го, а «Анни» – 23 травня. А володарі призів Канн стануть відомі в п’ятницю, 25 травня.

Дмитро Десятерик, «День» – для opinionua.com

1 комментарий

  1. Pingback: Канни: від Криму до зомбі

Залишити коментар