Субота, 24 серпня

«Чужий»: перша кров

Сергій Гридін. Чужий. Київ: Академія, 2019. 144 с.

Пару років тому юна людина захопливо ділилася зі мною враженнями від перегляду «Рембо: Перша кров»: «Подивився цей бойовичок і зараз же зрозумів, що це кіно – про чоловіка з ПТС! Він же не просто крутий, бо може, він ображений і злий, бо може!». Я на мить замислилася. Чому при першому перегляді цієї стрічки, десь там наприкінці 1980-х, мені, молодшому підлітку з украй обмеженим життєвим досвідом «Рембо» не здався просто бойовиком? Ми його дивилися якраз як кіно про солдата, що повернувся з війни туди, де його не очікували й не бажали. Відповідь знайшлася відразу: серед нас тоді було багато «афганців», що поверталися. Ми бачили поруч таких людей, і якщо не розуміли природи їхньої поведінки, то бодай мали уявлення про мотиви. Тепер-от цей юнак упізнає у старому розважальному кіно щось, що стосується вже його життєвого досвіду та його оточення.

«А де тут війна? – розвів руками Гаврилюк. – Там он обивателі гуляють, хлопці з дівчатами смокчуться (показав на сусідню лавку), кафе-ресторани, кіно! – теж узявся за цигарку. – А ти ніяк не можеш звикнути до асфальту під ногами. І думаєш, що зараз мінами накриє, – сплюнув під ноги. – Сука, бл…! – вилаявся голосно. – Чужі ми на цьому святі життя!» Гаврилюк – вояк із «четвертої хвилі», щойно – буквально за лічені години до цього монологу – він був демобілізований. За лічені кілометри від передової триває життя, де його не чекають. І якого він не прагне. Саме так, саме такий розклад: зустрічні рухи небажання і спротиву. А коли востаннє ви чули слово «обивателі», до речі? Зверніть увагу, як наростає до фіналу промови кількість знаків оклику. Як його, Гаврилюка, досвід він намагається делегувати якомусь «ти», що асфальту не відчуває (землі під ногами не чує, хороша інтерпретація, але і прямий зміст вражає). Як той же Гаврилюк намагається чітко означити тих, хто такого досвіду немає як чужинців. Смокчуться, по кафе зависають, кіно дивляться! Між іншим, Гаврилюк із побратимами щойно вийшли з ресторану (їх вигнали звіди, точніше), і прямують до проституток: досвіди не такі вже й різні, нарівно «обивательські». А завершиться все цитатою, яка вже самому промовцю цитатою не чується (а дарма, треба пам’ятати, хто це говорить у першотексті, далеко не позитивний герой).

Це чи не самий початок повісті «Чужий» Сергія Гридіна, і вже ясно – про що вона, яку тему має, із позиції яких досвідів пишеться. І що читати її легко не буде, теж уже очевидно.

Старший солдат Микола Гаврилюк відбув свій рік-з-чимсь «на нулі» і зараз повернувся додому, до батька, брата, дружини і двох синів. Не складається в нього призвичаїтися знову до цивільного життя. Брат не розуміє, чого він пішов на фронт. Старший син, підліток, не поважає батька, якого встиг забути, і не сприймає таких традиційних дрібничок, як сніданок, батьком приготований, за щастя. Той же, що під час боїв мріяв про затишні родинні сніданки, намагається сина нагодувати силоміць, а потім б’є до крові. От вона, перша кров. Б’є на очах у молодшого сина, який через те боїться Гаврилюка лютим жахом.

Роботу в охоронній фірмі він втратив, будівельником, як раніше, влаштуватися не може, давати роботи АТОшникам ніхто не хоче – вони некеровані, кажуть. Стати на облік у службі зайнятості й на соціальну допомогу ветеранам сили й терпіння не вистачає – усі вимагають якихось папірців і не вірять на слово, що служив. Дружина все більше віддаляється, а він усе продовжує від неї тихо відвертатися в ліжку, бо не так і не тоді випрала його однострій, бо дозволяє собі скаржитися, що їй одній піднімати малих складно. Він вирішує повернутися на фронт, тоді дружина повідомляє, що хоче розлучитися, бо повторення – очікування, жах, злидні – не витримає. От телефонує батько, запрошує порибалити…

Ні, не хоче. Усім він тут чужий, усі його не цінують і ненавидять. Тоді, осушивши пляшку, він зачиняється на кухні і зриває чеку з гранати, яку прихопив про всяк випадок із передової. Іронія: Микола Гаврилюк – це «переможець» плюс «сила» (якщо імена буквально перекласти); ні перемоги, ні сили в «Чужому» не шукатимемо.

Цікаво, скільки ще людей у тій «хрущовій» п’ятиповерхівці постраждає від вибуху? А родина, яка й так не має грошей, від учинку батька стане тільки благополучнішою? Повість відкриває розмова двох бабок під під’їздом, які, почувши вибух із квартири «Кольки-атошника», меланхолійно міркують, що всі звідти повертаються «якісь відморожені», і повільно підводяться з лавочки. Саме так вчиняють люди, коли над їхніми головами щось вибухає.

Друге питання до Гаврилюка, обуреного тотальною корупцією в мирному житті. Гранати й патрони, які він із другом прихопили на випадок, який складно передбачити, не є крадіжкою? А гроші, які вони заплатили за «еротичний масаж» були виручені за соляру, що її злили перед дембелем із бойової техніки. Це теж усе без проблем і нечистих сумлінь?

Таких питань більше ніж досить. Ситуація описана Гридіним – морально двозначна, і прямих оцінок автор не дає, не радить вочевидь у такий спосіб засуджувати чи виправдовувати когось тут і читачу. У просторі художньої прози насправді неважливо: чи мають описані події якийсь реальний контекст і на чийому досвіді він ґрунтується. Важливо, чи є правдивою й доцільною така подія саме в запропонованих твором умовах. Самогубство Гаврилюка такою подією є – вона правдива. Нещасна неприкаяна людина виходить на свій останній поєдинок. Хто за суперника? – Він сам, і нема на те ради. Якийсь дуже незручний розподіл сил випадає на цю епічну Останню Битву, коли перемога над злом означає лише – загинути разом зі злом. Можна говорити труїзмами: людина повернулася з фронту, але не повернулася з війни. Насправді, ні. Для цього персонажа війна була лише способом відтермінувати смерть.

Структуру твору найлегше описати через саму частотну з нього цитату: «Несподівано згадав». Їде потягом додому, втручається у сварки з попутниками, які пороху не нюхали. Потім вибачиться, бо та немолода пара їздила у шпиталь до сина, що його підстрелив свій же по п’янці, а їх, чесних дембелей, прийняла за «аватарів». Їде маршруткою, куди його не хотіли пускати за посвідченням. Скандалить у військкоматах і банках, де його недостатньо вшанували, курить на балконі, посварившись із дружиною – і «несподівано згадав». І тут же виникає історія якогось побратима, чи пригоди (слово яке ж неправильне) на фронті, чи згадка про гибель знайомого-друга. Так, травмована свідомість реально переживає все наболіле у станах флешбеків, це б могло бути дуже вдалим оповідним ходом. Але не стало. Лінійні детальні спогади не претендують на флешбеки ПТС – це просто найпростіший спосіб дати нам бодай якусь картину воєнного минулого Гаврилюка, про яке інакше можна було б тільки здогадуватися. Одноманітна структура повісті на користь не йде.

Але повернемося знову до бабусь-під-під’їздом на самому початку «Чужого». Повість відкриває сцена вибуху, за якою спостерігають дві жінки і припускають, що за винуватця: або місцева п’яничка, або навіжений АТОшник («порівну» асоціальні елементи, треба думати). Звучать сирени. Далі починається історія Гаврилюка, яка закінчується якраз цим вибухом. Отже, уся історія Гаврилюка, яку нам тут розказували, так само є спогадом, флешбеком, на кшталт тих, які й він сам переживає. Питання – чий же це спогад і флешбек?

Перед смертю Гаврилюк згадує померлу бабу, яка його виростила й виховала. Це вона його чекатиме «по ту сторону». Отже, фіксуємо еталонну ситуацію: нам показали приклад ідеальної батьківської любові, який уберігає від перетворення «свого» на «чужого». Поруч із померлою бабцею «по той бік» чекатимуть побратими, які загинули. Таких щемких і страшних історій Гаврилюк розкаже чимало, здебільшого героями його спогадів будуть значно молодші за нього юнаки. А от вам еталонна ситуація нереалізованого батьківства. І є один герой у повісті, де ці дві ситуації сходяться – старший син Гаврилюка. Це його історія. Це тепер уже його травматичним спогадом стане відчуження батька і його самогубство. Комусь треба мати справу з наслідками вчинків нерозумних і розумних батьків – дітям, саме їм.

Повість про те, як твої травматичні досвіди нищать когось поруч. Не треба фантазій про Чужого – усі тут один одному Свої, усі пов’язані.

Конфлікт зі старшим сином починається не з мордобою за сніданком, – раніше. У мить, коли Гаврилюк повертається додому, де його не чекають (ну бо не попередив!), він чує, що за зачиненими дверима хтось займається сексом. Він певен: зраджує дружина. Адреналіново-захоплений тим, що випаде добра бійка зараз. Виявилося, то син і його подружка, яких налякало вторгнення розлюченого Гаврилюка. Син – нам дуже наочно показали – претендує вже бути частиною тієї чоловічої групи, яку згадує Гаврилюк, до якої сам належить. Токсична маскулінніть, якою славні персонажі Гридіна (і це не комплімент), у «Чужому» нарешті стає доречною.

Один із перших фрагментів повісті – сцена з «чувачком». Гаврилюк – другий тиждень перебування на позиції. Снайпер Генка задоволено підмічає у приціл «чечена-кадировця» й поціляє. Його радісне збудження Гаврилюк поки що не розуміє. Задоволений і лейтенант, який наказує двом із новоприбулих дістатися «чурки». Свої їх прикривають чергами, Гаврилюк повзе до тіла, дорогою натрапляє на «недобитого сепара», якому перерізає горло штик-ножем. Мета вилазки – гроші. «Кадировці» завжди мають при собі грубі гроші, цей-от – три двісті «зелені», які справедливо між собою розділили снайпер, бійці й лейтенант. І знову: виглядає занадто точною та сцена, аби бути вигаданою. Але в просторі художньої літератури нам таки неважливо, чи сталися події насправді. У заданих умовах цього конкретного твору й цього конкретного художнього світу описана подія правдива, жахливо правдива й адекватна «Чужому».

Це єдиний фрагмент повісті, де Гридін вживає слово «справедливо». Далі й часто-часто це слово буде тут тільки в такій формі – «несправедливо». «Ділимо по-чесному чи по справедливості?». Лунає запитання перед тим, як поділити гроші. Це жарт, так, жарт, тільки несмішний. У світі, який пише Гридін, тільки так можна: або чесно, або по справедливості.

Перед смертю Гаврилюку, п’яному в дим, мариться Аляска, якому відірвало вибухом голову. Він повідомляє, що справедливість є і Бог створює батальйон із усіх хлопців, що загинули. Кличе до них приєднатися. Прикметно, Гаврилюк відмовиться спочатку. Самогубство він уже скоїть без будь-якого припрошування і з марним сподіванням, що зустріне його таки Аляска на тому боці. Це теж варіант «по-чесному або по справедливості». «Чужий» – якраз нечесно, але по справедливості.

Ганна Улюра

Залишити коментар