Субота, 24 серпня

Коли кадри програють все

Оскільки щоденні плітки про призначення новообраним президентом нового голови Служби безпеки України набувають вже зовсім істеричних рис (бо кожен, хто вважає себе гідним цієї посади, виплітає мереживо медійних інтриг у традиційний для «контори» спосіб), варто розповісти ще одну шпигунську історію. І, як водиться, тут усі збіги будуть випадкові. А якщо хтось себе впізнає, то тим паче.

В Україні стало модним кивати на кожен досвід Заходу як на беззастережний приклад. Проте той самий Захід десятиліттями вкладає шалені гроші в створення ореолу власної непомильності та безгрішності. Звісно, це стосується і діяльності спецслужб. Література і кінематограф, за невеликими винятками (Джон ле Карре, наприклад) створюють образи ідеальних супергероїв, які значно ближчі за своїми здібностями до Бетмена чи Людини-Павука, аніж до реальності.

Попри всю глянцевість цих картинок, поза увагою лишається (як нудний і непривабливий) той факт, що спецслужби (як і армії) є лише спеціальним інструментом в руках чинної влади своїх країн. Політики – такі ж самі люди, як і ми з вами, і можуть робити доволі дурні помилки. Але у хованні цих помилок вони бувають бездоганні, і тут наш український досвід теж багато чого підказує і показує.

Вінстон Черчилль – одна з таких «ікон стилю» чільного політика, сильного, мудрого і непомильного. Як і МІ-5 – контррозвідка Великої Британії. Але от вам власне історія.

Черчилль очолив британський уряд у травні 1940 року. Для нього поразка і роздрібнення Німеччини була настільки важливою справою, що він задля цього ладен був укладати будь-які військово-політичні союзи. Зокрема, із СРСР, багаторічним ворогом. Йому протистояла група консерваторів (не Чемберлена і Галіфакса), які вважали СРСР більшим злом, ніж Німеччину.

Водночас вони намагалися підтримати антигітлерівські змови різних груп всередині Рейху. Та й самі заколотники, налякані чинною політикою фюрера і плануючи вбити Гітлера, шукали контактів із Лондоном. І не просто контактів – вони («тіньовий» канцлер антигітлерівської опозиції Карл Герделер та інші) пропонували детальні плани негайного закінчення війни, повернення Німеччини до кордонів 1914 року тощо.

Але Черчиллю це вже було не цікаво – він хотів повного знищення Німеччини. У сера Вінстона не було жодних ілюзій стосовно Сталіна, але він так само розумів, що інших серйозних союзників у цій війні в нього просто не існує. Тому Черчилль розпочав активну політику пом’якшення стосунків із Кремлем. Чільним фактором такого пом’якшення стало тепле ставлення до британських комуністів, яких досі трактували нарівні з нацистами.

Відповідно, прем’єр вигнав з уряду всіх діячів, які були відомі своїми антирадянськими поглядами. Дві таких відставки виявилися абсолютно фатальними.

Перша – це Кеннет де Курсі, який керував групою розвідки Імперської поліції. Він був настільки запеклим антирадянщиком, що потрапив у радянський список «Враги России в Британии».

Друга – це Вернон Келл, засновник і голова внутрішньої контррозвідки МІ-5. Келл тримав під прицільним наглядом всі без винятку пронацистські й комуністичні гуртки у Великій Британії. Особливо в Оксфорді та Кембриджі – вишах, які після його відставки негайно «почервоніли».

Таким чином у МІ-5 з’явився Натаніель Віктор Ротшильд, один із фінансистів виборчої кампанії Черчилля і член його політичної команди.

У нього було багато реальних заслуг перед Британією і особисто перед прем’єром. Але майже ніхто не знав, що він був переконаним комуністом і з 1934 року (завербований у Кембриджі) агентом радянської спецслужби ДПУ, спадкоємиці НК. За порадою радянського резидента він формально зрікся комунізму. У 1937 році. Ротшильд стал пером Англії та членом палати лордів, а з появою Черчилля миттєво став чільним контрррозвідником.

Відповідно, він прилаштував на службу в МІ-5 усю свою радянську агентуру, з якою працював ще в Кембріджі. Кім Філбі – у зовнішню розвідку. Ентоні Блант – у контррозвідку. Дональд Маклін, Гай Берджес пішли у МЗС. Джон Кернкросс – до канцелярії прем’єра, далі у шифрувальну службу і у зовнішню розвідку.

Понад 20 років Москва знала все, що відбувається у британських спецслужбах.

Цікаво, що самому Ротшильду за це так нічого й не було. До своєї смерті у 1990 році він був членом правління «Шелл» і впливовим банкіром. Вже після його смерті стало відомо, що він був ще й фінансистом шпигунської «кембриджської п’ятірки». Надто велика кількість радянської агентури була заведена в британську політику, і надто поважні люди у цьому брали участь.

Таким чином кадрове призначення, яке принесло безумовну тактичну й оперативну перевагу Великій Британії, у стратегічній перспективі обернулося грандіозною поразкою.

Нові кадрові призначення, яких голосно вимагає голодна до сенсацій українська публіка, безумовно, мають всі ознаки закулісних інтриг.

Важливо, щоб у цих інтригах не втратилася сама суть обороноздатності країни, щоб вони не привели на посади нових Кімів Філбі.

Бо ми ще зі старими ніяк не розберемся.

Олег Покальчук

Залишити коментар