Середа, 23 вересня

Останні години президентства Порошенка та інавгурація Зеленського. Чим жив центр Києва у цей час та що лишилося поза об’єктивами телекамер – з місця подій розповідає Opinion.

За три години до інавгурації у вагоні метро цілковита тиша. Попри понеділок, ранок та забиті потяги, усі мовчать так, ніби у кожного справді є, про що помовчати. Про нового (чи старого) президента тим паче – ані слова. Лише на ескалаторі три жінки голосно запевняють одна одну: сьогодні все зміниться.

Так само мовчазний і центр міста. Вулиці перекриті, всюди патрульні автомобілі та купа правоохоронців, котрим, здається, немає чим зайнятись. Вони підпирають стовпи, гортають щось у телефоні, спілкуються між собою. Також тихо та беземоційно, немовби взагалі нічого сьогодні не відбуватиметься. Так, ніби це типовий понеділок для переповненого автомобільним трафіком Києва. Лише кортежі, що із самого ранку носяться з аеропортів, якось розсікають це мовчазне місто.

Тиша порушується вже біля станції метро «Арсенальна», звідти всі, ніби домовившись, прямують до Маріїнського парку. Місця, куди новообраний президент запросив громадян для зустрічі перед офіційною інавгурацією. А ще місця, де під час Революції гідності розташовувались антимайданівці. Та про це, здається, сьогодні ніхто не воліє згадувати.

Дві години до інавгурації. Увесь парк та будівля Верховної Ради оточені поліцейськими та нацгвардійцями. На кожному вході – арочні металодетектори та детальна перевірка речей. Передивившись мої речі, чоловік просить увімкнути фотоапарат, піджартовуючи: «Бачив, що ви нас знімали, не хочу погано виглядати».

Парк ще майже не заповнений людьми. Працівники комунальних служб завершують фінальні акорди своєї роботи: хтось достригає траву, хтось перевіряє на міцність кришки люків. Зрештою, і з травою, і з люками все добре. Всюди снуються охоронці та поліцейські. Здається, що неможливо знайти навіть квадратний метр, звідки на тебе не дивитимуться принаймні один із них. До цього швидко звикаєш, а вже згодом правоохоронці зливаються з глядачами інавгурації.

«Підкажіть, а президент вже прийшов?» – дві жінки літнього віку наздоганяють мене неподалік від входу. Кажу, що буде навряд чи, адже президент ці дві години поки що Петро Порошенко, і побачити його можна буде хіба що в будівлі Верховної Ради. Співрозмовниці оцінюють мене недовірливим поглядом, називають хамом та обганяють, прямуючи далі, до Маріїнського палацу та двору будівлі парламенту.

Наздогнавши своїх нових знайомих, розумію: парк порожній, оскільки всі вже зайняли місця, звідки можна буде побачити наступного, шостого президента України, наживо. Поруч стоїть чоловік років 70 та жаліється своєму співрозмовнику: не спав всю ніч, аби прийти сюди якомога раніше, а все одно стоїть у другому ряду.

Натовп поступово збільшується. Якоїсь миті стає складно зрозуміти: більше все ж правоохоронців чи журналістів? Представники різних ЗМІ бігають із камерами повз «коридор» із глядачів, розпитуючи їх про очікування щодо Зеленського, майбутнє України та причини, які змусили в ранок робочого дня бути тут, а не на роботі. Відповіді подібні та узагальнені: майже всі прагнуть побачити кінець правління одного та початок роботи іншого очільника держави. Майже всі охоче позують, обіймаються з іншими, радіють. Тиша, котрою Київ зустрічав о сьомій ранку, розчиняється тут, у Маріїнському парку.

Час від часу до мене долітають обривки чиїхось розмов. Одні скаржаться на вартість комунальних послуг цієї зими, інші впевнено розмахують якимись документами про нерухомість, запевняючи, що новий президент із цим допоможе. Їм ніхто не заперечує. Натовп у парку настільки неоднорідний, що мимоволі дивуєшся: що могло об’єднати всіх цих людей: родину у вишиванці та дідуся, як дві краплі води схожого на Леніна, військовослужбовців та неформальну молодь, людей із сандалями зі шкарпетками та їхніх сусідів, одягнених в офіційному стилі.

Все це можна було б назвати якоюсь єдністю, однак кожен займається своїми справами: хтось розмахує прапорами «Команда Зе м. Ірпінь», хтось піднімає прапор України. Закохана молодь цілується та обіймається, чи не кожен третій робить селфі навпроти екрана зі словами про інавгурацію. Одні лаяться на стару владу, інші пригадують, як жилося за часів президентства Кучми. Помітно, що переважна більшість людей – прихильники Володимира Зеленського. Тих, хто намагається розкритикувати їхній вибір, буквально за мить перекрикують та завалюють тоннами аргументів. Настільки швидко, що розібрати їх вдається не щоразу. Починаєш сумувати за тишею минулої години. Сонце починає нещадно пекти, але ніхто не покидає своїх місць, аби сховатися від нього.

Година до інавгурації. З-поміж натовпу місцями вже складно пробратись. Люди курсують від Верховної Ради до палацу, не розуміючи, де саме краще чекати Зеленського. Однак перша лінія глядачів невмолимо стоїть там само. В якусь хвилину думається, що потрапив у «День бабака»: всюди ті ж самі люди, хоча кількісно їх справді багато. Настільки, що ти починаєш губитися в тому, кого сфотографував, а хто намагався продати тобі свою нову книгу, представляючись «радянським автором».

Символіки наступного президента багато. Вона в деталях, але найбільш неочікуваних: на головному уборі священика, що тримає табличку з написом «Мир – наша пісня», на значках, приколотих до вишиванок, на наліпках зі смартфону чоловіка, котрий знімає тебе для власної трансляції до фейсбуку. Він посміхається. Посміхаються практично всі, однак атмосфери якогось суцільного щастя немає. Можливо, причина у спеці, котра до цього часу посилилась ще більше, можливо, у трактуванні запрошення до Маріїнського парку: багато хто обурюється, що нібито Зеленський обіцяв зустрітися зранку, але так і не вийшов до інавгурації. Щоправда, всі ці локальні образи швидко забуваються: поряд завжди стоїть хтось, хто нагадає: начебто вже сьогодні все зміниться. Супротив таким думкам – не найкраща тактика.

Біля огорожі з-поміж усіх виділяється чоловік зі світлиною у руках та дивним простирадлом, котре огортає його плечі. Він електрик за освітою, але працює двірником. Сюди прийшов, аби наблизитися до втілення своєї найбільшої мрії: виступити у «Кварталі 95». До нього підходять журналісти, розпитують, знімають на відео, але вони цікавлять двірника найменше: він чекає на Зеленського, аби той помітив його прохання.

Тим часом декілька людей розгортають банер із закликом повернути до України Михайла Саакашвілі, колишнього грузинського президента та екс-очільника Одеської ОДА. Реагують на таку «акцію» по-різному: хтось сміється та хитає головою, не вірячи, що таке відбувається, хтось фотографує та піднімає палець догори, мовляв, все правильно, молодці. Правоохоронці просто спостерігають. Навіть відверта агресивна поведінка якогось чолов’яги в жовтому та погрози самим поліцейським лишаються поза увагою. Вочевидь, ніхто не хоче конфліктів. Їх і не стається: всі розбіжності у поглядах завершуються розмовами.

Поява Зеленського та трансляція його входу до зали парламенту спричиняє справжній вибух. Натовп виштовхує тебе ближче до огорожі, усі дістають смартфони, починають знімати, телефонують родичам та розповідають, що все почалось. Коли на екрані з’являється Андрій Парубій, люди починають свистіти. Камера змінюється, знову зображення Зеленського. Оплески, схвальні вигуки: «Вова, ти зможеш». Далі оператор переключається на вже практично колишнього президента Петра Порошенка. Люди починають скаженіти. Чоловік поруч зі мною криком вимагає, аби Порошенка вивели сюди, до народу. Ясна річ, його не чує ніхто. Хіба можливо спілкуватися з екраном?

Коли показують Віктора Ющенка, Леоніда Кучму та Леоніда Кравчука, усі мовчать та ледве-ледве аплодують, наче не знають: свистіти чи радіти. Зрештою, уся бінарна опозиція добра та зла для більшості спільна, а колишні президенти, схоже, не мають гріхів.

Оголошення Зеленського президентом, передача йому булави, кожне слово з його промови – усе зустрічається неймовірною радістю та вибуховою хвилею оплесків. Ейфорія натовпу настільки безсистемна та безконтрольна, що час від часу доводиться просто зупинятися, аби перевести дух та подивитись, яким шляхом підійти до наступної «локації». Хтось хапає за плече та намагається зупинити. Обертаюсь. Сивий чолов’яга у вишиванці просить сигарету. Відповідаю, що немає, але він не зупиняється: «Круто ж, круто, ти подивись! Аж запалити захотілося! Цікаво, чи довго тут (у ВР – прим. авт.) сидітиме та реформаторка Супрун? Скоріш би її!» Намагаюся пояснити новому знайомому, що Кабмін розташований не тут, але він вже мене не слухає, перемикається на іншого перехожого, який мав зайву сигарету. Ну і добре, чоловіче. Ну і добре.

Водночас із цим неподалік від огорожі з людьми кілька літніх жінок моляться біля хреста, а одна, що стоїть трохи далі, відганяє будь-кого, хто намагається їх сфотографувати. Моє заперечення про публічне місце зустрічає бетонну стіну з аргументом про Христа, якого знімати не можна. Розмова знову обривається: жінка біжить до наступного з фотоапаратом, кажучи все те ж саме.

Зрештою, довгих розмов не виходить ні з ким, ніби загальна увага кліпова, секундна, перемикається, наче кадри на екрані. Лишається за нею лише встигати, адже частина глядачів рефлекторно повторює плескати у долоні перші секунди з появи на моніторах Парубія. Але цього знову ніхто не помічає. Як і дівчину, яка медитує просто посеред натовпу. До слова, на картонці з написами «Roshen». Запаковані цукерки тієї ж фірми місцями розкидані по парку. Необережність чи занадто постмодерна акція – зрозуміти стає дедалі важче. Священник із наліпками «Зе команда» знову про щось розповідає своїй компанії, чоловік із червоно-чорним прапором називає себе тінню, котра померла, а отже, його не існує. У ці хвилини все перетворюється на якийсь сюр, тебе ніби засмоктує в синтез абсурду, аж поки новий шквал оплесків не повертає до реальності: Зеленський розпускає парламент.

Люди починають обійматися, стрибати на місці, вони відкривають свої соцмережі та пишуть про це, фотографуються і продовжують аплодувати. «Я ж казала, казала, казала, я так хотіла до цього дожити», – жінка поряд зі мною ледь не падає на коліна. Вона щаслива. Щаслива настільки, що ніхто її навіть не чіпає. Радісних вигуків більше, аніж під час піднесення булави. Хтозна, чого гості Маріїнського парку цього разу чекали більше. Але достеменно відомо, чого вони не очікували: такої кількості приводів порадіти. Звільнити Луценка. Оплески. Звільнити Грицака. Оплески. Звільнити Полтарака. Оплески. Не вішати портрети із зображенням президента в кабінетах. Здається, рівень задоволення натовпу сягнув межі. Колективне щастя, повз яке ти, намагаючись бути у стороні, пробираєшся ніби злодій, аби тебе не помітили.

Перша година після інавгурації. Натовпи переміщуються з одного кінця залізного коридору в інший. Правоохоронці потрохи стають мішенями для тих, кому немає з ким поспілкуватися: чому ви не приїхали до мене вчора, коли я викликала? Медики нудьгують неподалік. Єдність перетворюється на купу окремих груп, де кожен розмірковує над своїм. Із Верховної Ради виходить перший нардеп: Надія Савченко. Частина глядачів зриваються з місця та біжать у її бік: «Надя! Наша Надя!» Поруч зі мною стоїть чоловік, який у монолозі до себе самого вголос обурюється: «Чому не звільнили Яценюка? Скільки можна терпіти?» Мовчу, адже розмови все одно не вийде.

Прямую ближче до виходу, зупиняючись біля чоловіка, який дає коментар щодо інавгурації якомусь зі ЗМІ. «Мені сподобалось. Але не все. Ось частина, де він (Зеленський – прим. авт.) жартував, підкалував інших – оце було круто. А весь цей офіціоз я не люблю. Парубія ось взагалі не міг слухати, нічого не зрозуміло. А Зеленський – нестандартний, веселий, таким і має бути президент», – запевняє незнайомець.

Люди потрохи починають розходитись, однак найбільш витривалі лишаються. Ті з першої лінії, хто здаються, одразу поступаються своїми місцями іншим. Та більшість розпорошується парком, прямуючи до виходів. Назустріч іде лише кілька людей: або запізнилися, або вирішили заглянути з цікавості. Кожен другий ділиться враженнями у телефонній розмові. Усі задоволені, переповідають побачене, додаючи трохи вигадки та перебільшуючи окремі моменти. На це ніхто не зважає. Лише один дідусь, проходячи повз, бурмоче сам собі під ніс: «Наобіцяє багато, а що з того зробить? Що зробить…» Колективне щастя з окремими винятками. Місце народження: Маріїнський парк. Місце загибелі: Маріїнський парк. На виході ті, хто годину тому обіймався, йдуть окремо, ніби не знайомі. Усі знову мовчать, місто повертається до ранкової тиші. Поза межами парку слова «інавгурація», «Зеленський» та «президент» не лунають взагалі. Поліцейські так само нудяться, чекаючи на кінець робочого дня. Вулиці центру порожні, і від цього якось не по собі: бурхливий та швидкий Київ ніби позбувся, нехай і тимчасово, чогось важливого.

Дописую текст у кав’ярні неподалік від станції «Арсенальна». Чоловік за столиком ліворуч комусь телефонує. Запитує, чи бачив він (чи вона) інавгурацію. З гордістю та радістю (ніби зробив це сам) розповідає про розпуск Ради. Сусідка праворуч, власниця закладу, розпитує свою співробітницю, чи має Зеленський на це право. «Яка різниця?» – відказує та. Мабуть, жінки на ранковому ескалаторі були праві: сьогодні щось все ж змінилося. Як мінімум президент. Як максимум – стане зрозумілим пізніше.

Текст і фото: Дмитро Журавель

1 комментарий

Залишити коментар