Вівторок, 15 жовтня

Глибина річки в середній течії

Зелений стояв на дамбі навпроти валів Болохівського міста. Тарзанка все ще гойдалася, а плесо ріки було чисте та рівне. Хмари повзли повільно як ніколи.

Ми виросли тут, на берегах Ікви. Ми знаємо про неї все. Річка ховає у своїх водах усі наші таємниці, мрії, надії, наше минуле. Ми вчилися тут ходити, говорити, плавати, сміятися та вмирати. Ми входили в її води навесні, змиваючи зиму. Човни тонули влітку. Восени горів очерет.

– Максе, ти йдеш? – крикнув Слон до Зеленого.

Той не відповідав.

Так простіше: ховатися за прізвиськами та позивними.

Слон – двоюрідний брат Зеленого. Старший на кілька років. Слон – мій однокласник, і звати його Артем. Я – Олег. Туратура.

Нас можна було би віднести до покоління двадцятирічних, і ми вчилися мовчати про війну.

– Максе, ти тут?

Тарзанка все ще гойдалась.

Зелений ніби прокинувся:

– А Юрко Гіленко де повісився?

– Трохи далі по дамбі…

Зелений закурив, присівши на землю.

Вода холодна. Ще не прогрілася.

– Ти надовго?

– Тиждень удома – і назад, до своїх.

Зелений служив у ЗСУ.

– Мабуть, продовжу контракт.

***

Після мого приїзду передусім я зустрівся з Артемом. Ми сиділи за столом у місцевій наливайці «Українська кухня» та пили пиво, заїдали сухариками «Флінт» і чіпсами. Декор стін у закладі не змінився – усе ті ж репродукції картин, муляж зброї часів Запорізької Січі, канделябри. За барною стійкою стояла Марія. Вона втомлено дивилася в наш бік. До закриття було ще півгодини.

– Більше не поїду, – сказав Слон. Він був на заробітках у Москві. – Краще вже в Польщу. Якось дивно просто виходить: я там батрачу на москалів, а Макс мій під ДАПом сєпарським стоїть. Усе змінилося. І люди змінилися. Особливо в Москві. Хоча вони там завжди були такі. Якщо ти розумієш, про що я.

Я кивнув головою:

– Розумію, я теж півтора року працював на будовах і на власній шкурі знаю, що нормальних москвичів там немає, принаймні мені вони не зустрічалися.

Слон ковтнув пива й встав із-за столу.

– Машо, дякуємо!

Дівчина полегшено зітхнула – нарешті двері «Української кухні» можна зачинити.

Ми вийшли на вулицю й одразу закурили. За спиною клацнув замок.

– А Макс зараз де?

– У селі.

***

Зелений більше мовчав, ніж говорив. Він схуд. Погляд важкий і втомлений. Йому двадцять три роки. Коли прийшла повістка, хлопець не став відлинювати. Він звільнився з хорошої високооплачуваної роботи шеф-кухаря в ресторані десь на Гречанах у Хмельницькому, спакував рюкзак і пішов у зазначений час до військкомату.

Проводжав його батько Толік – колишній афганець. Батько пишався сином. Казав, що Макс молодець, що пішов його шляхом. «Чоловіки, – казав Толік, – повинні боротися за свою землю та країну». Батькові слова звучали пафосно, але красиво. Ми знали історію Толіка та чому він так бухає по-чорному.

В Афгані він попав у якийсь котлован до, як він говорив, душманів та бачив, як здирають шкіру з живої людини й потім на голові в’яжуть «тюрбан». Був то полон чи, може, якийсь штурм – історія замовчує.

Люся, його дружина, розповідала, що сняться йому кошмари, і він кричить, кричить, кричить, а потім різко так – сів і сидить уві сні на ліжку до ранку. Ми були малими дітьми, грались у великій кімнаті нашої зйомної квартири у Старій Синяві, а з кухні доносилися ці слова: «Я боюсь його будити. Одного разу я торкнулася його плеча, і він почав мене бити уві сні, а потім, коли прокинувся, зупинився зі сльозами на очах, просив вибачення та став істерично битися головою об стіну, аж поки не втратив свідомість. Люся викликала швидку допомогу, і вони «відкачали» Толіка.

Такі вони підслухані дорослі історії нашого дитинства.

***

– Уже не буде все так, як було, – ледь чутно говорив Зелений. – Ця вода не очистить нас. Ми залишимося тут назавжди – у цій землі, у цьому холоді. Тут – вітром у полі, полином уздовж доріг.

Біля берега у річці лежав гумовий футбольний м’яч. Хвиля омивала його. Він був брудний, у жабуринні та болоті. Звідки принесла його ріка? Скільки він тут лежить?

Раніше річка була чиста й глибока. А може, нам те здавалося? Усе-таки ми були дітьми. Наївними. І вірили в казки та страхні історії. Ми вірили в містику, яка завжди снувала поруч нас. І в чудеса теж вірили. Нам нічого не залишалося, тільки вірити.

Пам’ятаєш той час, коли ріка говорила з нами? Той час, коли ми стрибали в її води з тарзанки, і глибина була для нас недосяжна. Торкнутися дна рукою. Хто зробив це першим? Ні, я не знаю. Цього не було. Мені особисто ніколи не вдавалося. Я боявся розгойдуватися, а потім летіти в плесо й, затримуючи дихання, «бомбочкою» занурюватись у воду.

– Яка тут глибина річки в середній течії? – шепоче Зелений.

– Два, може, три метри…

Із-за очерету показався човен, а на ньому рибалки. Ми відразу впізнали батька Юрка Гіленка. Той змахнув веслом, аби відштовхнутися від куща, та, плавно розвертаючись плесом, відпливав на середину Ікви.

Батька було шкода. Скільки пам’ятаю його – він був на цій річці. Риба – єдиний заробіток. Удома – троє дітей.

– Він витягнув його з петлі. Юрка.

– Перший раз урятував, встиг відкачати. А через тиждень це сталося вдруге, і вже було пізно.

Човен рухався до іншого берега. Пливе повільно. «Красиво», – подумав я і відвів погляд.

Згадав як було літо. Юрко вибіг на дорогу й підбіг до мене:

– Дай пару сигарет?

– У мене лише без фільтру. Із мундштуком.

– Давай!

Я дістав із кишені пачку «Оптіми». Вона була майже повна. Дістав штук шість і дав йому. Юрко підкурив одну й, подякувавши, пішов назад сюди, на дамбу.

***

Пір’я було липким на дотик. Я стояв на порозі дідового будинку й дивився на дорогу. За воротами був автомобіль UAZ 469, або просто «Вазік». Біля нього збиралися люди. Вони закидали всередину свої речмішки. Я дивився то на них, то на свої руки, то на вхідні двері хати. Була ніч, і ліхтар освітлював лише частину подвір’я. Люди сміялися. Високий чоловічий голос там, у темряві біля машини, розповідав анекдот. Запах цигаркового диму висів у повітрі.

«Тютюн», – подумалося мені. «Так», – відповів собі. Самокрутка має особливий аромат, якщо ви розумієте, про що я.

«Так, потрібно зайти попрощатися». Я вагався: «Заходити? Ні?»

«Заходити».

Я відчинив двері. Веранда. Коридор. Кухня. Батьки спали на кухні. У пічці ще горів вогонь. Тьмяні вогники облизували стіну поруч відкритого…

– Їдеш? – вона розплющила очі.

Я стояв біля буфету. Малий. Не більше п’ятнадцяти років. Одягнений у якусь оливкового кольору військову форму. Вирішив. Було вагання. Але не тепер.

– Я не буду вставати, – мовила вона.

Усміхнулася. Мама.

– Мене чекають. Чуєш, мотор реве. Я повернусь.

– Я знаю.

– Спи.

– Хорошої дороги.

– Добраніч!

Я зачинив за собою двері, а сам зі своєю торбою пішов до воріт. Хлопці сміялися.

Макс стояв і чекав. «Давай», – сказав він. Я подав сумку. Він закинув її під лавочку, і ми полізли у «Вазік». Світло надворі згасло.

Пір’я було липким на дотик. Воно прилипло до пальців, і я ніяк не міг їх обскубти.

«Попрощався, – думав я. – Тепер головне – повернутися».

І я прокинувся, дістав телефон. На екрані смартфона був точний час – 02:38:17.

Я запам’ятав цей сон.

***

– Я стрибну! – без емоцій, констатуючи факт, сказав Зелений.

– Максе, холодно, не гони…

Зелений почав роздягатися. Він знімав кофту, футболку, штани. Усе кидав на землю, а потім у два стрибки дістався гілки верби, підтягнувся на ній і вже там потягнув за мотузку тарзанку до себе.

– Так, слухай сюда, – голосно мовив Слон, – грітися немає де. Та й витертися теж не буде чим…

– Слон, то все херня, – і Зелений полетів, тримаючись за тарзанку, у плесо.

Спокій води порушився.

Ніяк не зрозумію, що з нами відбувалося. Ми були дуже обережні в словах та діях. Ми намагалися жити як раніше, але не могли. І це було очевидним. Ми були паралізовані, якщо так можна висловитися. Ми були – і водночас нас не було.

Зелений випірнув, сміючись.

– А-а-а-а-а-а! – кричав він.

– Я ж казав.

– ХОЛОДНО!

Він плив до берега.

– Кайф, – кричав Макс. – Ви маєте стрибнути. Це – КАЙФ! Ще раз.

– Не будь дурним, давай швидше до берега.

Зелений виліз на вербу та знову потягнув до себе тарзанку. Шубовсть у воду. Цього разу надовго.

***

Зелений стояв на дамбі навпроти валів Болохівського міста. Тарзанка все ще гойдалася, а плесо ріки було чисте та рівне. Хмари повзли повільно як ніколи.

– Ми взяли в полон 10 чоловік і розстріляли їх, – сказав Зелений.

Вода стікала з нього на землю.

Це було два місяці тому. Восьмого березня. Як зараз пам’ятаю: шоста година ранку; сніг сірим лежав на полях; ми повзли до них півночі. Ми не дали їм жодного шансу…

І все…

Зелений більше нічого не казав, а ми – не запитували.

***

Тоді я відвернувся від обличчя в дзеркалі. Між тоді й тепер я викурив дев’ять сигарет*.

Валерій Пузік

1 комментарий

  1. Pingback: Глибина річки в середній течії

Залишити коментар