Середа, 21 серпня

«Без Меж» – міжнародний проект, конкурс короткої прози. Він виник у 2017 році в Барселоні на базі платформи Andprose. У перший рік існувала тільки одна номінація – для російськомовної короткої прози. Тоді Олену запросили до складу журі, де вона запропонувала Юлії Пілявській, авторці платформи, ввести другу номінацію – для української.

Цього року пройде вже третій сезон конкурсу та другий для Одеси. На ньому представлені дві номінації: для текстів російською та українською. До конкурсу допускаються тексти авторів зі всього світу. Єдине обмеження – кількість знаків, адже це конкурс короткої прози.

Ми поговорили з Оленою, уже співорганізатором, про конкурс, пошук своїх людей і локацій та про місто, у якому це все відбувається.

Як з’явилася ідея додати до конкурсу номінацію для текстів українською та привезти його до Одеси?

Після завершення конкурсу в 2017 році Юлія повідомила, що планує оголосити 2018-ий роком української мови для свого фонду в Барселоні. У той самий момент у мене з’явилася ідея створення другої номінації, і я запропонувала її Юлії. Уже тоді ми розуміли, у якому напрямку рухається Україна, розуміли, що розвиток мови в Україні – загальне питання, і вважали, що саме за допомогою таких проектів, як наша мова, може розвиватися якнайкраще. Наша позиція – лагідна українізація. Тож їй знадобилося три хвилини для того, щоби прийняти рішення. Чому три, а не одна? Їй довелося збільшити призовий фонд та витрати загалом у два рази. Але рішення було позитивним, і я запропонувала Одесу як місто для проведення конкурсу. Адже тут триває постійна боротьба української та російської мов, і за цим, як мінімум, було цікаво спостерігати. А зараз – ще цікавіше.

Мені здається, зараз у зв’язку з підписанням мовного закону проблематика «українізації» зникла, адже тепер, за законом, українська – єдина державна мова. Минулого року білінгвальний конкурс проходив у білінгвальному місті та, по суті, у білінгвальній країні. Тепер ракурс змінився. Тому скажіть, яким ви бачите цьогорічний конкурс?

Зараз я бачу декілька аспектів. Головне, ми будемо продовжувати рух у білінгвальному напрямку настільки, наскільки нам стане сил й енергії. Звісно, ми стоїмо перед певними змінами у форматі конкурсу та готові зробити все необхідне, аби адаптувати його згідно з умовами нового закону, як би ми не ставилися до нього. А багато що в новому законі є неприйнятним, як на мене. Наглядові органи, фактичне вбивство суржику та багато чого ще. У мене небагато часу, щоби сподіватися на людську його адаптацію, але в нас на це є два місяці, щоби звикнути до державних умов. Це буде український білінгвальний конкурс із двома номінаціями. В іншому ми повністю покладаємося на професійність нашого журі, завданням якого буде визначити переможця конкурсу, згідно з його правилами. Цього року українську номінацію оцінюватимуть письменник Олексій Гедеонов, критикесса Ганна Улюра, літературна редакторка Світлана Бондар, Юлія Пілявська та я. А російськомовну – письменник Ян Валетов, критик Юрий Володарський, публіцист Євген Деменок і, знову ж таки, ми з Юлею. Цікаво, що за всі роки існування конкурсу ми чули багато претензій щодо списків фіналістів, переможців та багато чого іншого, але жодної щодо складу журі чи його діяльності.

«Ми шукаємо своїх»: Олена Боришполець про конкурс короткої прози «Без Меж» та Одесу.

У своїх минулих інтерв’ю ви розповідали про існування проблеми пошуку партнерів та локацій для проведення конкурсу. Як проходить підготовка в цьому році?

Минулого року я ходила й оббивала пороги управління культури області, намагалася залучитися підтримкою влади для конкурсу, та єдині, хто тоді відгукнувся й допоміг – робітники бібліотеки Грушевського. Здається, вони єдині, хто був зацікавлений у проведенні цієї події в Одесі. Завдяки цьому нам вдалося провести конкурс у дуже комфортному приміщенні бібліотеки та крутій атмосфері.

Я думаю, що події, які плануються на роки вперед, мають кожного року підвищувати свій якісний рівень, – краще поширювати інформацію, удосконалювати промо-кампанії, щоб залучати якомога більше людей. Цього року конкурс проходитиме в стінах Одеського художнього музею, і я вважаю, що це найкращий майданчик, який тільки можна було б уявити. Команда музею сьогодні настільки відкрита і прогресивна, що вони з легкістю виходять за межі суто музейної діяльності та приймають пропозиції колаборації. Протягом двох днів наші члени журі даватимуть майстер-класи, проводитимуть лекції та спілкуватимуться з гостями в стінах музею. Ми швидко досягли згоди, і раді цьому, адже тематика цьогорічного конкурсу полягає в об’єднанні через мистецтво.

Та чи вдалося вам отримати підтримку від обласних чи міських органів влади? Як вони реагують на ідею проведення такого конкурсу?

Цього року я не зверталася до жодного з них, і не планую цього робити в майбутньому – мені вистачило досвіду минулого року. Проте, я вважаю, що проведення подій у такому форматі вкрай важливе для сучасної України, особливо – в Одесі. У країні триває війна, події другого травня досі не досліджені належним чином – це все створює умови для розколу міського суспільства. Натомість ми пропонуємо майданчик, який би виконав насамперед медіаторську функцію – зробив би можливим діалог між людьми з різними точками зору. Подальше існування цієї проблеми в тому форматі, у якому зараз є, лише спричинятиме біль, і лікування та загоєння ран не відбудеться.

Хто зазвичай відвідує події конкурсу?

Зазвичай на події в такому доволі вузькому форматі ходять люди, діяльність яких так чи інакше пов’язана з літературою. Ходять письменники – просто зацікавлені, або ж обурені тим, що не потрапили до списку фіналістів.

Цього року ми хочемо значно розширити нашу аудиторію, адже література – це широкий культурний процес для загалу. Вважаю: той факт, що цього року конкурс пройде в музеї, допоможе нам досягти цієї мети. Учасники конкурсу – люди звідусіль; у нас дійсно немає обмежень для подачі заявок. «Без меж» створювався в той рік, коли Україна отримала безвіз, і ми дуже раділи з такого збігу, і навіть сприйняли це як добрий знак.

Важливо додати, що члени журі не знають звідки та ким були надіслані тексти, коли отримують їх для оцінки. Це стає відомо лише після оголошення лонг-листа конкурсу.

Також нам вдалося залучитися підтримкою ГО «Миру та добра», які взяли на себе покриття витрат на трансфер для авторів з України, що увійдуть до списку фіналістів та захочуть відвідати Одесу. Є активісти суспільства. Багато з них мої друзі, як Олена Ротарі. Мені не треба пояснювати їй, як важливо робити такі проекти, щоб вона його підтримала. Ще до нас приєдналась одна з найсоціальніщих одеських юридично-консалтингових компаній «Де-Юре». Її керівний партнер Григорій Трипульский є членом «Клубу Маразлі». Співпраця із соціально-відповідальним бізнесом мене дуже тішить, і я на певний час забуваю про деградацію деяких державних закладів.

«Без меж» можна назвати фестивалем для авторів. Наша головна мета – створити максимально комфортні умови для того, щоб якомога більше з них доїхали до нас та провели ці два дні. Не всі розуміють такий простий секрет, який насправді не секрет, – усе найцікавіше відбувається тут, коли критики, видавці й письменники зустрічаються та починають спілкуватися. Необов’язково перемагати в конкурсі, щоб текст опублікували. Можливо, він сподобається комусь із журі на етапі оцінювання та цей хтось сильно захоче його опублікувати. Так, наприклад, сталося з одним автором минулого разу, і вже цього року його книжка вийде у видавництві Laurus. Проте я завжди наголошую: якщо ви не довіряєте нашому журі або вам не подобається ще щось у нашому конкурсі – не подавайтеся на нього.

Що можете сказати про вплив попередніх конкурсів на місто, культурне середовище? Яким вам, як одеській поетці, вбачається ідеальна картина сучасної літературної тусовки в Одесі?

Особливого впливу чи розвитку, спричиненого нашим конкурсом, я поки що не помітила. Але важливо пам’ятати, що фестиваль «Без меж» – це мобільна подія, і ми можемо перенести місце його проведення в будь-яке інше, якщо будемо бачити незацікавленість міських структур і самих одеситів. До того ж, я впевнена, що він не втратить своєї актуальності, бо існує широке поле авторів, які пишуть і цікавляться емігрантською прозою як україномовною, так і російськомовною. Я впевнена, що перед тим як потрапити на «Книгу року ВВС», треба сходити на інші літературні платформи, як от наша. Отримати свій фідбек. Чим більше в країні буде подібних проектів, тим краще для розвитку літературного ґрунту.

Із приводу тусовки – мені хотілося би бачити 10 фестивалей із незалежним журі та належною підтримкою, у цікавих локаціях, які б проходили в Одесі впродовж року. Мені б хотілося, щоб саме до Одеси їхали відомі автори та люди культури з усієї України. На жаль, треба визнати той факт, що за останні 10–15 років, із часів «Танжеру» Івана Козленка, тут не було написано жодної книги, яка стала бестселером або принаймні потрапила до списку тої ж «Книги року ВВС», – і це з огляду на той потенціал, який є. Я не бачу гучних одеських прозаїків на українських ярмарках, форумах, не кажучи вже про міжнародні. Не сказати, що зовсім нічого не публікується, але серед умовно головних сучасних українських письменників одеситів точно немає. Шлейф тієї ж одеської літературної традиції, про яку всі говорять та якою пишаються, залишився, але він уже застарий, якщо чесно, і його, мабуть, треба скидати, виходити за межі внутрішньої Одеси та розвиватися. Я дуже люблю це місто, але мене воно вкрай розчаровує своєю пасивністю щодо культурних процесів, які відбуваються зараз у країні.

«Ми шукаємо своїх»: Олена Боришполець про конкурс короткої прози «Без Меж» та Одесу.

Чи були у вас спроби взаємодії з іншими літературними фестивалями для створення ширшого середовища в Одесі?

Минулого року були плани представити наш конкурс у рамках книжкового ярмарку «Зелена хвиля», провести декілька подій, для яких ми шукали майданчик. Але зіткнулися з незацікавленістю організаторів. Як правило, нові формати, вливання, цікаві сторонні проекти одеситів не дуже цікавлять. Якщо ти не «свій» чи не заплатиш за це, тобі відмовляють. Я й сама навчилася ходити шляхом пошуку «своїх», і знаходжу їх – поки що такі часи. Мені дуже кортить, щоб у нас було об’єднання українців навколо спільних якісних ідей, об’єднання задля олімпійського стрибка суспільства, який зараз дуже потрібен. Але як і в ситуації із владою, я зайняла позицію якісного розвитку нашого проекту для того, щоб у майбутньому вони, якщо захочуть, самі прийшли з ідеями взаємодії.

«Ми шукаємо своїх»: Олена Боришполець про конкурс короткої прози «Без Меж» та Одесу

Нас підтримав білінгвальний журнал «ШО», який є невід’ємним від поетичного фестивалю «Київські лаври», але знову ж, це не одеські проекти. Тому поки що об’єднуємося в табори за інтересами. Бачиш на обкладинці «ШО» – це картина Іллі Зомба, дуже крутий у світі художник, його картини виставляють у серйозних галереях та коштують немало. Він – одесит, але давно мешкає в Америці, і, якщо я не помиляюся, він не приїздив до Одеси жодного разу після еміграції. Це наша одеська карма – усі найкращі виїжджають та не повертаються. Я багато часу приділяла думкам «у чому причина», і причин знайшла достатньо.

В Одесі багато різних музеїв, і Художній – це дійсно прекрасна локація, але ж суто за специфікою вашого конкурсу більше б підійшов Літературний музей. На жаль, й експозиція музею, і дирекція, на мою думку, не відповідають тій місії, яка на нього покладається. Як ви думаєте, яким має бути сучасний літературний музей в Одесі?

У мене всього дві тези – він має бути гнучким та відкритим. І це стосується не тільки музеїв. Саме таким і є зараз Художній музей, тому в мене навіть не виникало думки йти в інше місце. Я маю досвід спілкування з дирекцією Літературного – там дають хвилин 15 на презентацію ідеї та після цього називають суму оренди приміщень. Усе. Я людина, яка їздить по інших країнах, бачить інші музеї та надто добре розуміє проблеми наших. Людина, яка вболіває за музейну реформу – саме тому мені неоднаково, як вони виживають. І саме тому я колаборую з ними, бо це справа нас усіх. Але коли ніхто не запитує про мету заходу, які мотиви, скільки ти вклав грошей та енергії в проект, не намагаються відшукати спільні інтереси в проведенні події, то ти рухаєшся від них якомога далі. А вони мали б це робити, запитувати. Бо саме контент сьогодні є обличчям будь-якого культурного закладу. Немає зацікавленості робити якісні й сучасні речі, за які по-доброму мали б ще й доплатити ініціаторам. У Художньому музеї мені ніхто не сказав, що я маю заплатити за те, що сама привезу до міста міжнародний літературний фестиваль із топовими письменниками та критиками країни. Досвід – це колосальна річ.

Я читав в одному з ваших інтерв’ю, що ви очікували на другий рік конкурсу багато заявок із текстами про війну. У зв’язку із цим ви сказали, що, на вашу думку, гарний текст про війну – це вершина письменницької майстерності та що такий текст ще в Україні не вийшов, навіть на рівні великих письменників. А що ви можете сказати про Одесу, – чи готова вона зараз видати чесний текст про події останніх п’яти років?

Одеса не готова до білінгвальних літературних конкурсів, як вона може бути готова до таких текстів? Місту потрібно більше рефлексії, прийняти новий виток власної культури, нові правила гри. Думаю, що видати це все в тексті місто не готове – спочатку треба розібратися із власними внутрішніми конфліктами.

Текст і фото: Саша Населенко

Залишити коментар