Середа, 23 вересня

Люблячи Крим

Моя мама, героїчна, як і всі радянські жінки, – возила нас із сестрою в Крим відпочивати. Ну, відпочивати – то сильно сказано, принаймні мама там точно не відпочивала. Мені було років 10 чи 11, сестрі – приблизно чотири з половиною, коли ми вперше туди приїхали й упали на хвіст якійсь дуже далекій феодосійській родині, яка, проте, преспокійно впустила нас у свою двокімнатну квартиру й ніколи на нас не нарікала. Зрештою, то була одна людина, «тьотя», здається, Надя, – а кому саме вона була «тьотя», я вже пригадати не можу.

Мама вставала о шостій ранку, бігла щодуху на базар, де купувала курку й ще якісь овочі, прибігала додому й варила бульйон, а якісь шматки курки смажила, щоб вийшло два обіди на два дні – спершу ми їли бульйон і смажену курку з картоплею, тоді бульйон і варену курку, ну і, мабуть, знову якусь картоплю. На все життя в мене залишилися радянські смакові рецептори, які не терплять нічого надто гострого й оригінального, а улюблені ласощі для них – картопля. Або хліб. Із сіллю. Хто знає, може, ці прості гарячі страви дитинства в довготерміновій перспективі врятували мені життя і здоров’я.

Ну, але це лірика. Повертаючись до фізики, після походів на базар і частування сніданками мама тягнула нас на пляж. На пляжі одразу ж починалася драма: «Я хочу булочку», або «Я хочу пити», або, найдраматичніша з них, «Я хочу в туалет», і ця остання – то був квест із серії «знайди лабіринт Мінотавра», а потім – бо в радянських закладах такого штибу панувала первісна тьма – «знайди в ньому власне-Мінотавра», але, слава Богу, це можна було сяк-так зробити, якщо довіритися нюхові. Як наша мама все це пережила, я не знаю.

Вечорами ми ходили гуляти в парк, на гойдалки, на морозиво, до якого мама вистоювала довженну чергу. Ще ми ходили в кіно, де йшов один і той самий фільм із Луї де Фюнесом, який боровся з інопланетянами, перевдягався в черницю й періодично співав у черничому хорі. Смішно було так, що інопланетян ми там узагалі не помітили. Переважно, правда, вечорами ми сиділи вдома, і я читала на балконі книжки – щастя, що в тьоті Наді було їх кілька полиць. Мама вивудила для мене там «Подорож на Кон-Тікі» Тура Хейєрдала, і я захоплено пливла хвилями океану в далечінь. У дитинстві і в юності так буває – зависаєш у паралельному світі цілком намацально. Із дому тоді я привезла собі «Легенди Криму», які зачитала до дірок – «легенди» складалися як із власне-легенд, так і з уже белетризованих історій, плюс трохи пропаганди про оборону Севастополя й незламний «союз нерушимий». Пригадую, дуже захопили мене перші історії, ще із часів грецьких колоній – про Гікію, доньку архонта, яка обороняла власне місто; про Феодору, яка загинула, обороняючи власний замок… Це були важливі для мене жінки, важливі, як тепер розумію, рольові моделі.

Кілька разів ми ходили в музей Айвазовського, і я назавжди полюбила Айвазовського, як полюбила й море, не тільки феодосійське: через слабке здоров’я мені довелося в дитинстві провести чимало часу в Євпаторії, яка на той час була «всесоюзной детской здравницей». Це означало, що тут ціле узбережжя займали санаторії для дітей із відхиленнями розвитку, а влітку на вулицях, чи не в єдиному такому місті на цілий Союз, можна було побачити дітей на візках і взагалі дуже різних дітей, яких «совок» переважно любив ховати від власного зору. Ну бо ми ж Країна Рад, навіщо нам якісь там хворі діти? «Здравниці» були організовані за гуманними принципами радянських сиротинців, із залученням передових стратегій, як-от садисток-няньок, нечистих на руку кухарів, нервових виховательок і нескінченного булінгу. Щоб отримати для мене путівку в цей рай, мама і тато оббивали пороги обласних начальників у рідному Закарпатті й мусили подарувати безцінний флакон французьких духів дружині одного з них.

…Озираючись назад, я розумію, що крім спогадів такого штибу, я більше нічого не маю. Я більше нічого не знаю про Крим, окрім оцих банальщин-бувальщин – їздили з мамою до родичів над морем, їли морозиво, купалися в морі, ходили в музей Айвазовського. Я гніваюся на себе за це: чому, чому я знаю так мало, чому розумію так мало? Гніваюся й на епоху – як вони могли, усі ці люди, які переписували історію, чому? Чому нам залишили тільки простенькі спогади вигрітого кримським сонцем «совка», що лежить голічерева на пляжі? Де ж справжня історія? Де кримські татари? Чому я навіть не здогадувалася в ті далекі часи, що вони і є господарями тієї землі? Тобто здогадувалася, але якось дуже абстрактно – вичитувала щось таке в Коцюбинського, проходила повз мечеть у Євпаторії, смакувала назви – Демерджі, Чатир-Даг, Аю-Даг, – які звучанням нагадували портали в інший світ, але… але Крим для нас був радше таким собі «Кон-Тікі» – відрізаним куснем, який плив і плив по морю, не прив’язаний до жодного континенту, до жодної країни. «Курортом», «здравницей» – або, у кращому разі, «казкою», чиє існування не прив’язане ні до часу, ні до простору…

Ми зовсім не вміли бачити Крим у всьому його приголомшливому розмаїтті, читати всі його тексти – стародавній, грецький, кримськотатарський, український, російський, радянський, пострадянський… Після Гікії і Феодори у книжці з «легендами» був Мітрідат, тоді Кримське Ханство, тоді Самійло Кішка. Базар у Кафі. Тоді Бахчисарайський фонтан. Але там не було ні Коцюбинського, ні Лесі Українки, ні Червоного терору, ні депортації 1944-го…

…Мене завжди захоплювала історія Землі в її геологічному сенсі – усі ці палеозої, мезозої, пермські і юрські періоди, пересування континентів, утворення гір, це безкінечне складання пазлів, ротація видів, вибухи вулканів та виникнення водойм. Є в цьому щось дуже заспокійливе. Це така точка, із якої оцінюєш власне життя по-іншому, і недарма один із наших найкращих поетів Грицько Чубай любив розглядати усякі там цивілізаційні дрібниці, типу Комуністичної партії, у порівнянні з власне-мезозоєм, який тривав сотні мільйонів років. Приблизно в тому ж ключі я іноді думаю про Тетіс, або Тетіду, – море, наразі відоме нам як Чорне. Тетіс виник із розламу, і один із англомовних сайтів, де я читаю про історію Землі, дуже поетично описує цей процес – мовляв, із розламу полилася вода. Пізніше Тетіс перетвориться на озеро, бо рівень води спаде, і зв’язку із світовим океаном якийсь час не буде; тоді знову стане морем, бо утвориться Босфор, і солона вода знову рине в чорноморський басейн і знищить прісноводну флору й фауну, кшталтуючи морське дно як власне-морське…

Насправді я не знаю, навіщо я це все читаю і уявляю. Може, це такий спосіб медитувати. Може, це важливо – знати, що наш зв’язок із місцем, із землею, із поверхнею – не випадковий і дуже давній. Теперішній час – це теж свого роду поверхня. Але, мабуть, тільки глибина дає якісь відповіді.

Щоправда, я не цілком певна, які треба поставити запитання, аби ці відповіді отримати.

Оксана Луцишина