Субота, 24 серпня

93 роки тому, 30 травня 1926 року Париж прощався із Симоном Петлюрою, стоячи на колінах. За п’ять днів по смерті пан Головний отаман та голова Другої директорії УНР був похований із миром на паризькому цвинтарі Монпарнас. Судове слідство над його вбивцею стало одним із найрезонанснішим кримінальних процесів початку XX століття.

Вулиця rue Racine зараз

Коли в Парижі на вулиці rue Racine у вівторок 25 травня 1926 року сталося вбивство, то на подив переляканих перехожих убивця нікуди не втікав, а так і стояв, вигукуючи нісенітниці. На асфальті в калюжі власної крові вмирав красивий чоловік у білій картатій сорочці. Налякані перехожі метушилися. Вони відразу здійняли крик, на який за кілька хвилин прибіжить черговий поліцейський, – коли пролунало сім пострілів, він був усього за дві вулиці звідси. Пораненого відвезуть у шпиталь Charité, що за якихось 1 000 метрів від місця кривавих подій. Утім жертва помре від отриманих поранень у груди та живіт, так і не прийшовши до тями. Новина швидко розлетиться Парижем, і вже вечірні газети ряснітимуть гучними заголовками, що того дня недалеко від бульвару Сен-Мішель, виходячи з ресторану «Chez Chartier», близько 14.10 – 14.15 був убитий український отаман та другий Голова Директорії УНР Симон Петлюра, якого гірко оплакуватиме його родина й уся українська громада.

Ресторан «Chez Chartier» зараз

Убивцю Соломона Шварцбарда схопили на місці – він навіть не збирався втікати. В одній із його кишень знайшли фото Петлюри, видерте зі словника-енциклопедії, знайденого пізніше в його квартирі. За словами Шварцбарда, він зустрів Петлюру якось на вулиці, а потім стежив за ним протягом кількох місяців, дізнався, де він живе й куди ходить. Вирішив убити його, оскільки кілька місяців тому почув на вулиці розмову двох російських офіцерів про погроми в Україні. Вирішив, що саме Петлюра винний. Відтоді мріяв помститися. Від першого дня затримання просив зв’язатися з адвокатом Анрі Торресом, і, не зважаючи на практично зіркову репутацію останнього, той радо йшов із ним на контакт, хоч справа виглядала пропащою. Ще б пак, адже вбивство сталося серед білого дня на вулиці з купою свідків, убивця очевидний. Залишається загадкою, що саме спонукало Торреса зголоситися бути адвокатом: скандальна слава, у гонитві за якою адвокат часто погоджувався захищати анархістів, оскільки сам був комуністом, чи зв’язки з посольством радянської Росії у Франції, де він був неофіційним юридичним радником. Пізніше під час слідства, що триватиме більше півтора року, Торрес навіть поїде до Росії, де отримає всебічне сприяння керівництва партії та всі затребувані документи буремних революційних років. Сьогодні, уже після часткового відкриття архівів НКВД, можна говорити про те, що саме партія оплачувала послуги одного з найвідоміших адвокатів Франції, а також і надсилала розпорядження, у який саме бік спрямовувати дискусію.

Анрі Торрес

У відділку так описували Соломона: Шварцбард був невисокий – 1,63 метра, блондин, із вусиками, мав маленький рівний ніс, маленькі глибоко посаджені очі на сухому обличчі з виступаючими вилицями, статура худорлява. За матеріалами поліцейського слідства, про нього відгукувалися, як про тиху людину, не помічену в жодній кримінальній справі, але вже під час судових слухань спливли факти про його проблеми з законом в Австрії.

Соломон Шварцбард

Є свідчення, що до свого приїзду у Францію він уже був засуджений у Відні, коли йому було 22 роки, у 1908 – 1909 роках. Відбув чотиримісячне ув’язнення за крадіжку зі зламом. Далі він їде у Францію до брата Самюеля, де той мешкав останнім часом. Під час першої світової війни йде добровольцем в Іноземний легіон французької армії. Під час служби був поранений, завдяки чому отримав і нагороду. У 1917 році повернувся до Росії, служив у Червоній гвардії, що складалася з добровільних напіввійськових формувань, які забезпечувала зброєю безпосередньо Росія. Забігаючи наперед, скажу, що Червона гвардія була розформована навесні 1918 року, але особовий склад цих формувань влився в лави регулярної Червоної армії. Шварцбард деякий час служив на борту корабля «Melbourne». Капітан зазначав, що Шварцбард займався там сумнівною агітацією. На жаль, під час слухань не зважали на слова людини, що мала професійний військовий досвід у французькому легіоні, щодо участі Шварцбарда в анархічних формуваннях у 1917–1918 роках. А сам убивця на запитання про те, чи він – анархіст, відповідає ствердно й визнає, що служив у загонах Червоної гвардії. На слуханнях також обходять увагою й питання про саму організацію вбивства.

Анрі Торрес та Соломон Шварцбард

Петлюрі на момент убивства було 47 років. Він був середнього зросту – 1,71 метра, мав русяве волосся та привабливу зовнішність. Був енергійною людиною; його описують як хорошого, мудрого керівника, що ухвалював справедливі рішення. Його важко було звинуватити в диктатурі чи узурпації влади. Військовики та міністри його уряду звертають увагу на його хоробрість і здатність логічно мислити. Петлюра був патріотом, публіцистом та літератором, завжди виступав на боці скривджених та захищав меншини. Українські військовики, стаючи на захист убитого, запевняли, що погроми відбувалися стихійно попри сотні указів головного отамана, що забороняли будь-яке свавілля. Навіть супротивники в поглядах визнавали Петлюру справедливим, добрим та гідним поваги. Харизматична, потужна постать Петлюри схиляла до себе серця звичайних солдатів – побачивши його, почувши його промови, вони назавжди ставали вірними прихильниками отамана. Попри всі звинувачення в антисемітизмі, особисто він сам прихильно ставився до євреїв, довіряв їм посади в міністерствах, зокрема й серед військових у лавах своєї армії. Варто зазначити, що під час правління Петлюри створене єдине у світі Міністерство єврейських справ на чолі з Мойсеєм Зільберфарбом, яке опікувалося справами єврейського населення. Щоб допомогти єврейським сім’ям, які постраждали від погромів, уряд виплатив 20 млн грн відшкодування.

Сорочка, у якій був Петлюра в день смерті

Особисті речі Петлюри

На захист сім’ї Петлюри став інший відомий адвокат – Сезар Кампінчі. Проте у справі він з’явиться лише за два місяці до судового слухання. Саме він під час слухання зазначав, що вбито не вбивцю-антисеміта, а вождя, лідера української держави.

Сезар Кампінчі

У залі судових засідань обговорювали метод убивства. Шварцбард запевняв, що вистежив, як Петлюра заходить до ресторану, побіг на пошту, щоб надіслати дружині телеграму, потім повернувся й чекав, доки жертва вийде. Побачивши Петлюру на вулиці, покликав його по імені, а після того, як він обернувся, вигукнув: «Захищайся, негіднику!». Далі вистрілив у жертву п’ять разів, стоячи. Насправді було сім пострілів, із яких п’ять – влучних. Судовий медексперт зазначав, що всі п’ять потраплянь були здійснені впритул у жертву, що падала або лежала, оскільки на тілі залишилися сліди від опіків. Деталі відправки телеграми теж видаються дуже дивними. Вона була відправлена дружині Шварцбарда, яка разом із ним мешкала в Парижі. Мало того, вдалося з’ясувати, що вона відправлена о 14.35, дата й час зазначена на штемпелі з поштового відділення біля «Hôtel de Ville», майже за півтора кілометра, куди спокійним кроком від ресторану можна дійти за 20 хвилин, у той час як за рогом було інше поштове відділення – за три хвилини пішим ходом. До того ж, у цей час, очевидно, що на місці злочину вже була поліція, яка заарештувала вбивцю. У телеграмі Шварцбард пояснював своїй дружині мотиви такого кривавого вчинку. Саме суддя звернув увагу на непорозуміння з місцем відправки та допустив, що навіть якщо прийняти за версію помилку поштового працівника, то все одно бігти так далеко було нелогічно, адже за той час жертва могла би спокійно пообідати й вийти з ресторану, тому питання про розбіжності з часом і місцем відправки залишилося відкритим. Суд вдовольнився поясненнями Шварцбарда про те, що працівник пошти помилився із часом відправки. Але ці непорозуміння кидають тінь на хід самого злочину та дозволяють допускати, що Шварцбард мав щонайменше одного співучасника.

Справа проходила під пильним оком світової преси – вона була неймовірно гучною й резонансною. Суд тривав лише вісім днів, хоч сама справа містила більше 3 000 сторінок, а викликано було феноменальну кількість свідків – аж 184 осіб. Практично обійшовши стороною всі факти, адвокатові Торресу вдалося надати справі неймовірного емоційного напруження, викликавши резонанс суспільства щодо погромів та збурюючи суспільство розмовами про звірства українців. Шварцбард лише на суді вперше каже про те, що нібито 15 членів його сім’ї загинули під час погромів. Інформація залишилася недоведена істориками, оскільки документальних підтверджень цього факту знайти не вдалося. Розбурхуючи таким чином розмови про український націоналізм, замість розгляду фактів самого вбивства, суд перетворюється на абсурдне дійство – практично на суд над самою Україною – на очах у всієї Європи, завдяки широкому висвітленню процесу на перших шпальтах газет.

Публікації в газеті

Генерали та друзі Петлюри неодноразово протягом слухань заявляли, що Щварцбард був більшовиком та агентом Кремля, але доказів, на жаль, надати не змогли. У можливій співучасті підозрювали якогось Володіна, що втік із Парижа, щойно дізнавшись про намір поліції поспілкуватися з ним. Подальша його доля невідома. Лише в 1954 році з трибуни Конгресу США виступив колишній агент НКВД Петро Дерябін, який заявив, що Шварцбард був радянським агентом та вбив Петлюру на замовлення Москви.

Попри весь фактаж справи, адвокатові Торресу своїми емоційними промовами та театральною поведінкою вдалося переконати суд присяжних, які в той час ухвалювали рішення без участі суддів. А здивувати й переконати простих громадян у тому, що Шварцбард благородно виконував роль народного месника, який помстився за скривджених, набагато легше, ніж професійних суддів. Хоч деталі вбивства говорять про холодний розрахунок, слідчі зазначали про насолоду, із якою вбивця описував деталі в день убивства.

На вирок вплинув також і тиск прокомуністичних ЗМІ на суспільство, які навмисно спотворювали образ Симона Петлюри та загалом українців, зображуючи їх кровожерливими монстрами, роблячи винятково гіперболізовано-емоційні заяви

Як би там не було, але присяжним вистачило лише вісім хвилин, щоб винести вирок про невинуватість Шварцбарда. Бралося також до уваги, що вбивця мав право на одну амністію, оскільки був колишнім легіонером Іноземного легіону. У сучасному світі такий вирок був би неприпустимим, адже будь-який злочин тягне за собою покарання. Абсурдність полягає також і в тому, що, згідно з вироком, вдові Петлюри, Ользі Петлюрі, присудили виплатити штраф розміром в 1 франк за роботу комунальних служб, які відмили з асфальту кров її чоловіка.

Могила Петлюри на цвинтарі Монпарнас

Похорон пана Головного отамана відбувся 30 травня 1926 року. На ньому були присутні тисячі людей та друзів, речники іноземних представництв та дипломатичних місій. «Під час останньої “вічної пам’яті” всі присутні як в церкві, так і на вулиці, побожно схилилися на коліна» – писав український тижневик «Тризуб».

Видання «Тризуб»

Текст: Інна Власюк

Фото: Ірини Власюк та з архіву Української бібліотеки імені Симона Петлюри

Висловлюю щиру подяку за сприяння в написанні статті Українській бібліотеці імені Симона Петлюри в Парижі та особисто директорці й історикині пані Ярославі Йосипишин.

Також висловлюю щиру подяку в дослідженні матеріалів справи та вивченні оригінальних документів ходу розслідування генеральному секретареві Асоціації українських студентів у Франції, студентові паризького університету Пантеону Ассасу, члену Парляментарної програми «Канада-Україна 2018» (CUPP) Андрію Сонсядику.

Залишити коментар