Вівторок, 20 серпня

Залишаючи Одесу, я завжди спершу довго шукаю в плеєрі трек, що пасував би до маршруту. Перестрибую з техно на класику, вмикаю джаз, хіп-хоп і нічого не дослуховую до кінця. Щоразу я дивуюся: чому так важко зупинитися на якійсь із сотень композицій у списку вподобаних? Але вже в декількох останніх поїздках я ловлю себе на відчутті, що може стати відповіддю на це питання. Ним є глибокий дисонанс між медитативним настроєм, що його викликає сама дорога і відчужене споглядання за пейзажем, та тим фактом, що просто неможливо відокремитися від того трешу за вікном, який стає дедалі більшим складником цього пейзажу. «Трешу» в його оригінальному сенсі – у сенсі сміття.

Вперше з моменту її ремонту я їхатиму трасою «Одеса – Рені». Закинуту промзону з новобудовами на фоні та розписані рекламою наркотиків стіни де-не-де пробивають занедбані фасади «старої Одеси». На «Двох стовпах» нова поліція в старій будці сусідує з гігантським пунктом прийому металу. Далі – будмагазини, автоцентри, нескінченні склади, – індустріальне передмістя. На цьому моменті я вже перемкнув треків зо п’ять і все не можу зупинитися на чомусь конкретному. Починаються поля і лісосмуги. Колись саме завдяки цим насадженням створювалося нове відчуття часу – кожна лісосмуга відділяла автобус у просторі на його шляху з пункту А в пункт Б. Нова траса м’яка, автобус котиться плавно, і я зосереджуюся на знайомих краєвидах за вікном.

Проте бачу нові. Гігантські шматки поліетилену майорять на гілках, ніби звітують про остаточний захват цієї планети пластиком. Пеньки на місці зрубаних вздовж траси і по лісосмугах дерев – дірки в зубах, ними гуляє вітер, і яскравого кольору упаковки перекочуються з поля на поле, збиваються докупи в ямах, як партизани. Люди наче забули, що призначення цих смуг не в тому, щоб бути ресурсом деревини взимку. А може, і пам’ятають, але холодна зима страшніша за незахищене поле і потенційну втрату врожаю.

Чим далі від Одеси, тим менше сміття можна побачити вздовж траси. Натомість бачу згорілі плавні Нижньодністровського національного природного парку. У небі над згарищем летить птах. Я в автобусі та в наушниках, тому не чую – але мені здається, що він кричить. Я б кричав.

Ми їдемо однією з «доріг вина та смаку» – таку назву отримала нова система гастро- та еномаршрутів Одещини. Практика досить поширена у винних регіонах Європи, зокрема в Італії. Ми – це група журналістів та представників туристичної асоціації, що прямує до села Криничного, Болградського району, на запрошення власників сімейної виноробні «Колоніст» – Івана та Алли Плачкових. Іван за сумісництвом є головою асоціації виноробів «Придунайська Бесарабія», а Алла – експерткою Європейської комісії з підтримки розвитку програми географічних найменувань в Україні.

Вино і смак у пошуку дороги

Вони вірять, що запровадження цієї програми надасть необхідний поштовх для розвитку туризму в регіоні. Їх можна зрозуміти, адже виноробня розташована в чотирьох годинах від Одеси, і доїздять туди тільки ті, хто цілеспрямовано прямує до Криничного, аби побачити, де і як виробляють українське вино, що продається в лондонських магазинах. Маршрут проходить повз цікаві місця, якими, як би банально це не звучало, так багата Бессарабія. Білгород-Дністровський і його фортеця, Шабо, Болград, численні озера – це все місця, які треба вивчати, зв’язувати між собою. Місця, які мають бачити як українські, так і закордонні туристи. Ще однією метою створення мапи доріг вина та смаку було запровадження в Україні обов’язкової для країн ЄС тієї самої системи географічних найменувань. Це означає, що кожному продукту, виробленому в певному регіоні, має бути привласнене своє унікальне ім’я. Ви знаєте всі ці історії про коньяк із провінції Коньяк, шампанське з Шампані тощо. Таким чином виробник продукту може бути впевненим, що його праця і назва захищені від плагіату. Окрім вина, тут роблять єдиний в Україні бальзамічний оцет, виноградну олію та косметику на основі винограду – і все це має власні унікальні назви.

«Колоніст» – сімейна виноробня, і саме навколо цього принципу побудована вся маркетингова програма компанії. Вина виготовляють небагато, і воно недешеве, але за якість відповідають власним ім’ям. Усіх, хто приїздить відвідати виробництво і виноградники, зустрінуть ситними стравами зі смачним вином, але і на хвилину не дадуть забути, що вони – гості.

У самому селі можна відвідати церкву Архангела Міхаїла, подивитися на новий її розпис, познайомитися з настоятелем. Плачкови допомагають у відновленні храму і заохочують його відвідування під час своїх турів, що пропонують на сайті «Колоніста». Таким чином намагаються розширити програму для відвідувачів, проте видно, що настоятелю статус екскурсовода ще не зовсім до душі – розповідає тихо, не завжди зрозуміло, але все одно цікаво. Особливо про те, як після рішення про реставрацію церкви (її підірвали вже у 80-х, кажуть, що хтось із партійного начальства просто захотів вислужитися), люди почали нести до неї заховані й збережені десятиліттями ікони.

Чимало жителів села працюють на виноробні – на виноградниках, у лабораторії та залучені у виробництві. У цьому теж є щось від озвученого принципа сімейності – кожен із них відчуває особисту відповідальність і гордість за свою роботу, адже поколіннями їхні пращури, що колись прийшли освоювати ці землі, робили те ж саме, що вони роблять зараз. Проте не припиняють вчитися. Новітнє обладнання потребує свіжих знань. До Криничного постійно запрошують різних експертів з-за кордону поділитися досвідом, вказати на помилки. І хоча не завжди критику сприймають із задоволенням, а навчання плутають із повчаннями, вчаться і з часом бачать, як вино стає кращим. Адже коли вже погоду і врожай передбачити неможливо, треба страхуватися високим професіоналізмом.

Дорогою назад, зігрітий випитим за день вином, музику знаходжу легше. Нічна траса заспокоює, і вранішня роздратованість станом узбіч відступає перед радістю відкриття нового місця на мапі цього безкінечного степу. І хоча не хочеться бути вже вкрай сентиментальним, але, думаю, що з улюбленим вином на найближчий час я визначився.

Текст і фото: Саша Населенко