Вівторок, 20 серпня

Літератор і місто

У кожному інтерв’ю чую запитання про мої літературні стосунки з Одесою. У мене є стандартна відповідь – що моя літературна доля склалася поза Одесою й навіть усупереч Одесі. Але ніколи й нікому не розповідав, чому і як це сталося. Не розповідатиму про це й зараз. Скажу тільки, що культуру взагалі, а літературу особливо, в Одесі контролює вузьке коло «експертів». Не знаю, які переваги вони мають, крім відчуття влади. Здається, що жодних. Може, якісь невеликі спонсорські гроші? Не знаю. Але наслідки для літератури в місті майже катастрофічні.

Так звана негативна селекція продовжує тут панувати.

Більшість літературних заходів, влаштованих на місцевому рівні, відверто провінційні за духом. Більш-менш талановиті особистості залишаються поза межами місцевого літературного процесу або підкоряються загальним правилам руху. Оскільки література, на відміну від спорту, не може бути масовою, а читач в Одесі, як і в усьому світі, теж, м’яко кажучи, не масовий, вижити в самотності можуть тільки одиниці.

Мені пощастило – я вижив. Чому? Бо я загартовувався в часи стагнації, не втратив звички писати у стіл, не сподіваючись на позитивний відгук, а двічі – під загрозою обшуків КДБ! – знищував свої архіви. Тож слово «пощастило» тут не дуже вдале.

Проте назву декілька причин, через які в нашому місті склалася певна парадоксальна ситуація: ті автори, які мають публікації та винагороди поза Одесою, опинилися за межами літературного процесу на місцевому рівні. Тут не тільки персональне. Ще декілька, на мій погляд, талановитих літераторів в Одесі практично не існують. Дехто з них, на жаль, уже пішов з життя.

По-перше – для того, щоб писати тут, потрібно дотримуватися «одеських традицій» та «одеського міфу». Традиції переважно ґрунтуються на літературі 20-х років минулого століття. На жаль, кримінальний лемент – суттєва частина як традицій, так і міфу. Екскурсоводи кажуть, що екскурсії «кримінальна Одеса» найбільш популярні.

По-друге – це проблема «одеської мови». Одеська мова – це скалічена російська, якою послуговувалася перша генерація асимілянтів. Це були переважно ідишизми, а також елементи латини, німецької, української тощо. Після того як ця генерація зійшла зі сцени, одеська мова втратила автентичність, стала імітацією. Але саме такої імітації чекають від «одеського літератора».

По третє – так званий «одеський гумор», без якого неможливо уявити одеську літературу.

Якщо той, хто живе в Одесі, пише інакше – він не одесит. На жаль, у нас існує генеральна лінія, як колись генеральна лінія партії.

Але я ніколи на славив партії й керівництва, ані Ілліча Леніна, ані Ілліча Брежнєва. Не вдавався до лестощів і щодо місцевого керівництва.

Тому я не радію, коли мене називають одеським поетом. Бо тут мене не існує і, як кажуть деякі «друзі», ніколи не існувало.

Спитаєте, навіщо я пишу це українською мовою? Чи російську призабув? Бажаю роздратувати гусаків?

Ох, так, бажаю. Така маленька лінгвістична помста.

Борис Херсонський