П'ятниця, 18 жовтня

Він із самого дитинства знав, що хоче бути письменником. Щоправда, постійно писати для цього – не обов’язково. Він не може довго лишатися на одному місці й переконаний: автор нікому нічого не винний. Про літературу, улюблені міста, Крим, Донбас, Майдан і різницю між українцями на Заході та Сході – зі слів самого Тараса Прохаська у рубриці «Хто це» на Opinion.

Про відчуття приналежності до письменництва

Прохасько розповідає, що про своє майбутнє, пов’язане з літературою, він знав чи не із самого дитинства. В одному з інтерв’ю навіть зізнається: вирішив, що хоче стати письменником, ще у 12 років. І навіть почавши навчатися за зовсім іншою спеціальністю, він не зрадив цьому передчуттю.

«Від самого початку свого життя я знав, що не можу якоюсь частиною голови не думати взагалі про будь-що чи будь-коли в сенсі літературному. Навіть коли я живу звичайним спокійним життям, це не значить, що то є шизофренія чи роздвоєння, чи то є графоманія, чи то є накопичення, хапання матеріалу. Але навіть у звичайних життєвих ситуаціях фрагмент свідомості знає, як з цього можна було б зробити сторінку, якесь оповідання чи просто речення. Я не можу зовсім звільнитися від того, що я бачу літературу довкола себе. В такому сенсі я завжди був письменником і ніколи не переставав ним бути. Я відмовився бути письменником у тому сенсі, який пропонує теперішнє суспільство – письменником, який невпинно пише книжки, видає, який має зобов’язання писати й до якого звертаються не інакше, як до письменника».

Про те, заради чого пише

Власне, писати Тарасові не обов’язково, цей процес дещо руйнує той світ, котрий вдається вигадати. Та в розмові зізнається: якщо й пише, то заради тих, хто це читає.

«Я давно знаю, що якби ніхто не читав написаного мною, то я би й не писав. Я в книжках своїх ненаписаних живу з абсолютною насолодою і радістю, тож мені не треба паперового варіанту, чи електронного, чи олівцевого – взагалі якогось графічного. Книжок мені особисто не потрібно, тому що я живу в набагато кращих варіантах, редакціях свого ж тексту. Написання у моєму випадку тільки шкодить тому чудесному світові, який я можу придумати, але я не можу у формі, в якій я собі все уявляю, викласти його на папері. Тобто мені того не треба – писати. Це робиться тільки тому, що я побачив, переконався, що є кілька десятків, кілька сотень людей, які все те читають і яким подобається читати. Тільки заради того я й пишу».

Говорити – це одне з найбільш улюблених занять автора. Адже писання для самого себе не має сенсу: письменство починається з бажання комусь щось розказати.

«Але у прагнення самовираження закладене й бажання знайти потрібні слова та образи. Мені стало страшно, коли з’явився інтернет, адже раніше я писав у газеті колонки і статті і знав, що звертаюсь до мешканців Івано-Франківська, яких я знаю. В інтернеті мої тексти могли прочитати люди, яких я не знаю; я ризикував мимоволі написати те, що їх образить. Тепер, пишучи текст, я думаю про те, які люди це можуть прочитати і як вони зрозуміють те, що я скажу. Не йдеться про манію лайків – бажання сподобатися, йдеться про прагнення бути зрозумілим».

Фото: Чілла Палош

Про українську літературу

Прохасько наголошує, що української літератури тривалий час було замало. І навіть той факт, що нині письменників стає дедалі більше, не може того компенсувати.

«Ми не можемо наздогнати Європу, написати те, що не було написане в ХІХ і ХХ століттях. Можемо хіба що збільшити окремі кількісні показники. Але ми пропустили багато важливих щаблів розвитку і тепер можемо хіба що перескочити – стрибнути відразу вперед, придумати щось нове. Але не потрібно намагатись когось переплюнути: нехай буде те, що є. Не варто включатись у змагання з іншими літературами. Головне, що є в нашій літературі, – розвиток та еволюція нашої мови. Тому література потрібна, передусім, тим, хто цією мовою користується. Я не бачу чогось особливого, надзвичайного, що ми можемо розповісти людям з інших культур. Адже наша література як інструмент сама спирається на неукраїнські взірці, тож навряд чи те, що вона розповідає про Україну, може когось здивувати. Був період інтересу до української літератури в Європі, але він згас. Тепер єдиний автор, який цікавить публіку за межами України, – Сергій Жадан. І то треба розуміти, що картина України, яку він змальовує, є фантасмагорійною та не відповідає реальності».

Проте, письменник все ж таки визнає, що українська література перебуває в тому доброму періоді, коли її роль переосмислюється.

«Щораз більше людей починає розуміти, що роль літератури не є у боротьбі за щастя всього людства, не в тому, щоб врятувати націю від занепаду, навіть не в особливій пізнавальності, не в інформативності, а в певних емоційно-інтелектуальних орієнтирах. Сучасна людина часто не може собі дати раду зі всією гіперінформацією, а емоційно забарвлені літературні образи допомагають її оживити й переварити. Щоб та інформація не проходила через нас, як каналізація, а залишилася, запам’ятовувалася. Література, власне, є отой запропонований, пережитий кимось згусток інформації».

Про письменників, котрі нічого не мусять

А йдеться про письменника кожного, адже Тарас переконаний: автори не винні в тому, що часом не виправдовують покладених на них сподівань, а тому мають право бути будь-якими: хоч нудними, хоч смішними, хоч жалюгідними.

«Мене смішить антипремія Золота булька, що існує в Україні. Її отримували Ірена Карпа, Юрій Андрухович, а останнього разу – Таня Малярчук. Книжки, які її отримали, є непоганими – книжка Тані Малярчук Забуття, наприклад, перемогла в конкурсі Книжка року Бі-бі-сі. Але все стає на свої місця, коли прочитати формулювання: за несправджені очікування. Хто несе відповідальність за несправджені очікування – той, хто їх не виправдав, чи той, хто очікує? Як я можу бути винен у тому, що не виконав чиїхось сподівань? Ні юридично, ні морально письменник ні за що не відповідає. Він має право бути нудним, смішним і жалюгідним. Від нього нічого не потрібно очікувати. Він не є експертом, моральним авторитетом і пророком, який знає, що треба робити. Він може в певні моменти бути всім і будь-чим, але вимагати цього від нього не можна. Письменник має бути готовий до того, що його кожен потрактує по-своєму залежно від свого досвіду й неповторного набору життєвих асоціацій – цим література відрізняється, наприклад, від тригонометричних таблиць. Література сильна своєю різноманітністю: книжок багато, і вони мають право бути різними».

Під час однієї з розмов Прохасько зізнається, що доволі часто журналісти прохають прокоментувати якусь ситуацію, котра аж ніяк не стосується компетенції письменників. Чи зобов’язані вони тоді це робити? Ні. А чи можуть? Так.

«Трохи обтяжливо для мене, коли просять прокоментувати якісь рішення Верховної Ради чи результат виборів. Але письменник і не зобов’язаний таке робити. Більше того, письменник може говорити про дуже серйозні речі абсолютно некомпетентно і по-письменницьки. Це – особливість професії, яка дозволяє несерйозно ставитися самому до себе як до експерта з різних питань».

Фото: Чілла Палош

Про улюблені міста

Тарас Прохасько належить до тих людей, котрим зазвичай добре будь-де. Та водночас він може збожеволіти, якщо доведеться в якомусь певному місці залишитися надовго.

«Ясно, що найліпше у Франківську, але у Франківську і найтривожніше мені тепер жити, бо ця страшенна революція – місто будівельне – вже реально загрожує моїй приватній території містовій. Це не значить, що до моєї квартири хтось підбирається, але ті місця, де я виріс, міняються, я вже так довго на цьому місці, що мені такі зміни радикальні не в радість, тобто я не тішуся з небувалого розквіту та розвитку міста Івано-Франківська. І то робиться в якийсь такий нищівний, несмачний спосіб. А так мені дуже добре в горах Карпатах і дуже добре у Львові – крім літа. Зі Львовом пов’язана значна частина мого життя. Крім того, мені дуже подобається Одеса. Ще я зрозумів, що якби раптом треба було покинути Франківськ назавжди чи просто надовго, то я би хотів жити в Берліні. Берлін – дуже файне місто, воно абсолютно відповідає моїм уявленням про то, як має бути».

Про участь у Революції на граніті

Згадуючи студентські роки, Прохасько зазначає, що під час Революції участі в голодуванні не брав: тоді все буде дуже структуровано, і письменник долучився до загонів охорони та оборони.

«Це було наше головне завдання – забезпечити безпеку і життєдіяльність нашого табору. Ми виїхали до Києва поїздом – не були разом, а по різних вагонах, адже нас було багато. У перший день голодування, 2 жовтня, ми вийшли о 10-й годині на площу, просто всі разом вибігли з різних боків і почали сидячий страйк, який до вечора переріс у наметове містечко. Ми розраховували, що його захочуть прибрати, тому оці загони самооборони були особливо посилені й фактично були створені для того, щоб бути вбитими чи побитими у перші години. Ми не сподівались, що повернеться так, що нам дозволять, змиряться з нашим протестом. Були впевнені, що того ж самого вечора буде розгін, погром. Щось таке, як відбулося кілька років тому 30 листопада у Києві. Ми сподівалися, що це буде така дуже навчальна, краще навіть сказати повчальна акція. Тоді ж було створено ОМОН, з’явилися перші гумові кийки, щити і шоломи, до того часу такого не було. Ми були готові якомога довше протриматися, прошарпатися, битися, і ми були готові до арештів та ув’язнень. Після пережитого першого дня і першої ночі були, чесно кажучи, дуже здивовані. Я не був до кінця революції, кілька днів до кінця поїхав додому».

Про Майдан

Прохасько зауважує, що на Майдані був, насамперед, як літератор: дивився, спостерігав, вивчав, аналізував і писав про це все. Себто досліджував революцію зсередини.

«Я свідомо ходив між різними людьми, тому бував у різних товариствах. Приїжджаючи кожного разу, я намагався бути в іншій групі людей, таким чином я спілкувався з людьми з Франківська, зі своїми учнями, звісно ж, був серед письменників, літераторів та митців».

Усвідомлення того, що це не пересічна подія, прийшло до автора одразу. Він розумів, що сподівань на вирішення всього мирним шляхом чи на збільшення прав і свобод просто немає.

«Я не робив собі ілюзій, що зникне корупція, насильство у міліції та всякі інші неприємні речі, хоча про це багато розмовляли. Я не робив собі ілюзії, ніби ми відразу звільнимося від усіх негараздів. Я просто знав, що основною метою є звільнення від панівного режиму, і все завершиться тільки тоді, коли вона буде досягнута».

Найбільше ж письменника вразила непоступливість тодішньої української влади та те, наскільки сильно система керівництва не хотіла слухати власний народ.

«Вона вміє бути різною: інколи слухати більше, інколи менше, вдавати, маніпулювати, але коли відчувається явна для неї небезпека, то вона здатна на будь-що. Майдан показав антилюдськість системи. Я й досі впевнений, що навіть сьогоднішня владна система за своєю сутністю проти людини. Єдиним шляхом еволюції українського суспільства є його безперервне озвучення власних вимог та зусилля з власного боку».

Про війну та літературу

Одна з найяскравіших ознак цього стану війни – багато інформації, але дуже мало ясності. Насправді ніхто не знає, які є пружини, течії, рішення, домовленості. Ніхто не може знати всіх перспектив і прогнозів.

«Це химерна війна, яка одних виснажує, другі намагаються від неї втекти, а для третіх вона ‒ життєвий порятунок. Я говорю не про ділків, для яких це золота жила, а про тих, для кого бути на війні ‒ це спроба вирішити проблеми, які їх заплутали у мирному житті. Уже кілька десятків тисяч чоловіків різного віку побували на фронті й повертаються додому з досвідом війни, який не можуть відкинути.

Найбільшим позитивом я вважаю те, що після двох десятиліть української держави якась частина українців зрозуміла, що війна з Росією можлива, що ця держава може хотіти воювати з Україною. Звісно, є й ті, хто досі не вважає саму Росію ворогом. І їх мало не 60 %. Хтось вважає, що то все мутки міжнародні, хтось винуватить у всьому Путіна, а не росіян, бо вони, мовляв, файні. Та сам фактор усвідомлення того, що руський брат може бути захланним ‒ єдиний позитивний наслідок того всього, що відбувається».

Розмірковуючи над питанням літератури про сучасну війну, Прохасько наголошує: треба пам’ятати, що література буває різного призначення, має різні функції та спрямування.

«І тому тепер є багато так званої літератури швидкої реакції: репортажі, нариси, поезії. Крім того, є література середньої реакції ‒ масова, жанрова. Тому треба очікувати, що невдовзі з’являться любовні романи про війну, бойовики, конспірологічні, шпіонські штучки про всякі задуми… Такі речі пишуться швидше. А коли йдеться про величезний (в сенсі осмислення) роман чи повість, зрозуміло, що він потребує дистанції. Бо неможливо писати такий епохальний роман, поки невідомо, чим це все закінчиться. Треба знати, куди стечуться потоки. До цієї війни ще повернуться в літературі через багато десятиліть, якщо ще література буде на той час. Тому що час багато чого затирає. Разом з тим є речі, які прозирають».

Про Донбас та сценарій розвитку подій

Сам автор зізнається, що Донбас для нього – по-справжньому чужий, а часом здається ворожим.

«Я не уявляю собі, як я цих людей можу вважати своїми земляками. З іншого боку, є багато українців, які вважають Донбас невід’ємною частиною України. Я розумію, що питання інкорпорації Донбасу в Україну буде тривати ще досить довго. Можливо, ми є свідками початку довжелезного процесу, такого як у Придністров’ї, який триває вже чверть століття».

Ідеально-реальний сценарій подій на Донбасі для Прохаська, озвучений ним ще у 2016 році, – це припинення бойових дій та перетворення окупованої території на сіру зону на кількадесят років. Інакше кажучи, потрібен певний час.

«Нехай це буде заморожений конфлікт ‒ так, як у Придністров’ї (Молдова). Звісно, там є багато проблем, через них проходить безліч світової контрабанди, його не визнають країни-члени ООН. Але, як казали львівські панки, срав пес ‒ важливо, що там не стріляють. Тому не треба намагатися відразу всім опанувати на Донбасі. Думаю, потрібен час, щоб все вляглося, щоб спали емоції, з’явилися якісь нові віяння. Тим більше, що тепер такий час, коли щороку з’являються новації у погляді на світ. І тих людей вони також не минуть».

Про різницю між українцями на Заході та Сході

Тарас переконаний: ця різниця справді існує і проявляється в спадщині не тільки культурній, а в суспільних звичках, в організації суспільних стосунків та перебуванням у різних системах.

«Одна Україна була невід’ємною частиною Росії, Російська імперія була неможлива без України. А з іншого боку, величезна частина України була якоюсь периферією зовсім інших ідей, ідеологій, організації суспільства. Всі ці речі насправді є дуже глибокі, на тому рівні, як кожна людина ставиться до організації суспільного життя. На Східній Україні це більш російська схема, на Західній – більш центральноєвропейська. Є багато інших факторів, але найголовніша річ – це оця багатостолітня розділеність».

Фото: Юля Кочетова

Про повернення Криму

На думку автора, воно може затягнутися ще довше, аніж питання деокупації Донбасу. Адже Крим – це надзвичайно важливий для Росії пункт, а визнання Кремлем неправоти у цьому питанні потребує дуже скрутних обставин.

«В історії часто буває так, що те, що спочатку здається дрібницею, розтягується на багато років, але так само є і зворотний історичний феномен. Буває, здається, щось буде тривати довго, а воно різко і несподівано закінчується. Наприклад, ніхто не міг уявити, що розпад Радянського Союзу буде таким блискавичним і, чесно кажучи, навіть не дуже помітним.

Якщо Крим повернеться, то це може статися завдяки якимсь великим рішенням світових лідерів. Так звана історична справедливістьчасто встановлюється чи легалізується рішеннями конкретних сил і, скажімо, те, що Західна Україна є частиною України, а не Польщі – це лише рішення тодішніх світових лідерів».

Текст: Дмитро Журавель

Матеріал був зібраний із-поміж численних інтерв’ю, виступів, промов та звернень героя публікації.

Залишити коментар