Вівторок, 15 жовтня

Можливість міста, можливість острова

Переклад – це кровоносна система культури, а питоме бажання здійснювати переклад виростає з людського прагнення ділитися. Місяцями я ходжу із такими думками всередині, а останніми тижнями особливо пильно обдумую і прицільно озвучую ці тези. Межа між «ділитися» та «розділяти» дуже тонка, надто часто залежить від ситуативних акцентів і трактовок.

Ми з друзями-однодумцями задумували «Острів Європа» спочатку як перекладацьку платформу для генерування та пов’язування контекстів і напівтонів, що часто губляться у глобалізованому світі, і вже згодом – і як фестиваль. І постійно стикалися з усвідомленням: Європа страшенно мала, ніби кухня комунальної квартири, де всі одне одного знають і тисячу разів устигли пересваритися, і водночас настільки велика, що декому вдається прожити в межах своєї мови та локального історичного досвіду, закопавшись настільки глибоко, щоб аж ніколи не поцікавитися тим, що відбувається в іншому куті спільного дому. І водночас – нікуди не втекти від цього відчуття пронизливої спільності, прошитості досвідом, який годі витлумачити комусь далекому від цих ландшафтів, скільки не перекладай. Це географія як доля, про яку колись говорив Наполеон. І це Європа як острів, із якого неможливо втекти, просто переступивши сухопутний кордон. Як мінімум, це вимагатиме значно більше зусиль.

Чому я так багато говорю про втечу? Поточний рік насичується важкими політичними досвідами і вганяє всіх нас у стан взаємної недовіри й підозріливості: як всередині України, так і в Європі загалом. Можна вбачати у цьому позитивний сигнал, свідчення того, що єдність таки збережено, якщо вірус кризи демократії так всеохопно шириться спільним тілом. І водночас не слід забувати про вже згадане прокляття острова: унаслідок відокремленості й самозаглиблення антитіла до вірусу ти вироблятимеш просто із себе, переживаючи особливу, не характерну більш ні для кого у світі форму хвороби. Коротше кажучи, ти наодинці як зі своїми бідами, так і зі своїми радостями. Бо ти острів, навіть якщо насправді субконтинент.

І ось у нас є про це цілий фестиваль. Про те, що культура не припиняє бути ліками навіть тоді, коли наростає відчуття втоми від належності до власного народу. Про те, що ніколи не можна до кінця пізнати і самого себе, і свого ближнього, і це щоразу прекрасне відчуття чергового наближення, віддалення, розкуштовування не зауважених раніше призвуків спільного дихання. Про те, щоби зцілювати штучне, нав’язане зовні розділення. Про те, щоб ділитися: дуже по-різному, сперечаючись, обмінюючись досвідами, виголошуючи маніфести, руйнуючи стіни і стереотипи, виростаючи на їхніх руїнах, протестуючи, сповідаючись і примирюючись у текстах. Бо, зрештою, найголовніше – це добровільне об’єднання довкола спільних цінностей, готовність слухати й чути, а відтак – потреба й можливість відтворювати велику Європу на мікрорівнях.

Коли твій дім стоїть на великому перехресті – що актуально і для Вінниці, і для України, та і для старої Європи, чого вже там, вона-бо дедалі виразніше стає своєрідним ціннісним містком між давно могутньою Америкою й Азією, що на очах наливається могутністю – ти просто мусиш бути чутливим до розмаїття та інакшості, уміти вслухатися у різні голоси. Лейтмотиви другої едиції «Острова Європа» у 2019 році, власне, і є об’єднавчими: ми згадуємо сторіччя Злуки, падіння Берлінської стіни, обговорюємо стратегії деокупації Криму, піднімаємо з глибини мультикультурні пласти, які й зробили Європу самою собою. Вона страшенно потрібна нам – летючий острів, який не дається в пастку строгої географії, строкатий вільний порт, де говорять багатьма мовами, вічний дім, де пристрасно сваряться, але й розуміють одне одного з півслова. Вінниця – місто, яке насправді вміщує в себе багато інших міст, чи то пак лише їхніх можливостей. Але у дні міжнародного літературного фестивалю «Острів Європа», коли оті інші міста з’їжджаються до неї, усі можливості стають реальністю. Бо література – живильний еліксир для культури, переклад – її кров, а бажання перекладати росте з потреби порозуміння, із бажання переростати розділення, але завжди ділитися. Долучайтесь до нас у цьому.

Катерина Калитко

Залишити коментар