Вівторок, 15 жовтня

Мій улюблений супергерой

Мій друг пішов у декретну відпустку. Отак от взяв, полишив на рік (а може, і більше) свою круту й перспективну роботу та пішов у декрет. Виявилося, що складні перемовини з норвежцями не такі цікаві, як зав’язування перших хвостиків своїй донечці. Виявилося, що на його величезних сильних руках маленька доня засинає швидше. Виявилося, що показувати їй увесь світ – це найзахопливіша робота, яку можна придумати.

Мій товариш не любить дітей. Ну отак от не любить і все. І чесно про це каже. Він їх не ображає, просто уникає будь-якого спілкування з чужими дітьми. Та вдома його, бородатого й величезного дядька, розтоплюють, мов масло, два смішних малюки, заради яких він готовий на все на світі, навіть бути найулюбленішим татком для десятка чужих малюків на дитячому майданчику. І він годинами може крутити їх, мов карусель, влаштовувати їм квести, і навіть забуває, як же він не любить чужих дитячих липких долоньок.

Фейсбучна стрічка іншого мого товариша схожа на інстаграм молодої мами. Ось старша внучка читає свою першу книжку, ось молодша онука мастить його бороду кашею, ось вони обидві висять на ньому, мов кумедні мавпочки, поки він намагається робити якусь домашню роботу. У цьому дідусеві, певно, уже ніхто не вгадає серйозного й суворого начальника. Та навіть коли й був він суворим та серйозним, його дочка часто по півночі чекала його вдома та боялася задрімати, щоб не пропустити таткові обійми на добраніч.

Мій друг нещодавно зробив із дерева точну копію якогось давньоримського меча, щоб захищати доню від монстрів, які раптово селилися то під ліжком, то у шафі, то за шторою в кімнаті його красуні. Тепер його доня спокійно спить усю ніч, обіймаючи таткового меча.

Мій тато був мені найліпшим другом. Він не нависав наді мною страшним ментором, любив мріяти зі мною про все на світі, читав мені книжки вголос. Він не давав порад – просто допомагав прийняти рішення з усіма його наслідками. Із найгіршими вчинками та найстрашнішими гріхами я могла прийти саме до нього. Прийти і знати, що за будь-яких умов він мене прийме та дасть сили все пережити. Він пішов від нас дуже рано й дуже швидко, лишивши по собі сотні незакінчених розмов. І, певно, так і треба. Тепер я сама і за нього, і за себе вже 20 років шукаю відповіді на поставлені йому запитання, щось доводжу, щось дізнаюся, щось змінюю. І всі ці 20 років веду безперервно наші з ним діалоги. Адже востаннє ми говорили до світанку на кухні, сперечаючись довкола головного героя якоїсь книжки. І тільки потреба рано вставати поставила нашу розмову на паузу. Мій тато не був взірцевим татом – він, як і всі, робив помилки та вмів їх визнавати, виправляти. Він навіть у зовсім маленької мене просив пробачення за надлишкові емоції чи незугарні вчинки. Він не знав відповідей на всі запитання, але він вмів їх шукати. Він був звичайним татом, але найкращим другом.

Звичайно, із роками мені дуже хотілося: якщо у мене будуть діти, то щоб у них був теж хоч приблизно такий тато. Сьогодні Надійка вранці розбудила свого тата словами: «Татку, ти мій найулюбленіший супергерой».

Із Днем тата, супергерої! Хай прибудуть із вами ваші суперсили та здатність любити, підтримувати й захищати.

Татуся Бо

Залишити коментар