Четвер, 19 вересня

Українські школярі багато років поспіль привозять найпрестижніші нагороди, перемагаючи на різноманітних міжнародних конкурсах і олімпіадах. Проте їхні винаходи й нові технології, попри очевидну користь для людини, найчастіше не виходять за межі експериментальних майданчиків, адже ті, від кого залежить їхня подальша доля, часто про ці винаходи банально нічого не знають. Opinion поспілкувався з кількома юними винахідниками, чиї розробки варті впровадження в життя.

Ці школярі, хоча ще не мають навіть атестата про середню освіту, уже чітко усвідомлюють, чого хочуть досягти в житті. Хтось – наприклад, колишній вихованець Малої академії наук Валентин Фречка, який розробив технологію створення паперу з опалого листя – планує працювати в галузі захисту екології. Він уже сьогодні створює технології, які зменшать навантаження від діяльності людини на довкілля. Комусь припала до душі інженерна справа, і він захоплено працює над створенням літаків, квадрокоптерів, робототехніки, яка з кожним роком усе більше полегшуватиме життя людини. Ще хтось мріє про розроблення новітніх інформаційних технологій, здатних захистити нашу країну від найвправніших хакерів ворога, які нині відіграють не останню роль у гібридній війні, нав’язаній нам Росією.

Робот, який може працювати на передовій

Скажу чесно: з того, що мені вдалося побачити, найбільше вразив саме прототип робота, створений руками десятикласника столичного ліцею № 142 Гліба Карягіна. Кияни й гості столиці могли побачити цю розробку на ХІІІ Всеукраїнському фестивалі науки, який проходив у травні в Інституті електрозварювання імені Євгена Патона.

«Моя робота стосується розв’язання певних інженерних проблем та убезпечення людини при роботі з небезпечними приладами, об’єктами, матеріалами тощо. Основна ідея цього робота – щоб людина могла вберегти своє життя у складних умовах, – пояснює автор багатофункціонального наземного роботизованого комплексу (саме так цей робот називається офіційно) Гліб Карягін свою задумку Opinion. – Спочатку я хотів створити саме складний проект, над яким буде цікаво працювати, втілюючи в життя. А потім почав розмірковувати, як він може допомогти людям практично. І зрозумів, що мого робота можна використовувати на війні. При розмінуванні чи для підвезення боєприпасів, при евакуації поранених, а також на територіях із небезпекою радіоактивного зараження. Поки що це лише модель, а щоб втілити робота в життя, його потрібно збільшити, “вдягти” в броню й застосувати більш довершені технології, що я і планую зробити в найближчому майбутньому».

Над своїм прототипом київський школяр із Клавдієвого, що в Бородянському районі на Київщині, працював майже півтора року. На придбання всього необхідного витрачав власні гроші: кишенькові й ті, що торік отримав як переможець конкурсу Малої академії наук (каже, що тільки в нього на це пішло 15 тис. грн). Долучалася коштами і його наукова керівниця, викладачка механіко-машинобудівного факультету НТУУ «Київський політехнічний інститут» Ганна Сарибога.

Розповідаючи про можливості робота, Гліб додає, що хоч поки й не знає точно, куди вступатиме після школи, але це однозначно буде інженерна справа. І планує найближчим часом, окрім удосконалення прототипу, взятися ще й за розробку телекомунікаційних пристроїв для зв’язку зі схожими роботизованими комплексами. «Зараз я своїм роботом керую дистанційно, за допомогою смартфона, – хлопець демонструє, як це відбувається, – а щоб відправити його в поміч нашим солдатам на фронт, по-перше, його потрібно збільшити в розмірах. По-друге, захистити від пилу, радіації й механічних пошкоджень. І, по-третє, потрібно створити захищений канал передачі зв’язку, чим я й планую зайнятися».

Робот Гліба вміє під’їжджати до цілі, брати предмети й відвозити їх туди, куди скерує людина. «Одна з його головних переваг – цей робот на дистанційному керуванні, – зазначає в коментарі Opinion наукова керівниця Гліба Ганна Сарибога, – хоч зазвичай такі роботи роблять на кабелі, що не настільки зручно. Чого ми не встигли зробити, щоб він був справді інтелектуальним, так це поставити спеціальні камери, так звані системи технічного зору. Як поставимо, він сам орієнтуватиметься на місцевості, бачитиме ціль, розпізнаватиме її та під’їжджатиме до неї. Наприклад, якщо це щось небезпечне, то під’їхав, дістав, поклав на себе й від’їхав».

Розповідаючи про Гліба і його дітище, Ганна Сарибога пригадує, що хлопець захопився робототехнікою ще з 7-го класу. «Зараз у мене студентський гурток робототехніки – на базі КПІ, я старший викладач кафедри ракетобудування, а також керівник секції МАН авіаракетобудування й механотроніки. Займаємося робототехнікою, ракетомоделюванням, усім, що стосується електроніки і програмування. У мене і студенти, і школярі ходять на гурток, бо мені самій це дуже подобається, – пояснює викладачка. – А на той час читала піврічні курси робототехніки. Гліб Карягін їх відвідував. Потім програма курсів скінчилася, а Гліб знову приходить. Кажу: я вже не знаю, що мені з тобою робити! А потім: давай, мабуть, будемо з тобою проект якийсь робити, як зі студентами. Так ми почали, а в результаті народився його робот».

Ганна Сарибога каже, що конструкцію робота хлопець придумав самостійно, дуже вдало оснастивши його аж двома маніпуляторами (роборуки, які «беруть» предмети – прим. авт.), а ось над електронікою та програмуванням мудрували спільно. З наступного року будуть робити Глібове дітище більш функціональним: мінятимуть конструкцію, матеріал, з якого її зроблено, тощо.

«Найбільша проблема – що кошти на такі розробки ми шукаємо самотужки. І учні, і студенти, і я вкладаємо свої гроші, бо інакше нічого не вийде, – відзначає Ганна Сарибога. – Тож щоб довести Глібового робота до ума, доведеться шукати спонсорів. Використовувати ж його можна не тільки на передовій, а й, скажімо, у сільському господарстві».

Проте найголовніше – так вважає і сам Гліб, і його наукова керівниця, – щоб ті, від кого залежить, буде жити ця розробка чи ні (а в цьому разі йдеться про оборонпром і військових), побачили не тільки самого робота, а ще й захотіли розгледіти ту користь, яку він може приносити.

Усім містам – безпечні зупинки

Не менш цікавий і важливий проект – в учнів столичної спеціалізованої школи ІІ-ІІІ ступеня № 325 «Щастя» («ОРТ-сімха»), з яким вони в березні цього року вибороли перше місце на всесвітніх змаганнях із робототехніки, 3D-моделювання та знання правил дорожнього руху World ORT Robotraffic. Захід відбувся в ізраїльському Інституті «Техніон», у номінації 3D CAD category (тривимірне моделювання в CAD-системі). Проте 7-класників Маргариту Бершову і Бориса Євгеньєва, а також 10-класника Іллю Отрохова зацікавило не створення роботів, а радше роботизованої системи, яка б допомагала з безпекою дорожнього руху.

Ідея такого проекту стала можливою тому, що школа «Щастя» стала частиною проекту «ОРТ», і з 2017 року учні почали вивчати робототехніку, мікроелектроніку, основи моделювання та проектування.

Згодом до трійці винахідників долучився Артем Клименко, який спільно з Борисом Євгеньєвим утілив ідею в макет безпечної зупинки. З огляду на те, скільки людей гинуть на наших дорогах, зокрема й прямісінько на зупинках громадського транспорту, ідея досить слушна й може бути корисною.

Якщо взяти до уваги цю проблему в Києві, розповідають вони, то мережа громадського транспорту в столиці – це 91 автобусний маршрут, 47 тролейбусних і 20 трамвайних, а також понад півтори сотні маршрутів, які обслуговують мікроавтобуси-маршрутки. На загал у місті – майже 2000 зупинок, половина з яких розташована на вузьких вулицях. Причому 40 % саме трамвайних зупинок виходять прямісінько на проїжджу частину.

«У нас дуже багато зупинок і непродуманих пішохідних переходів біля них, які створюють небезпеку як для пасажирів, які виходять із трамвая на дорогу, так і для водіїв, які в цей час проїжджають повз, – пояснює Opinion ідею створення проекту Борис Євгеньєв. – Якщо вдатися до прикладів, то це такі зупинки в Києві – на вулицях Ялтинській, Привокзальній, Бориспільській, Славгородській та інших, якими проходять трамвайні маршрути № 22, 29, 28-Д, 8. Тому наш проект спрямований на те, щоб убезпечити пасажирів на дорогах при виході з транспорту».

У громадський транспорт, пояснює хлопець, можна вбудувати спеціальний датчик, який посилатиме сигнал на світлофор, теж обладнаний спеціальним датчиком, який реагуватиме у відповідь. «Система проста, – каже Борис, – коли транспорт під’їжджає до зупинки, він подає сигнал на світлофор, а той на певний час перекриває рух автомобілям, вмикаючи червоне світло. І коли пасажири виходитимуть із трамвая на вулицю, автомобілі в цей час стоятимуть, виконуючи заборонний сигнал світлофора, а не їхатимуть на великій швидкості».

Школярі, проаналізувавши ситуацію в столиці та розуміючи, що схожа ситуація в усіх містах України, пропонують обладнати такими світлофорами, які зупинятимуть рух, тільки коли там буде громадський транспорт, спеціальні «безпечні зупинки». «Діти навіть пропрацювали маркетингові моменти, – долучається до розмови їхній тренер і класний керівник, вчитель із робототехніки Анатолій Василюк. – Так, установка двох світлофорів, за цінами на грудень минулого року, це 18 тис. грн, два радіоприймачі – ще 2 тис. грн, два радіопередавачі (GPS) – теж 2 тис. грн. А GPS-станції громадського транспорту треба лише перепрограмувати та доукомплектувати, на що знадобиться 1000 грн на кожну точку».

Учні навіть з’ясували, що виготовляє, встановлює й забезпечує сервісне обслуговування світлофорів і дорожнього обладнання одна з чернігівських компаній. І переконані, що вона могла б узятися й за вмонтування у світлофори приймачів сигналів із передавачів громадського транспорту. «Зараз шукаємо тих, кого б наш проект зацікавив. Та водночас маємо намір подати його на розгляд у державні структури, – ділиться планами на найближче майбутнє Анатолій Василюк. – Для початку хочемо звернутися в Київську міськдержадміністрацію та дорожню службу міста. А щоб виходити зі своїми пропозиціями на інші міста, потрібно дослідити, де ще є така проблема із трамвайними зупинками».

Зберегти таланти у своїй країні

І хоч школярі зі школи «ОРТ-сімха» працюють автономно й до Малої академії наук не мають жодного стосунку, найбільше юних винахідників сконцентровано саме в МАН. Яскравий приклад – Гліб Карягін. У МАН кажуть, що в них багато вихованців-винахідників, і всі їхні винаходи чимось цікаві й можуть бути корисними суспільству. Ось лише кілька прізвищ, які сьогодні знають не лише в Україні – вони прогриміли на всю Америку й Китай, Польщу, Туреччину, Румунію, Сербію, Мексику та інші країни. Тарас Кузик – учень МАН, учасник ICYS-2018. Валентин Фречка – учень МАН, золотий призер Genius. Софія Петришин – учениця МАН, бронзова призерка Genius. Микола Іванченко – учень МАН, переможець міжнародних конкурсів.

І цей перелік можна продовжувати. Скажімо, з Міжнародної конференції юних дослідників ICYS, яка проходила в Сербії, наші школярі привезли торік рекордну кількість нагород: аж шість на п’ятьох учасників – золото, срібло, три бронзи й спеціальний приз. На цій конференції, в якій щороку беруть участь дві сотні школярів із понад 30 країн світу, відбуваються індивідуальні змагання з фізики, математики, екології та комп’ютерних наук для учнів 14-18 років.

Не менш престижна й олімпіада Genius, яка проходить у Нью-Йорку. У ній беруть участь школярі, які працюють над проектами, спрямованими на вирішення екологічних питань. Популярні номінації: наука, робототехніка, бізнес, візуальне та виконавське мистецтво, творче письмо. Торік у Genius взяли участь 1400 школярів із 72 країн світу. МАНівці теж представили на цю олімпіаду кілька своїх проектів. Серед них – папір з опалого листя, лазерний пінцет і комп’ютерний шрифт для незрячих та інші. І всі п’ятеро учасників команди повернулися з нагородами. І ще три медалі – золото, срібло і бронзу – привезли вихованці МАН із Тунісу, де проходив фестиваль інженерних наук і технологій I-Fest. А Микола Іванченко – бронзовий призер цього фестивалю – зі своєю технологією ліквідації нафтових розливів здобув ще й абсолютну перемогу серед 120 конкурентів на Міжнародному конкурсі наукових проектів, що проходив у Мексиці.

«Найголовніше сьогодні – ми повинні думати про наше майбутнє, – пояснює Opinion президент Малої академії наук Станіслав Довгий. – Наша держава має обмежені енергетичні й сировинні ресурси, але водночас вона має унікальний необмежений ресурс – це інтелект нашої молоді. Сучасні українські школярі, попри ті проблеми, які є в освіті, попри не найкращий рівень матеріально-технічної бази у школах, тобто старе обладнання в кабінетах хімії, фізики тощо, впевнено перемагають на міжнародному рівні. Тільки за минулий рік маємо 35 переможців міжнародних наукових, науково-технічних конкурсів, а також конкурсів у сфері природничих наук, енергетики тощо». За словами очільника МАН, якщо Україна зуміє скористатися цим необмеженим ресурсом, а не відпустить його спочатку в закордонні університети вчитися, а потім – у тамтешні лабораторії працювати, то вони зможуть стати опорою української економіки, піднявши її на абсолютно інший щабель.

І наостанок. Якось зустрічалася в Харкові з кількома випускниками тамтешніх шкіл, котрі отримали на той час по 200 балів за кожний предмет, які вони складали на ЗНО. Хлопці були випускниками школи фізико-математичного спрямування. Цікавлюся: мовляв, ви маєте такі високі результати, а бодай один із університетів зацікавився вами як майбутніми студентами? На що один із моїх співбесідників відповідає: зацікавився – з Російської Федерації…

І хоч минуло близько 10 років, університети досі не вважають за потрібне якось заохочувати на навчання саме в їхньому виші найкращих учнів. Отих колишніх МАНівців, які не тільки вміють добре думати головою, але й робити руками, а свої гроші витрачають не на пусті розваги, а на деталі для роботів. Можливо, економічний прорив починається не з пустопорожніх розмов про причини кризи й обґрунтувань, чому ми опинилися на самому її дні та чому звідти важко виборсатися, а саме з реальної уваги до таких дітей і їхніх розробок?

Текст: Лариса Вишинська

Залишити коментар