Неділя, 15 вересня

Трансформації охорони здоров’я під керівництвом доктора Уляни Супрун зробили медичні питання одними з найбільш актуальних в Україні. Частина українців підтримує напрямок змін та вже активно користується можливостями, частина – критикує обраний шлях для реформ, але чи не всі обговорюють реформи охорони здоров’я.

В ексклюзивному інтерв’ю Opinion дізнався про страхування в медицині, про програму безкоштовної діагностики, про зміни в культурі медицини й медичній освіті, про усвідомлений вибір доктора Уляни Супрун повернутися й розбудовувати країну.

Уже два роки поспіль триває велика трансформація охорони здоров’я України. Українці почали користуватися результатами змін на первинній ланці. Наприклад, більш як 27 млн громадян уже обрали сімейних лікарів. Але для багатьох медична допомога – це, перш за все, лікарні, де поки що змін не видно. Коли зміни торкнуться лікарень? Які наступні етапи реформи плануються цього й наступного років? Що саме має змінитися в лікарнях?

У липні розпочнеться перший етап програми «Безкоштовна діагностика», який передбачає підготовчу роботу на рівні медзакладів. Згодом перелік безоплатних діагностичних послуг, який має бути затверджений Кабінетом Міністрів України, буде доступний пацієнтам по всій Україні. За направленням від свого сімейного лікаря можна буде отримати низку діагностичних тестів в тих закладах, які підпишуть договір із Національною службою здоров’я України. Наприклад, рентген легенів або такі аналізи крові, що поки ще включені на рівні первинної ланки в безоплатний гарантований пакет послуг. Ця програма буде фінансуватися додатково до тих грошей, які вже йдуть на вторинну ланку, де працюють вузькі спеціалісті. Це означає, що пацієнт буде отримувати діагностичні методи безкоштовно та не буде потрібно приносити із собою плівки чи будь-що інше – усе необхідне вже буде включено в послугу.

Від січня 2020 року ми повністю перейдемо на новий спосіб фінансування лікарень. Медичні заклади усіх рівнів допомоги перейдуть від моделі фінансування й утримання до оплати за конкретно надані медичні послуги. Це буде доступно для тих закладів, які підпишуть договір з НСЗУ. Кожна послуга буде оплачуватися за спеціально розрахованим тарифом від НСЗУ. Ідея полягає в тому, що фінансування залежатиме від кількості та якості наданих послуг, а це, як правило, відбувається там, де є найбільший досвід. Бо хірург, який оперує 10 разів на місяць, не може гарантувати якість своєї послуги. Спеціаліст повинен 10, 15, 20 разів на тиждень оперувати, щоб мати достатньо досвіду. Зараз у нас існує багато хірургічних відділень, де працюють по п’ять хірургів, і вони всі разом роблять десять операцій на тиждень, тобто по дві на кожного. Вісім-десять операцій на місяць насправді не можуть забезпечити якісний рівень послуг. Ми хочемо концентрувати послуги там, де вони надаються найкраще, щоби такі послуги надавалися для найбільшої кількості пацієнтів.

До того ж, зараз у нас в Україні існує приблизно дві з половиною тисячі лікарень і поліклінік. Але нам бракує закладів паліативної допомоги та реабілітаційних центрів, і ми маємо переорієнтувати наші заклади на задоволення потреб усіх наших громадян. Майже в кожному маленькому містечку є багатопрофільні лікарні. Навіть там, де в громадах не існує потреб у саме такому обсягу послуг, щоби мати таку лікарню. Натомість, важливо мати такий заклад, який забезпечуватиме найбільш потрібні послуги саме для цієї конкретної громади.

Для того, щоб уся мережа сформувалася до кінця, потрібно 2-3 роки. Тоді ми зможемо зрозуміти, скільки коштів необхідно на всі послуги, хто буде їх надавати, і тоді госпітальна система запрацює повністю.

Хто така Уляна Супрун?

Політики часто закликають будувати в Україні «страхову медицину», бо для багатьох це є синонімом якісного медичного обслуговування, яке існує за кордоном. Чи насправді страхова медицина гарантує якісну допомогу? Чи можливо побудувати такий тип в Україні?

Перше, що треба пояснити – не існує такої концепції як «страхова медицина», існує медичне страхування. Певно, коли про це говорять, саме його мають на увазі, але некоректно висловлюються. Медична страховка – це фонд коштів, концентрованих в одному місці. Багато людей вкладається в цей фонд і тими коштами потім оплачують послуги, що надаються пацієнтам.

Є різні моделі такого медичного страхування. Є, наприклад, приватна модель страхування, коли діють приватні компанії медичного страхування. Але приватній компанії людина самостійно мусить заплатити свої кошти. Мета цих компаній, перш за все, заробляти гроші, бо це бізнес. Така модель працює там, де є дуже високий рівень економічного розвитку, наприклад, у США. Але ця модель є дуже дорогою, наприклад, у Сполучених Штатах 19 % ВВП іде на медицину.

Існує інша модель – соціальне страхування. Беремо 2-4 % додаткових податків та передаємо їх у фонд. Потім оплачуємо медичну допомогу через цей фонд грошей. Зараз люди не хочуть, щоб ми підвищували рівень оподаткування на 2-4 %, для збору цього пулу коштів у фонд. В Україні завжди система була такою, що в бюджеті були окремі кошти, які надходили від нашого загального оподаткування. Саме їх витрачали на медицину, але не дуже ефективно.

Ми консультувалися і з українськими експертами, які роками працювали у сфері охорони здоров’я в Україні, і зі світовими експертами від ВООЗ, і з експертами Світового банку. Усі разом стверджували, що в Україні немає економічної спроможності, щоби віддати фінансування медичного страхування напряму людям, щоби люди самі купували собі повні медстраховки, на це немає коштів. Зараз ця модель неправильна для України. Зараз нам не рекомендують також підвищувати оподаткування для створення соціальної медичної страховки. Натомість, експерти рекомендували направити в пул кошти, які вже виділяються державним бюджетом. Таким чином, можна створити єдину державну страховку за рахунок частини державних коштів, які зараз надходять від наших податків, а з них тоді оплачувати послуги саме там, де вони надаються.

Лікарні, що знаходяться в комунальній або державній власності, можуть отримувати гроші тільки від державного бюджету та не можуть отримувати від страховок, бо є бюджетними інституціями. Тож, перший крок, який необхідно зробити, – автономізувати заклади. Не дивлячись на отриману автономію, вони все одно залишаються у власності місцевої влади або держави. Але всередині вони перетворюються на неприбуткові некомерційні підприємства. Це їх звільняє від тарифних сіток, скажімо, обмежень в оплаті праці співробітників або щодо джерел фінансування. Тепер автономізовані заклади можуть навіть залучати аутсорс-послуги. Багато таких речей, які можуть робити бізнес-підприємства, бюджетна установа робити не має права. Тому ми автономізували їх, дали їм незалежність, щоб вони краще могли діяти в нових ринкових умовах.

Наступним кроком стало створення пулу коштів – Національної служби здоров’я України (НСЗУ), яка підписує контракт із закладами охорони здоров’я. Тепер за кожну окрему послугу можна заплатити з цього пулу. А якщо хтось, хто має окрему приватну страховку, хоче лікуватися в комунальній лікарні, то лікарня може підписати договір із приватною страховою компанією та надавати додаткові послуги. Або, можливо, місцева влада хоче додатково давати гроші на окрему програму, скажімо, для ветеранів АТО, які проживають в їхньому місті. Вони створюють окрему програму додаткового страхування, і лікарня може отримувати додаткове фінансування на лікування АТОвців.

Ми створили ринкові правила для медичної системи й створили державну страховку. І коли люди кажуть, що вони б хотіли бачити медичне страхування в Україні, то воно вже є це саме Національна служба здоров’я України. Але ми не просимо громадян додатково платити, витягаючи гроші з їхніх кишень, наприклад, через роботодавців, впроваджуючи нові податки. Спочатку ми маємо використати кошти, що вже є в бюджеті, ефективно, потім можемо просити більшого фінансування.

Аби зрозуміти, яке фінансування було, порівняємо: у 2015 році було лише 55 млрд грн на цілу систему, а на 2020 рік просимо 108 млрд. Тож, ми вдвічі підвищили фінансування. Це сталося завдяки тому, що Міністерство фінансів, Уряд, Парламент бачать, що гроші використовуються більш ефективно. Ми інвестуємо в нашу медичну сферу.

Навіть ті, хто підтримує реформу, вважають, що зміни можуть відбутися тільки на папері. Наприклад, навіть після старту програми медичних гарантій лікар усе одно може сказати: «Держава грошей дала замало, ви маєте купити плівку, нитки та препарати». Куди можна звернутися зі скаргою? Як буде відбуватися контроль за якістю надання послуг?

Перше. Оплата за послугу означає, що все необхідне для надання медичної допомоги оплачуватиме НСЗУ. Один із наших депутатів, Віктор Пинзеник, дуже гарно пояснив, що таке «медична послуга». Наприклад, коли ви йдете до магазину, аби купити воду, ви не купуєте окремо пляшку, воду, кришку й наліпку. Це все разом вже включено в ціну. Чому в наших лікарнях ми купуємо окремо нитки, плівку, медикаменти, окремо сплачуємо роботу лікаря й медсестри? Це все буде закладено в тариф на послугу. То якщо НСЗУ сплачує за послугу за тарифом – пацієнт більше не повинен буде додатково платити або, наприклад, приносити рукавички з собою.

Друге. Ми до сьогодні не мали жодних інструментів, щоб карати тих медичних працівників, які вимагали гроші від пацієнтів. Єдиним способом було подання пацієнтом заяви до правоохоронних органів, але таке дуже рідко відбувалося. У нових ринково-договірних відносинах між лікарем та лікарнею, а також між лікарнею та НСЗУ, є вимога, що і заклад охорони здоров’я, і лікарі погоджуються не брати додатково коштів від пацієнта за ті послуги, які покриває НСЗУ. У випадку, якщо вони будуть вимагати, пацієнт може зв’язатися з НСЗУ. Також уже працює гаряча лінія НСЗУ 1677, куди можна повідомити про випадки корупції. МОЗ і НСЗУ буде розслідувати такі випадки, і якщо це виявиться правдою: лікар просив гроші, то спочатку буде дисциплінарна акція, а якщо це повторюватиметься, то будуть штрафи. У разі систематичних повторень – можна буде розірвати договір із лікарнею, і вона не фінансуватиметься. Цього не було ніколи, бо субвенція йшла в будь-якому випадку кожного місяця, і не було жодного способу покарання тих, хто займається корупцією.

Третє. Роками в українській медицині існувала одна неправильна річ – майже всі отримували базову зарплату. Більше отримували за роки і стаж роботи, але не за якість і кількість надання медичної допомоги. Наприклад, в одному місті є дві лікарні. В одній працюють висококваліфіковані лікарі, які лікують правильно, і всі пацієнти прагнуть звернутися до них. А в іншу лікарню ніхто не прагне, бо там погані умови, погано лікують і некоректно поводяться з пацієнтами. Раніше обидві лікарні отримували однакове фінансування. Це неправильно, бо фінансування має бути там, куди звертається більше пацієнтів. Тож ті лікарі, які працюють багато, які роблять найбільш складні операції, будуть отримувати більшу зарплату. Ті з них, хто не дуже задіяні або неефективно працюють, – не будуть отримувати таку саму зарплату.

Ні політичній турбулентності, ні популізму, ні корупції не зупинити зміни, час яких настав: інтерв’ю з Уляною Супрун

В Україні часто критикують реформу і систематично називають її розвалом медичної галузі України. А як ставляться світова спільнота та міжнародні партнери до нашої трансформації охорони здоров’я?

Коли я виїжджаю за кордон і висвітлюю те, що ми робимо зараз, мене запрошують, щоб я представляла нашу діяльність в Україні іншим країнам. Бо ми є для них одним із найбільш яскравих прикладів, як робити все правильно, коли змінюється система охорони здоров’я. Ми будуємо універсальне для всіх громадян країни покриття, щоб для всіх був рівний доступ до медичної допомоги. Це є одна із цілей ВООЗ, Світового банку й ООН до 2030 року – щоб у всіх країнах був доступ до медпослуг у всіх громадян, щоб і фінансово, і фізично усі могли отримати медичну допомогу. Наші міжнародні партнери висвітлюють наші успіхи в Україні, як приклад того, як це правильно має робитися. Ми почали з первинної ланки. Ми робимо справедливі й прозорі правила ефективного використання навіть тих малих коштів, що ми маємо, аби отримати найбільший ефект покращення здоров’я, покращення якості життя людей і зменшення смертності. Щоб у випадку захворювання гарантувати людині допомогу, щоб вона не мусила переживати фізично, фінансово або з приводу якості послуг. Це все є дуже важливим.

Наші партнери з USAID, UK Aid, Світового банку, Всесвітньої організації охорони здоров’я, усі посольства запрошують нас на свої заходи висвітлювати трансформацію охорони здоров’я, що відбувається в Україні, як найбільш масштабну й найбільш успішну реформу, яка зараз відбувається в Східній Європі. Ми розповідаємо для інших країн, як ми це зробили та як вони можуть зробити це у своїх країнах.

Медична спільнота України не дуже хоче сприймати нове. В Україні існує так звана «особлива вітчизняна медицина», вітчизняні протоколи лікування. Багато хто стверджує, що ми не можемо лікувати так, як це роблять в інших країнах. Студенти переймаються з приводу міжнародних іспитів і стверджують, що програма нашого навчання дуже сильно відрізняється від світової. Чи існують в інших країнах національні школи медицини? Чи буде щось змінюватися в навчанні студентів і розвитку лікарів?

По всьому світі людина homo sapiens має однакову анатомію, біологію, біохімію, фізіологію – нічого не відрізняється. Тому не може існувати унікальних протоколів лікування. Часом є культурні різниці щодо підходу до деяких способів лікування. Але немає різниці: чи людина з України, чи з Великобританії, чи з Індії – якщо діагностується рак легенів, тоді або треба робити операцію (якщо ще можна), або хіміотерапію, або променеву терапію – це вже залежить від типу пухлини. Ми розуміємо, що є методологія лікування, яка працює, і це доведено доказовою медициною.

Україна через різні причини себе відокремила від світової медицини. Під час «совєцьких» часів не дозволялося західним спеціалістам приїжджати, читати їхню західну методологію лікування, історію медицини, але вже 28 років Україна є незалежна і вона дуже легко може зайти у світову спільноту.

Є причина, яка заважає це зробити. Велика кількість лікарів не розмовляє англійською мовою. Так, як колись латинська мова була мовою медицини, так зараз – це англійська мова. Майже всі міжнародні конференції, майже всі медичні журнали написані англійською мовою. Це факт. Так само, як колись лікарі вивчали латинську мову, щоб мати змогу лікувати, зараз треба навчатися англійській мові. І це є зміна, яка з’явилася в наших вимогах до медичних студентів. Вони мають на третьому році навчання написати іспит з англійської мови, щоб довести, що в них є знання цієї мови та вони зможуть читати медичні журнали, брати участь у конференціях, мати доступ до найсучасніших підручників.

Наступною є зміна культури в медицині. Декотрі українські лікарі не хочуть змінюватися, бо думають, що все, вивчене колись, є достатнім і не треба навчатися новому. Навпаки – у медицині майже щодня відбуваються зміни, є нові винаходи, нові способи й нові комбінації лікування, нова діагностика, нова апаратура. Ми мусимо змінити культуру в медичному університеті та загалом у лікарській спільноті. Завданням для лікарів має стати постійне навчання. Ми змінили вимоги щодо безперервного професійного розвитку лікарів. Кожен лікар має щороку набрати 50 балів. Існуватиме професійне ліцензування лікарів – і це стимулюватиме до постійного навчання. Ця культурна зміна займе певний час, після прийняття закону про професійне ліцензування лікарів буде п’ять років перехідного періоду.

Третє, що треба зробити, – підвищити рівень якості надання медичної освіти. Ми почали з лікарів, також уже працюємо з медсестрами – змінюємо їхню освіту. З’явилися нові медичні працівники: такі, як парамедики, фізичні терапевти, ерготерапевти, тобто ми розширюємо можливості наших медичних працівників в отриманні спеціальності, аби вони могли надавати ту медичну послугу, яка потрібна нашій країні.

Наші медичні університети є автономними; Міністерство навіть не підтверджує їхніх програм навчання – вони роблять це самостійно. Єдиний спосіб, як Міністерство може впливати на якість освіти, – це вимоги до вступу та ліцензійні іспити: єдиний державний кваліфікаційний іспит, стандарти та вимоги до лікаря, який здобуває медичну освіту, та інтернатура (практична післядипломна освіта).

Ми встановили 150 балів як мінімальний прохідний бал для вступу до ВНЗ. Це була велика боротьба, але вже зараз медичні університети показують, що студенти, які вступають із цього року, очевидно вищого рівня. Наступне – ми впроваджуємо додаткові іспити на 3 та 6 році навчання. КРОК-1, КРОК-2 та додатково міжнародний іспит із основ медицини IFOM, який проводитиметься, аби прирівняти наш КРОК до міжнародного стандарту навчання. Коли наші студенти писатимуть ті іспити так само, як у середньому по всьому світові, ми будемо розуміти, що вже вийшли на світовий рівень. Зараз упроваджуємо клінічний іспит на шостому році навчання – ОСКІ (об’єктивний структурований кваліфікаційний іспит), потім уже почнемо працювати з післядипломною освітою. Будемо розширювати інтернатуру, щоб навчання тривало довше.

Загальний хірург проходить інтернатуру в Україні три роки, а в США – це шість років післядипломної освіти. За фахом я лікар-радіолог, і мала спеціалізацію в жіночих хворобах. Вивчала мамографії, біопсії, МРТ і все, що було пов’язане з жіночими хворобами, та специфічно – із раком молочної залози. У мене був рік загальної інтернатури за всіма спеціальностями, потім ще чотири роки радіології, потім ще рік спеціалізації в жіночих хворобах. Після шести років стала молодшим лікарем. Пропрацювавши декілька років, здобувши додатковий досвід, необхідно складати іспит, аби підтвердити спеціальність лікаря-радіолога. Тепер я належу до американської колегії лікарів-радіологів, які вимагають від мене високого рівня надання медичної допомоги. Туди кожного року необхідно знову подаватися та підтверджувати, що ти постійно навчаєшся, бо є дуже високий рівень вимог.

Я би хотіла, аби українські лікарі мали самоврядування. Щоб мали змогу самостійно контролювати одне одного та вимагати одне від одного дуже високого рівня якості надання медичних послуг, відповідальності, етики, поведінки. До того моменту, як українські лікарі візьмуть на себе таку відповідальність, Міністерство й наші ліцензійні комісії вимагатимуть цього від лікарів.

Із часом, після кількох років на посадах, молоді лікарі розумітимуть, що треба гуртуватися, бо освічені бажатимуть бачити зміни, увійти до світової медичної спільноти. Для цього потрібно створювати свій колектив і представляти свою лікарську спільноту. Так можна вийти на світовий рівень і представляти Україну в медичній спільноті. Бо наразі медицина в Україні на кілька десятків років віддалена від сучасної медицини. Ми повинні швидко перестрибнути ті десятиліття й зайти в другу, майже третю декаду ХХІ століття.

Я думаю, що ми зможемо. Гарним прикладом є, скажімо, мобільні телефони. Колись треба було чекати роками, щоб підключили житло до телефону. У мене були друзі, які жили на Лівобережжі, то вони чекали п’ять років, аби їх підключили. Зараз уже всі мають мобільні телефони, навіть бабусі у віддалених селах. У цьому питанні ми дуже швидко перестрибнули десятки років, які проходили інші країни.

Думаю, що в медицині ми також можемо це зробити. Необхідно підтримати молодих лікарів і просунутися в світову медицину, але для цього потрібно, щоб старі кадри не заважали, як то відбувається зараз. Коли середній вік людей із керівництва Національної академії медичних наук – 77 років, то це заважає. Ті, які на посадах, звільніть посади, давайте щось змінювати – і це саме та річ, яку ми мусимо зробити. Більш сучасна молодь розуміє доказову медицину, готова робити клінічні дослідження, писати нові протоколи, впроваджувати нове, їм потрібно дати місце, щоб вони це робили. Ми в Міністерстві так і зробили, бо в більшості ті, хто в нас працюють, мають вік 35 років або навіть молодші. Багато наших експертів молодші 40 років. Вони сучасні й англомовні, їздять на конференції по цілому світу й не лише беруть участь, а й виступають. Вони є в нас у країні, але стара спільнота їм не дає шансу проявити себе. Деякі зрідка дають таку можливість, але це має бути в більшості.

Ні політичній турбулентності, ні популізму, ні корупції не зупинити зміни, час яких настав: інтерв’ю з Уляною Супрун

Ви навчалися і працювали в Америці. Із початком Революції Гідності долучилися до волонтерського руху на Майдані, а згодом – до волонтерського руху АТО. Згодом очолили МОЗ України. Розкажіть, як і чому виникло бажання приїхати до України та почати трансформації?

Я народилася не в емігрантській родині, яка виїхала, бо хотіла заробляти, чи щось подібне. Мої бабці, діди, мама й батько – вони були змушені виїхати після Другої світової війни. Я ціле своє життя виростала в спільноті людей, які чекають можливості повернутися в Україну. Я не була пересічною американською дівчинкою – я була українкою, яка опинилася в іншій країні, в екзилі. Ми мали повертатися в Україну за першої кращої нагоди.

Уперше я була в Україні в 11 років. Це був 1974 рік, керував «Совєцьким» Союзом тоді Брежнєв. Я виростала в рівній демократичній країні, тому коли ми приїхали в цей Союз, то побачили тюрму нашого народу, нашої нації, якою він був. Наша родина навіть не могла відвідати нас. А коли ми приїхали, то за нами весь час слідувало КДБ та не дозволяло навіть поїхати в село, щоб побачити, де народилася моя мама.

Летіти можна було тільки через Москву, а не напряму до Києва. Коли ми прилетіли до Москви, то наші валізи відкрили й забрали всі подарунки, які ми хотіли передати своїм родичам. Родич, який прилетів із нами, був священником. Він привіз Біблії. Найбільше, що мене вразило, – це коли відібрали всі його Біблії, а потім примусили його підписати, що він добровільно здає їх. Інакше нас би не пустили до країни. Ще я не могла зрозуміти, коли вони висміювали лялечку, яку я привезла. До лялечки був змінний одяг. Вони запитали: що це. Я сказала, що це лялька і змінний одяг для неї, щоб мої двоюрідні сестри могли бавитися. Митники посміялися та взяли собі, щоб віддати своїм дітям.

Це було перше, що я побачила після 12 годин у літаку. Нас тримали 12 годин в аеропорту, доки вони все не забрали. А потім ще й ходили за нами.

Коли я бачила квартири, де проживали наші родичі, як вони харчувалися, як вони майже жебраками ходили до магазинів у ті черги, щоб отримати одне яєчко чи туалетний папір, чи будь-що інше – це було жахливо. Я відчула, що це неправильно. Що це не та країна, яку мені описували мої бабці, діди, мати й батько. Це мало великий вплив на мене 11-річну.

Коли я була старшою, то брала участь у молодіжних громадських організаціях. Я була в ПЛАСТі, у СУМі (Спілка української молоді – прим. ред.), ТУСМі (Товариство української студентської молоді імені Міхновського – прим. ред). Ми були в багатьох організаціях, активно виходили на мітинги перед «совєцьким» посольством, із вимогою звільнити Юрія Шухевича та інших в’язнів.

Ми ходили до української школи протягом тижня, до української церкви в неділю, брали участь у пластунських сходинах. Наше життя було українське, усі мої друзі були українцями.

Я була в 1990-му році в Україні вдруге, потім у 1991-му на медичній конференції – у той час Україна вже проголосила незалежність. Ми почали приїжджати частіше з чоловіком. У 1992-му році я привезла свого діда, який уперше від 44-го року повернувся до України. Тоді він уперше побачив свою сестру-близнючку – вони не бачилися 50 років, і це для них було щось неймовірне. Ми приїжджали часто, але була ще робота, я закінчувала освіту в резидентурі. У Сполучених Штатах треба платити за університет, тож я ще мала виплатити кредит. Потім батьки хворіли. Але ми часто приїздили.

Урешті, у 2013 році вирішили переїхати остаточно. Я 15 років працювала на Манхеттені у великій престижній клініці, тож я продала свою частку, і ми зібралися переїжджати. Але ми не думали їхати, щоб трансформувати систему охорони здоров’я – ми мали іншу ідею. Тоді президентом ще був Янукович, і ми бачили, як відбувається реванш в Україні, усе поверталося до того, що було колись. Ми хотіли приїхати до країни й займатися більше культурними справами. Ми вірили, що змінити суспільство можна більше через культуру. Через кіно, літературу. Ми хотіли створювати незалежне українське кіно, перекладати українських авторів англійською аби розширити ринок.

Ми хотіли купити будиночок на три поверхи на Подолі. На першому поверсі мала бути наша кав’ярня, на другому поверсі – місце, де би ми могли проводити вистави, мистецькі зустрічі, а на третьому – була би наша квартира. Такі ми мали гарні ідеї.

Тож у 2013 році ми продали все й переїхали до України. Ми прилетіли якраз того дня, коли побили студентів на Майдані. Історія змінилася, і ми вже почали займатися революцією замість тих культурних проектів. Ми мали дуже добру підготовку, бо наше молодіжне життя пройшло у ПЛАСТі, ми дуже гарно розуміли, що таке мітинги та знали, як організувати необхідну допомогу на них. Коли вже після Революції Гідності почалася війна, допомагали військовим із тактичною медициною. Вона має два компоненти: тактичний і медичний. Ми по обох допомагали, а ГО «Захист патріотів», яку ми створили, і далі працює з військовими.

Роком пізніше Володимир Гройсман запросив до свого Уряду з метою змінити систему охорони здоров’я. Моєю єдиною вимогою було: я маю зайти з командою, і ніхто не роздаватиме посади.

І ми почали змінювати систему. Для продовження змін важливі зміни в освіті. Як лікар я зараз консультую й допомагаю друзям, які приходять до мене після прийомів в українських лікарів. Я їм допомагаю зрозуміти, що з ними, знаходити їм лікарів, і мені дуже болить від рівня їхніх знань, досвіду, етики та інших професійних цінностей в моїй лікарській професії.

Він дуже відрізняється від того, що є в США, у Німеччині або в тих країнах, на які ми рівняємося. Дуже важливо, щоб зміни в освіті відбулися. Бо це єдиний спосіб, який гарантує якість медичних послуг та підвищення гідності нашої професії. А також повернення поваги, бо, на мою думку, у відсутності поваги до професії багато в чому є провина лікарів.

Ні політичній турбулентності, ні популізму, ні корупції не зупинити зміни, час яких настав: інтерв’ю з Уляною Супрун

Фото: the-village.com.ua

Майже кожного року ви відвідуєте Книжковий арсенал у Києві. Які книжки ви там придбали цього року, і чи залишається у вас час на читання?

На жаль, у мене майже немає часу. Скажімо, сьогодні ми маємо нашу зустріч, до цього є ще п’ять інших подібних заходів. Я приходжу додому о 10 вечора, а інколи роботу ми починаємо о 8 ранку. Тож більшість свого часу я читаю або документи, або інші довідки. Іноді вистачає часу під час переїздів чи подорожей літаком, тоді я намагаюся читати. Цього року на Книжковому арсеналі я купила різні книги: від коміксів до дуже цікавої мені книжки українських феміністок. Вона українською та англійською мовами, у ній викладені їхні переживання. Купила також прозу й поезії українських АТОвців. А останнє, що читала – це український переклад Айзека Азімова «Фундація» та «Гру престолів» Джорджа Мартіна. Я читала ці твори англійською, але українською мені більше сподобалося.

Медична галузь, природньо є одним із головних пріоритетів для будь-якої країни. Тож кожен громадянин рано чи пізно користується її послугами. Команда МОЗ стверджує, що реформа має тривати попри будь-які політичні турбуленції в країні. Але, як резюмувала Уляна Супрун: «Реальні зміни – складний процес, у якому час – головний ворог. Напади популістів та корупціонерів, постійні судові позови, політична турбулентність, інформаційні кампанії та потужна опозиція медичних феодалів – забирають багато енергії і зусиль, але не зупинять зміни, час яких настав».

Розмовляв Святослав Лінников

Залишити коментар