Четвер, 24 вересня

Одностатеві стосунки вже давно не табу в країнах, які декларують прозахідні цінності. Проте в Європі не скрізь права не гетеросексуалів повністю захищені. Вражає історія двох жінок із України, які живуть у Чехії. Поїхали давно: одна навчатися, інша – шукати кращої долі в особистому житті. Тепер у кожної власний бізнес, велике коло друзів, громадська робота – активне яскраве життя. Об’єднує їх те, що вони лесбійки, жінки, які визнали свою не гетеросексуальність, погодилися сприйняти себе такими, якими їх створила природа. «Вибір жінок – бути разом, любити одна одну, сприймаючи всі відмінності та недоліки, адже це має бути на першому місці в родині», – так вважають Галина та Оксана. Партнерки по життю погодилися відкрити свою історію, проте, щоб не створювати певних проблем близьким людям, імена героїнь змінені. 

Галина з Оксаною вже понад чотири роки разом. До цього вони зустрічалися й визначалися з тим, чи варто їм жити вдвох, адже родина – це вже зовсім серйозна історія.

Розповідає Галя:

«Я думала, що в нас нічого не вийде. Адже вважала, що перші романтичні почуття за пів року підуть, і все закінчиться. А також тому, що ми зовсім не схожі одна на одну. Тому я була більш скептично налаштована, ніж Оксана».

Як сприймало ваше коло друзів у Чехії та Україні те, що ви лесбійки?

«Друзі в Чехії спокійно ставляться до цього, адже я вже давно не приховую – не пам’ятаю навіть, скільки років минуло. Мої батьки, колеги по роботі знають про мою орієнтацію та сприймають це як норму. В Україні все складніше, хоч я там давно гість, проте вбачаю вже певну позитивну тенденцію. Але сприйняття суспільством загалом усе ж відстає від європейського. Проте я не можу сказати, що це дуже афішую і просуваю. Коли необхідно, завжди представляю Оксану своєю партнеркою; не кажу, що вона моя подружка чи знайома. Звісно, я й не кажу: “Здрастуйте! Я – Галина, лесбійка”».

Історія Оксани не така проста, як у Галини, адже жінка народилася й виросла в селі, де традиції й цінності класичні, непорушні й навіть святі. Визнати себе інакшою, не побоятися це озвучити, відстояти свою позицію дуже складно, проте життєво необхідно. Оксана:

«Мамі я говорила, але вона якось усе одно сприймає, що ми – як подружки. Вона вважає, що краще з подружкою жити, ніж із якимось чоловіком п’яницею. До кінця вона мене, здається, не розуміє, що в мене ніколи не буде чоловіка. Галя їй подобається – і все. Сестри і брати знають, але ми стараємося про це просто не говорити. У нас таке ставлення: “Давайте про це не говорити, у нас же ж таке свято, а ти мені не говори”. Одного разу мама подзвонила мені і плакала, бо прийшла сусідка й розказала, що побачила нашу публікацію у Фейсбуці та сказала: “Твоя Оксана…” така-сяка, типу, “Що вони там роблять – таке виставляють в Інтернеті?”. Я заспокоїла маму, кажу, що я є така, як є, головне, щоб була щаслива. А люди, що говорять – то не важливо, то до одного місця».

Ти – частина мене: історія кохання й життя двох українок, які живуть у Європі

У дорослому віці зізнатися близьким, що ти не така, як усі, що в тебе ніколи не буде стандартного життя, значно легше, ніж у юному, – кажуть наші героїні. Проте саме у старших класах вони зрозуміли, що мають інші вподобання. Так Галина наважилася відкритися батькам уже після 30 років, хоча вони, як виявилося, усе вже давно зрозуміли:

«Я народилася в 1978 році, в СРСР, звісно, у гетеросексуальному суспільстві. Виховувалася на тому, що є казки, де є хлопчик, дівчинка, яку готують до того, що вона вийде заміж. Ніхто не говорив, що це може бути по-іншому, бо ти ростеш у такому суспільстві, де іншої моделі немає. Проте й дитина ще дуже довго асексуальна, але вже в період дорослішання формується інша свідомість. Мої батьки, коли я їм сказала, відповіли: “Галю, а хто цього не знає?! Ми все давно зрозуміли”. А я хвилювалася, шукала купу літератури, психологів, куди ми підемо, щоб якось вирішити цю “проблему”. Таку глобальну підготовку я планувала, бо мій камінг аут був невдалим – із тіткою, з якою я дуже дружила; тоді мені було 28 років. І я думала, що спочатку логічно відкритися їй, а вже потім, залежно від ставлення, своїм батькам. Проте, на жаль, у неї була жахлива реакція, і я зрозуміла, що не готова таку драму пережити зі своїми батьками. І лише через кілька років, коли мені було більше 30, я зібралася з духом, наважилась озвучити важливу частину свого життя, а вони сказали: “Тю, ми вже все давно зрозуміли”».

Визнання своєї унікальності серед звичайного соціуму призвело до того, що Оксана поїхала з батьківщини. Адже, як розповідає жінка, жити в рідному селі їй уже було просто неможливо:

«Я народилась у 80-х. Тоді ніхто в нас про таке не знав. У дитинстві взагалі це не було проблемою або чимось важливим. А потім, уже в дев’ятому класі, пам’ятаю, на вечірках почала за дівчатами спостереження вести. Але слова такого – лесбійка – я навіть не допускала. То було страшно – тебе б просто закопали б на місті. Усе так тягнулося довго. Я навіть із хлопцями зустрічалася, адже це село – ти мусиш ходити з кимось, щоб люди не тикали пальцем. Проте, чим дорослішою ставала, тим більш розуміла, що мені треба виїхати, інакше не знайду свого щастя, а тільки позношу всім голови. Заміж я точно не збиралася – я це знала. Мені просто треба було виїхати. До 24 років я намагалася вирішити важливе для себе – і врешті-решт спромоглася. На 100 % знала, що хочу жити з жінкою – і для цього треба виїжджати. А то вже на мене почали пальцями показувати, і я поїхала».

Яке ставлення до нетрадиційних пар у Європі? Адже існує стереотип, що там, на відміну від нас, усе добре.

«Ні, все не ОК. По-перше, питання одностатевих шлюбів регулюється на рівні кожної держави ЄС окремо. Ступінь рівності одностатевих шлюбів і гетеросексуальних у кожній країні різна. Наприклад, у Чехії є таке поняття, як партнерство, проте воно не рівняє права і можливості в парі – так, як у гетеросексуальних шлюбах. Вони різняться, наприклад, у питанні всиновлення дітей. Також, щоб укласти це партнерство в Чехії, один із партнерів повинен мати чеське громадянство. Тобто, маючи ПМП, ми не можемо цього зробити. Другий пункт: якщо в момент спільного проживання хтось із нас народить дитину або просто в когось буде дитина, то партнерка буде дитині офіційно ніким. На автоматичну опіку права не має, а це велика проблема. Адже якщо щось трапиться з одним членом родини, то інший за законом не матиме права на дитину. І дитина автоматично потрапляє в притулок. Тобто в Чехії є над чим працювати щодо цього. Проте загальне ставлення до ЛГБТ тут краще, ніж в Україні, однак не скрізь і не завжди. Наприклад, коли проходить гей-парад, тут збираються противники, і можна почути про себе все, що завгодно. Але я розумію, що це нормальний процес. У кожному суспільстві є певний відсоток нациків, гомофобів, ксенофобів тощо», – відповідає Галина.

Щодо до гей-парадів – чи необхідні вони взагалі та що ви можете сказати про українські спроби?

«Паради необхідні – це можливість нагадувати про те, що ми живемо серед вас. Ми не якісь штучні – ми такі ж, як і ви, звичайні люди. У Чехії такі паради проходять не так давно – років п’ять, можливо, трохи більше. Спочатку теж були протистояння, проте зараз, коли парад проходить у центрі Праги, – це свято для всього міста. У ньому беруть участь навіть представники держустанов, навіть мер. Тут усе яскраво, весело, жодної напруги немає, тільки дуже рідко хтось може щось сказати образливе. Звісно, порівняно з Україною – різниця велика. Бідні люди в Києві й Одесі оточені поліцією скрізь, і потім їм ще потрібно якось вийти спокійно та не натрапити на мордобій. Але я щаслива все одно, що цей прайд хоча б існує, бо це вже якась позитивна тенденція, прогрес».

Ти – частина мене: історія кохання й життя двох українок, які живуть у Європі

Фото: aroundprague.cz

А ви би хотіли реалізувати свою жіночність – народити дитину? І як ви плануєте це зробити?

«Так, сім’я має бути повною. Ми думаємо про штучне запліднення. Наскільки нам відомо, зараз є кілька способів це зробити. У принципі, навіть і пробуємо це зараз, – ми в процесі. І до речі, із часом хочемо всиновити дитину, щоб була повна хата», – сміється Оксана.

Наскільки необхідне вам спілкування зі своєю спільнотою? Чи відвідуєте ви клуби, організації, де захищають права секс-меншин?

«Необхідне, безумовно. Ми прихильники того, що люди – це “стадні тварини”, нам просто необхідно збиратися за інтересами. Геї і лесбійки нічим не відрізняються, і теж мають необхідність у спілкуванні з близькими їм. Для нас це важливіше – особливо коли відчуваєш дискримінацію. Тепер є дуже багато інформації на різних форумах для одностатевих батьків, наприклад. І це цікаво для мене, адже я планую дитину та хочу знати, які є проблеми, як їх вирішують інші родини, щоб морально підготуватися до цього», – розповідає Галя.

Наприкінці спілкування дівчата висловили спільну думку, побажання, своєрідний меседж:

«Дуже важливо сказати про те, що це не хвороба. У нашому житті не було жодної травми; ненависті до чоловіків немає. Ми їх цінуємо, проте вони нас просто не приваблюють. Фізично не бачимо себе поруч із чоловіками. Лесбійка – це не обов’язково схожа на чоловіка жінка, яка ненавидить чоловіків. Уявлення про те, як має виглядати жінка, нині змінилися. Зустріти жінку, яка виглядає не жіночно, можна доволі часто, проте вона може бути й натуралкою. При цьому можна натрапити на справжню красуню на підборах із довгим волоссям, а вона буде лесбійкою. Ми різні – так само, як і ви. Щойно людина потрапляє у вільне суспільство, вона починає робити те, що їй природою дано. Тому завжди важливо залишатися собою».

Текст і фото: Наталія Мізюкіна

Залишити коментар