Неділя, 15 вересня

Вона виїхала на Донбас у перші години мобілізації добровольчих батальйонів. Для неї не існувало страху ані перед ворогом, ані перед помилками. Про життя до війни, вибір польової медицини, жінок на фронті, доньку та готовність іти до кінця – зі слів командирки батальйону «Госпітальєри» Яни Зінкевич у рубриці «Хто це» на Opinion.

Хто така Яна Зінкевич?

Про життя до війни

Ще задовго до початку російської агресії, будучи дитиною, Яна була переконана, що стане лікаркою. Та водночас, згадуючи дитинство, дівчина зізнається: виходить так, ніби усі ці підліткові захоплення та навички готували її до війни.

«Серйозно готувалася саме до медичного вишу. Хоча, коли згадую свої захоплення, то думаю, що всі мої дитячо-підліткові навички знадобилися у війні – так, ніби готували мене до неї. Я любила ходити в гори, часто робила це сама: просто доїду до Яремче й далі йду – люблю часом усамітнюватися. Я не потребую компанії. Серйозно займалася спортивним орієнтуванням, брала участь у внутрішніх чемпіонатах. Перший рік після школи я до вишу не вступила – мені запропонували дати хабар. Я відмовилася. По-перше, я знала, що вступлю сама – і це було принципово; по-друге, не було з чого. Мама ростила мене сама, ми не мали статків. Відклала вступ на наступний рік, готувалася та займалася підробітками».

А потім почався Майдан, і «Правий сектор» розпочав підготовку людей областями та подальшу мобілізацію. Як згадує Яна, уже тоді Сашко Білий, тодішній керівник рівненського ПС, розумів: Росія не зупиниться, після перемоги Майдану буде війна. Зінкевич записалася в місцеве відділення «Правого сектору».

«Деколи ми їздили на Майдан – допомагати, потім поверталася. Нас готували до оборони, вивозили в ліси, і ми вчилися робити все необхідне. Залишали в лісі окопуватися, вчили робити пости, оборонятися, стрибкам із парашутом… Ці табори дали мені дуже багато, насправді. Кожен робив те, що було потрібно. Багато навчалися та виконували різноманітні додаткові поставлені задачі.

Через кілька тижнів після втечі Януковича почалася агресія Росії, анексія Криму, створення добровольчих батальйонів. На Дніпропетровщині створили першу базу ПС, куди з’їжджалися люди з усієї України. Я виїхала на Донбас із першою групою – через три години після оголошення мобілізації по області. Нас було 60 чоловік. Спочатку з жінок там була я та Олена Білозерська.

Так проходив перший період, коли я була просто бійцем та робила ту роботу, яку було необхідно. Із тієї бази ми проводили перші наші бойові виїзди.

Почалося літо 2014-го, перші бої за Карлівку, Піски, Авдіївку та Красногорівку. Мені стало зрозуміло, що медицини на фронті практично немає ні в кого: ні у ЗСУшників, ні у Національної гвардії, ні у добровольців. Армія була занедбана, а військової медицини як поняття практично не існувало.

Оскільки я мала мінімальні знання, то сама почала формувати хоч якісь аптечки з того, чим допомагали небайдужі. Почала вчити людей надавати першу допомогу собі та побратимам, чогось довчатися самостійно з книг та відео. Усе – у межах можливостей. В одному з перших боїв, за Карлівку, я витягувала пораненого кілька кілометрів, і повернулася за ним, коли всі інші уже відходили. Це був початок липня.

Усе було дуже хаотично. Був початок війни, і ситуація була досить серйозною – були поранені, були загиблі. Після цього бою командир викликав до себе, вручив свій нагородний ніж і благословив мене на подальшу роботу, зробивши начмедом “Добровольчого українського корпусу”».

Про власне рішення та перший бій

«Можливо, справа в юнацькому патріотизмі, максималізмі. Я просто розуміла, що не можу по-іншому. Хто, якщо не я?», – так Яна пояснює рішення відправитися на передову.

Близькі та батьки дівчини просто прийняли її рішення, адже на той момент усі були просто шоковані.

«Тоді у всіх людей був шок. Країна, яка вважалася братом, напала – це колосальна зрада. Мої батьки були також шоковані – вони цього не очікували. Анексія Криму, Майдан, початок війни – усе це стало надто великим ударом для кожної сім’ї, і для моєї зокрема».

Про перші емоції на фронті Яна говорить: найсильнішими враженнями завжди залишатиметься перший бій.

«Його будеш пам’ятати довго, усе – до секунди. Обличчя першого загиблого… котрий ось-ось стояв поряд, а через хвилину ти заплющуєш йому очі, адже він загинув. Це враження, яке не побажаєш нікому. Коли людина з пораненим обличчям каже: “ Допоможи, мені треба вижити, бо в мене вдома дружина та п’ятеро дітей” , – це змінює бачення на все. Коли ти рятуєш життя один чи два рази, після того вже не можеш повернутися додому, залишаєшся до кінця. Я вже тоді зрозуміла, що скільки б все це не тривало, я не здамся. Але, відверто кажучи, не думала, що це триватиме настільки довго».

Хто така Яна Зінкевич?

Про вибір польової медицини

Пояснення, здається, доволі просте: Яна чи не одразу зрозуміла, що, будучи бійцем, великої допомоги дати не зможе. Натомість під час одного з обстрілів зареклася: якщо виживе, то створить службу госпітальєрів.

«У перші ж дні війни я зрозуміла, що, будучи бійцем, якоїсь великої допомоги війську я не зможу дати й успіху не принесу. Бійців у наших добровольчих батальйонах було хоч і мало, і погано вишколених, та, в принципі, достатньо. Ще усвідомила, що на війні треба робити не те, що хочеш, а те, що необхідно.

Була гостра потреба в специфічних галузях: аеророзвідці, саперній службі. А я з дитинства мріяла про медицину. Рішення створити батальйон “Госпітальєри” народилось у Пісках. Ми тільки їх взяли – був тяжкий бій, потім почався дуже сильний артобстріл. Я випадково опинилася на декілька годин у підвалі разом з одним військовим капеланом. Зайшла мова про лицарський орден госпітальєрів. Я зареклась: якщо сьогодні виживу, переживу цю ніч, то буду створювати службу госпітальєрів у добровольчій армії».

Про помилки на початку

Помиляються всі – і це ні для кого не таємниця. Розмірковуючи над власними помилками, госпітальєрка наголошує, що вони навряд чи призвели до фатальних наслідків.

«Ми тоді знання здобували просто на ходу. Дивилися відео в Youtube, вчилися на тренінгах. У хід ішли якісь старі посібники, малюнки. Тому перші кілька місяців опановували науку методом спроб та помилок. Адже досвід прийшов дуже швидко, адже тривали інтенсивні бої. Пізніше я навіть читала лекції з парамедицини в кількох медичних університетах та коледжах».

Про можливий полон

В одному з інтерв’ю Яна розповідає: така ймовірність дійсно існувала.

«У період боїв за Савур-Могилу було так: блокпост сьогодні український, а наступного дня – уже сепаратистський. Ніякої інформації не було. Ми тоді між собою погано контактували, не знали навіть, яка бригада поруч стоїть. Тільки мобільний зв’язок. І то, якщо “ловить”. Дуже часто підрозділи потрапляли на чужі блокпости.

У нас теж так сталося. Ми стояли в Степанівці, а поранених вивозили до Амвросієвки. Якоїсь миті закінчилися препарати, так що ми відправились у найближчий населений пункт. Спокійно під’їхали до блокпосту, а там “сепари”. Добре, що за кілька днів до цього з машини зірвало наш прапор. Ми їм стали доводити, що ми свої, тобто їхня ж медична служба. Уся машина в крові, матраци в крові. Загалом, косили “на дурників” – якимось чудом нас пропустили.

Знаю, що я без сумнівів підірвала б себе. І так, аби забрати побільше ворогів із собою. У мене завжди в кишені була граната. Добровольцям до полону потрапляти не можна, тим більше жінкам».

Про відсутність страху та готовність загинути

Спілкуючись із журналістами, Яна зізнається: страху насправді не було  було лише затяжне нерозуміння, коли до певного періоду всі думали, що все незабаром закінчиться й перемога близко.

«Але вже після ДАПу та Дебальцевого стало зрозуміло, що це – не на один рік, і затягнеться надовго. І вже кожен потім робив вибір: або він залишається до кінця, або він робить свій внесок певний час, або йде в цивільне життя, або переходить у ЗСУ чи Національну гвардію. Тому, що це все – добровільно, безоплатно.

Добровольці не отримують заробітньої плати. І рано чи пізно доводиться замислюватися про матеріальні проблеми власних сімей, тож багато хто змушений був іти».

Зіткнувшись із вибором, про який розповідає сама, доброволиця вирішила залишатися доти, доки буде корисною та поки вистачатиме сил, здоров’я та можливостей.

«Я розуміла, що мені може бути 25-30 років, коли все закінчиться. Я також морально готувала себе до різних ситуацій та сценаріїв. Розуміла, що можу загинути, бути пораненою або травмованою, серйозно захворіти. Розуміла, що найнебажаніший сценарій – стати залежною від сторонньої допомоги.

Перший небажаний варіант – це поранення головного мозку. Другий небажаний – поранення в хребет. І останній, третій – смерть, адже вмирати не страшно, іноді страшніше жити. Мені дістався другий із найменш бажаних.

Я була готова загинути або бути пораненою на передовій, але не була готова отримати травму, повертаючись на базу».

Хто така Яна Зінкевич?

Про аварію, травму та доньку

Травму Яна отримала внаслідок аварії. Дівчина згадує, що тоді поверталась із колишнім чоловіком на базу, дорогою заснула, а прокинулась уже після ДТП.

«На секунду злякалася, але одразу був удар та авто почало перевертатися. Опісля я пам’ятаю лише маленький проміжок, коли зрозуміла, що маю травму хребта. Сказала, куди дзвонити, попередила, щоб не перевертали, не переносили, та чимось накрили зверху. Викликати швидку – і все. Потім я відключилася. Встигла відчути біль, впала в кому – і відповідно вже після всього прийшла до тями в лікарні. Але, чесно кажучи, шансів майже ніяких не давали – травма була дуже важкою, і, як зізналися потім, вижити я не мала би.

Одне з найгіршого – це те, що моя мама дізналася взагалі про це з телебачення. Аварія сталася о 4-ій ранку, доставили в лікарню мене о 6-ій ранку, о 7-ій ранку це вже було по телебаченню – і це, певно, один із найбільших мінусів нашої журналістики, який я бачила: відсутність розуміння, що не завжди важливий резонанс, і як мінімум, про все мають спочатку дізнатися сім’я та близькі.

Підключилося багато людей, був досить великий ажіотаж. Мої друзі оплатили операцію в Ізраїлі, куди мене перевезли через десять днів. Потім – десятигодинна операція, кома, тяжкий місяць подальшого нового нелегкого та болісного життя. Але дива не сталося – я зрозуміла, що не можу ходити (і це тільки один із наслідків) та повністю відновитися, зрозуміла, що буде потрібна дороговартісна та тривала операція».

Навесні Яна дізналася, що вагітна. Попри свіжу травму та вмовляння лікарів, госпітальєрка не відмовилася від дитини, адже розуміла  вижила заради цього.

«Усі боялися, що від препаратів за місяці в лікарнях дитина майже гарантовано матиме патології або хвороби. Кілька детальних обстежень, і потім, коли стало зрозуміло, що поки ніяких серйозних відхилень не виявлено, прийшло розуміння, що це великий ризик для мене. Адже при спинальних травмах я не тільки не зможу виносити дитину повний термін, а й є великий ризик того, що я або ми загинемо при пологах, або й, що було найбільш вірогідно – вагітність завмре на 20-25 тижнях. Певний час мені давали зрозуміти, що при такій свіжій травмі треба робити вибір: або я живу, або дитина живе, або ніхто не виживе.

Я розуміла, що не зможу відмовитися від дитини. Із часом я знайшла дуже хорошого лікаря – вона супроводжувала мою вагітність та оперувала. Я вкладалась у це повністю, адже з вагітністю я нарешті знайшла причину, чому я вижила в аварії, що я маю робити, чому так сталося – я мала народити цю дитину. На той момент я щиро вважала, що вижила саме для цього, і це одне з найголовнішого, що я ще мала зробити, але не встигла. Я назвала доньку Богданою, адже вона дійсно Богом дана».

Про моменти щастя

Сьогодні Яна зізнається: після травми та всього пережитого в неї залишилася десь одна десята здатності відчувати будь-які емоції, та, поза тим, озираючись назад, дівчина ні про що не шкодує.

«Опіати я приймати не хочу, хоч вони й прописані на кілька років. Знеболюючі майже не діяли одразу, ще в лікарнях. Цей біль ніколи не припиняється у всіх спинальників – із ним потрібно жити, із ним уже й помираєш… Із тим треба просто змиритися, прийняти як те, що не можна змінити.

Але коли я озираюся на своє життя, коли бачу обличчя хлопців, яких урятував батальон, розумію: що я би все повторила знову».

Хто така Яна Зінкевич?

Про роботу з ветеранами та посттравматичний синдром

Яна наголошує на тому, що самих психологів у нас вистачає, і навіть вистачало до цього. Однак їх потрібно виплекати до того рівня, аби вони могли працювати з ветеранами.

«Тобто ми маємо дуже мало ветеранів, які пройшли війну та стали психологами, бо тут потрібен час на навчання. Це триває кілька років. Певна кількість військових психологів є, але цього не вистачає, бо вони працюють або як волонтери, і виснажують себе самі, або йдуть у кризові центри, але це ще такий малий відсоток охоплення. Нам потрібно робити якісну державну програму з реабілітації військових. Тому що зазвичай основний пік самогубств припадає не на перший і не другий рік, а на десятий. Якщо перші ветерани в нас почали повертатись у 2014 році, то й пік самогубств нас наздожене десь у 2024-ому.

Якщо говорити, що ми приблизно можемо мати, то ситуація може бути навіть гірша. Американці після в’єтнамської війни мали загиблими майже 50 тис., але за наступні 10 років від хвороб, самогубств, наслідків алкоголізму, вживання наркотиків, бійок та іншого загинуло 60 тис. осіб із числа ветеранів. Як бачимо, загинуло більше, ніж під час самої війни. На жаль, у нас уже є такий сумний шанс цю статистику перевершити»

Водночас доброволиця наголошує: лікувати ветеранів із посттравматичним синдромом можуть тільки психологи, які самі пройшли війну.

«Є така програма, такий принцип: рівний – рівному, тобто з пацієнтом і постраждалим ветераном працюють такі ж ветерани. І коли до них приходить, скажімо, цивільна дівчина – молода, здорова – і говорить, що от – я психолог, я можу з вами поспілкуватися. То з нею не будуть говорити, бо їй не довіряють, вона не входить у категорію “своїх”. “Свої” – це ветерани, це благодійники, меценати, волонтери, які допомагали. Решта людей, особливо в посттравматичний період, вважаються чужими.

А коли до них приходить людина, яка має за собою якийсь бойовий досвід, яка була поранена, можливо, потерпіла чи навіть не мала якихось ушкоджень, головне, щоб була ветераном, – тій людині вони довірятимуть, і шанс, що її почують, набагато більший. У цій ситуації я би вважала центри такого рівня, у яких працюватимуть також ветерани, найбільш пріоритетними. Це й для них самих шанс відновитися, бо працевлаштування – це трудотерапія, що дає гарне відновлення. Люди знаходять своє призначення, адже після повернення найбільше проблем виникає з ідентифікацією, з утратою свого кола спілкування, тоді ветерани не знають, у чому себе проявити. Бо на минулу роботу вони вже навряд чи підуть, із сім’ями у більшості випадків також навряд чи будуть жити, – і над цим також треба працювати, щоб дати цим родинам зберегтися».

Про те, що надихає

А найбільше героїню надихають… люди. Час минає, але все одно залишаються ініціативні бойові одиниці, кожен рухається, щось робить.

«Зараз я більше розумію різницю між 2014 роком і сьогоденням. Зараз щось зробити дуже важко. Треба або мати великий рівень впізнаваності, або окрему аудиторію та зв’язки. У 2014 році було багато волонтерів, яким вдавалося робити чимало, а от зараз на них просто не звернули б увагу. Кожна така людина – це історія, якою я надихаюся. Хобі в мене немає, тому що я зараз живу в енергозберігаючому режимі. Треба впоратись із власними переживаннями. А їх вистачить на роки.

Я маю здобути вільну й незалежну Україну, найперше для своєї доньки. Я маю виховати її великою патріоткою своєї держави. Вона має вирости хорошою людиною, для цього я зроблю максимум, адже все, що у неї є, – це я та Україна.

Людям зараз потрібно більше позитиву й натхнення. Яка б ситуація не була – потрібно берегти себе, своїх близьких та не здаватися за жодних обставин».

Про жінок на війні

На питання журналістки про те, чи справді жінці набагато складніше на війні, аніж чоловікам, Зінкевич наголошує: насправді всі проблеми можна вирішити, якщо у вас нормальне командування.

«Ми жили всі разом. Вологі серветки – наше все. І для жінок, і для чоловіків. Я навіть зробила собі дуже коротку зачіску, аби не заморочуватися з миттям голови.

Якщо казати про особливості жіночого організму, то існує маса сучасних способів вирішити будь-які гігієнічні питання. Жінки-розвідниці чи снайперки в певні дні просто не виходили на завдання».

Хто така Яна Зінкевич?

Про похід у політику

Нещодавно стало відомо, що доброволиця іде на парламентські вибори в команді однієї з політичних сил. Сама вона наголошує: не хоче допустити російського реваншу.

«Я йду в парламент, щоб не допустити загрози російського реваншу; я йду в парламент, щоб не дати забути тих, хто втратив на війні найцінніше – життя або здоров’я».

Реванш полягає не тільки у війні чи антиукраїнських законах – він може бути навіть у дискримінації інвалідів, ветеранів, жінок.

«Ви знаєте, що ветеранів не беруть на роботу, тому що вони ветерани. Це також стосується людейз інвалідністю. Я прагну, щоб люди з інвалідністю мали доступ до усіх місць, до яких мають доступ інші люди. Верховна Рада – не інклюзивне місце, навіть там є сходи. Або дискримінація жінок… Ми ніколи не погодимося на другорядну роль ні в житті, ні на війні, ні в парламенті. Я буду боротися за рівні можливості».

Текст: Дмитро Журавель

Матеріал був зібраний із-поміж численних інтерв’ю, виступів, промов та звернень героїні публікації. 

Залишити коментар