П'ятниця, 5 червня

Кустуриця, Дрвенґрад і фейкові Балкани

Фейкові Балкани, доброго дня! Дрвенґрад – дерев’яне місто Еміра Кустуриці, який збудував це поселення на початку 2000-х для зйомок фільму «Життя як чудо». Поміж гірськими масивами Златібора й Тари виросло село в сербському етностилі, чепурне, як картинка з фільму. Все доглянуте й розфарбоване, готове приймати натовпи туристів. Влітку, в розпал сезону, тут і справді аж роїться від людей.

Причиною цьому – слава Еміра Кустуриці як режисера. Його фільми здобували Золоті гілки Каннського кінофестивалю, у них знімалися найпопулярніші актори світу, і чимало людей їдуть на Балкани, в Сербію й Дрвенґрад, зокрема, щоб відчути тут фантасмагоричну атмосферу з його стрічок. Саме на таких відвідувачів поселення й розраховане – навіть за вхід на територію тут беруть гроші, наче в якийсь музей. 

Для тих, що бачили «Життя як чудо», тут цікаво пройтися, бо відчуваєш себе поміж знайомих декорацій, а за бажання навіть можна проїхатися на туристичному поїзді, відомому з кінокадрів. Після зйомок режисер додав ще кілька родзинок – наприклад, поназивав вулиці іменами Брюса Лі й Марадони, а до буцеґарні, названої «Міська в’язниця гуманізму й ренесансу», запроторив Джорджа Буша й Хав’єра Солану. Словом, тут створено все для того, щоб ви усміхалися й фоткалися. 

Саме тому Дрвенґрад – моє чи не найбільше розчарування на Балканах. Але це місце важливе, бо воно до певної міри віддзеркалює стереотип про унікальну балканську душу. Тут треба пити ракію й слухати циганський оркестрик, симулюючи радість. Справжньої не буде, бо з перших кроків ви відчуваєте, як вас дурять і виманюють гроші. Зрозумієте, що Буш у в’язниці й вулиця імені російського режисера Міхалкова тут для промивання мізків, що мистецтво стало служити політичним, пропагандистським цілям. 

Зрештою, і сам Кустуриця пройшов дивовижний шлях, точніше кажучи – скотився з п’єдесталу великого режисера до православного фанатика і сербського шовініста (як до цих характеристик пасує ім’я Емір!). Навіть у Сербії чимало людей уже не сприймають його як авторитетного діяча культури, а є й такі, що звинувачують його у фінансових і земельних махінаціях. Треба все-таки мати талант, щоб після двох перемог у Каннах злигатися з владою настільки, щоб тебе призначили директором національного природного парку «Мокра Ґора» (саме там підприємливий режисер збудував свій Дрвенґрад), а потім звільнили буцімто за махінації з бюджетними грошами та приватизацією землі! Та це не основна провина Кустуриці. 

Його головний гріх, який і зробив режисера всесвітньо відомим, полягає у створенні фейкового міфу Балкан. Доволі кон’юнктурного, бо сам Кустуриця нічого нового не вигадав, просто розвинув західні стереотипи про регіон. І назнімав фільмів про вічно п’яних, брудних і веселих балканців, які танцюють, стріляють один в одного і займаються шахрайством. Цигани і ведмеді, золоті зуби і пістолі за поясами, дикі люди, що більше схожі на варварів, – приблизно так на Заході уявляли Балкани протягом століть, а Кустуриця їм це з драйвом ретранслював. У перших своїх фільмах талановито, у 90-х роках – майже геніально, але далі збився на самоповтори й творчо зачах. Нині великий режисер перетворився на свій улюблений жанровий прийом – пародію. 

Та створений ним міф про Балкани продовжує жити. Спраглі екзотики люди приїздять сюди, думаючи, що на вулицях тут звучать запальні гоп-ца-гоп мелодії Бреґовича, а кожне застілля закінчується як не п’яною перестрілкою, то націоналістичною колотнечею. Тому їх чекає розчарування: Дрвенґрад виявиться мертвим і фальшивим видурюванням грошей, а сербська народна музика – повільною й затяжною. 

Зате за розчаруванням може слідувати й приголомшливе відкриття: справжні Балкани цікавіші й глибші, ніж попсовий міф від Кустуриці й Ко. 

Андрій Любка

Залишити коментар