Вівторок, 29 вересня

Якщо в українській мові є таке слово, звісно

Володимир Рафєєнко. Мондеґрін. Пісні про смерть і любов. Чернівці: Меридіан Черновіц, 2019. 192 с.

Не злюбила мачуха батькову доньку, наказала в ліс завести. Сидить діва у лісовій хатинці. Аж тут стукотить-грюкотить кобиляча голова. Просить за поріг перенести – перенесла. Просить на піч зсадити – зсадила. Просить вечеряти дати – нагодувала. Потім дівка пролізла через ліве вухо у праве кобиляче, вийшла з голови – на красуню й багатійку перетворила. Так люди кажуть.

Усе правильно почули?

Точно?

Певні?

Мондеґрін із назви нового роману Володимира Рафєєнка – це щось неправильно почуте, хиба сприйняття, яка перетворює невірно почуте слово у близьке йому за звучанням, наділяє беззмістовне сенсом. А казка про Кобилячу голову в романі-піснях «Мондеґрін» – якраз прирощений зміст тут. Бо мовилося, правду кажучи, про інших, геть інших коників. «Скажімо, Йоан Богослов. Ну дійсно, старенький, якщо ти вже бачив уві сні цих коней вогненних, які прилетіли бомбити Сирію, то чому прямо так не написав? Мовляв, люди добрі, що я можу вам сказати стосовно Армагедону».

От тепер, коли все буцімто правильно чується, нумо стукотіти-грюкотіти, шукати, як би воно пролізти в чужі вуха для повної трансформації.

Рафєєнко написав перший свій роман українською мовою. Було б це просто реплікою з вдалої анотації чи реченням у майбутніх підручниках із укрліту початку тисячоліття. Але все серйозніше: не просто написав першу книжку українською, а рефлектував сам процес зміни мови, зміни ідентичності.

Габрієль Богданович (Габа) Габінський – вимушений переселенець, із початком війни полишив окупований Донецьк і переїхав до Києва. Влаштувався підсобником в овочевому відділі супермаркету «Красиве і корисне», заходився опановувати нову мову та нові перехідні-переселені стани. Зійшовся ближче з Петровим Пецею Петровичем; той своє чергою намагається Габу чи то звести, чи то здружити чи то з небогою, чи то з небожем Оле-Лукойє. (Оці іграшки з іменами – теж нібито хибопочутки, але то такий відтермінований привіт із часів Валерії Нарбікової, що аж ридати б від ностальгії, та Кобиляча голова не дає).

Все таки племінниця знаходиться: дівча виявляється розумне, кмітливе, поблажливе та рекомендує, звісно, звернутися овочевому мачо до психіатра (бо Габа весь час розмовляє з Кобилячою головою, що її тільки він і бачить), але зрештою вирішує сама зайнятися секс-терапією на волонтерських началах. Або ні. Там в Донецьку в Габрієля залишилася складна любовна історія – доцент спокусив студентку, студентка спокусила доцента – почалася війна, і одного дня смішна жіночка розчинилася в мутних водах Кальміусу. Або ні. Вона звалася Сосіпатра. І можливо, її вбили десь на початках війни. І можливо, той Габа не переселенець, а таки втікач від правосуддя – помстився за смерть коханки, і сам тепер під законом ходить та ще й в Києві нишком «сепарів» замаскованих відстрілює. Або ні. І спить собі Габа поруч із законною дружиною, і сниться йому це життя, неправильно підслухане й нечітко почуте. Прокинеться та заспокоїть свого пришелепкуватого доцента дружина Снавдулія. Але це не точно.

«По суті, у всьому винний Гоголь», якщо коротко.

У сюжеті є побічна історія, ну як побічна – вона функціонує як коментар до історії про Габу й Сосіпатру. (Нереально сильний фрагмент роману!). Упорядник російськомовного донецького видання «Камасутри» для спраглих нових відчуттів громадян, що почали осягати свободу в 1990-х через сексуальну свободу, втомлений дописуванням і домальовуванням нових сценаріїв, опиняється в ліжку із секретаркою Лєною. Дружини в місті немає, сенсу в житті немає, а Лєна є. І на ранок літній (ну як літній, під 50) Упорядник повернеться в порожню квартиру, де «довго і некрасиво плакатиме» на самоті. А Лєна вийде заміж, і забуде його. Згадає бігцем, коли на початку війни її чоловік піде до «ополченців», а Упорядник буде уже давно мертвим – на проукраїнському марші отримає смертельні побої від чоловіків у балаклавах. І залишиться посібник із сексу та нерозділені спогади про некрасиву самотність і вигадану свободу. «Читає, плаче. Це цінна річ – Камасутра під час війни».

Це цінна вставна «боккаччівська» новела – смішна і страшна, як то завжди буває у Рафєєнка. Вона якраз про головне в любовних історіях «Мондеґріну», бо всі вони – про самотність, про невчасність, про спогад і недоречність. У коханні герої Рафєєнка не поєднуються, а спростовують одне одного. Між іншим, саме так у його прозі взаємодіють реальності (які автор множить любовно) – синтез тут принципово неможливий, це сюрреалізм як він є (не іронія, нема її тут – тільки сюр). Любов у Рафєєнка не триває, а так собі мерехтить; те саме відбувається і з реальностями – не відображена суперечка між ними, а показаний незаповнений простір між двома-трьома версіями дійсності.

«Ідіотичність, яскравість та потойбічність – ось три метелики, на яких завжди базувалася його любов до жінок». У романі багато прямих і скритих цитат, алюзій, омажів, ремінісценцій – внутрішній опонент Габи, слова якого зазвичай курсивлять і беруть у дужки, є особою начитаною, із доброю асоціативною пам’яттю. Будь-що може запустити тут процес неконтрольованого й рефлекторного цитування (то є ілюзією, звісно: усі цитати в романі – на своїх місцях). І ті метелики-зваби прорвуться крізь еротично-романтичні сповіді Габи ще раз і не раз: «Одного разу я, Чжуан Чжоу, побачив себе уві сні метеликом», відомий зачин притчі про сон метелика. «Хто кому метелик?» тут важливе за «Хто кому сниться?». А даоська мудрість тут взагалі до нічого. Занурення в сон, де гранично розмиті межі між суб’єктом й об’єктом, тут є ідеальним самозабуттям, із наголосом на «забуття». Такою є свідома спроба уникнути зовнішнього впливу, але нагадаю: Чжуан Чжоу цитує тут внутрішній цензор Габи, сама його пам’ять – і то навіть не індивідуальна, а пам’ять роду і спадку (інфернальна та Кобиляча голова).

Як свідомо забути те, чого ти й не пам’ятаєш? Як-як-як? От так: ідіотично, яскраво і потойбічно! А безтурботне порхання метеликів, ви ж знаєте, безтурботним не є: воно пов’язано з ритуалами розмноження, себто якраз із продовженням роду. «Воно тебе гребе, із ким там у людини розумної спільні родичі?» – Та певно що гребе!

Головне питання роману тут постає у всій первозданній красі – питання про навмисність. Від кого й чого залежить те, що з нами стається. Як наше бачення реальності впливає на ту саму реальність, що ми її і породжуємо. Чи ми можемо вольовим зусиллям створити собі нову ідентичність? Цензурувати реальність у світі Рафєєнка має право хіба пам’ять, яка владна навіть над простором снів. Наприкінці роману, коли прокинеться від майже кататонічного сну кандидат наук у незатишній квартирці в київському передмісті та спитає зморену дружину, чи бува не працював він у супермаркеті та не кохав іншу. То важливо в цій сцені саме це – прокинеться.

От таку собі маємо доповнену імпотентами камасутру для метеликів, конче потрібну саме під час війни.

Сюжет роману дійсно розпадається на кілька еротично-романтичних кластерів, які взаємодіють як помилкове прочитання один одного. Габа і Оля (це сюжет із розряду «убивця і проститутка читають разом Євангеліє»). Габа і Сосіпатра (це сюжет ala «Кармен і дон Хосе на важких наркотиках»). Габа і Снавдулія (а це – «Костянтин Левін обходить дозором затишний родинний маєток»). І нарешті, Габа і Кобиляча голова. Остання історія – не любовна й не претензійна (це не оцінка, а вказівка на стиль). Історія з Кобилячою головою варта роману. Варта доброго роману, яким саме вона і зробить «Мондеґрін». І тут уже нема місця для неправильно почутого (занадто бо важливе сказане), так що слухаємо уважно, бо це таки квінтесенція роману. «Ну якщо, звісно, в українській мові є таке слово – квінтесенція». Квінтесенція тут, до речі, не п’ятий елемент і не концентрат, а темна енергія, що пришвидшує розширення Всесвіту. Такого слова нам, либонь, таки забракне.

Кобиляча голова – героїня давньої казки, яка бере на себе функції провідника Габи в простір нової для нього мови. Колись у дитинстві йому ту казку розповідали, і вона досі лунає у нього в голові українською. Реальність мови стає подібною до реальності сну і марення, щоб згодом нам сказали прямо: реальність мови – це простір викривленого спогаду. Не неправильно почуте, а неправильно відтворене. Тепер він сам мислить і говорить мовою, якою до того з ним говорили чарівні істоти зі страшних казок. Наприклад, КБ (має бути КГ, погоджується Габа, але буде натомість КБ; і «комітет безпеки» я б не відкидала).

Та Кобила-КБ з’явиться вперше в момент занурення в київське метро (прозора метафора лімбу) та її супроводжуватиме необов’язкова буцімто цитата з роману Михайла Стельмаха. У цитаті важить саме джерело – «Велика рідня». КБ – це спогад не про казки, які Габі розповідала його бабуня, а про досвіди й родинні історії, які йому не розповіли. В анамнезі «пересічного переселенця» – «пересічний» віктимний досвід українця, що шукає ідентифікації з нацією, приналежність до котрої він зараз стрімко і болісно опрацьовує в «місті сакральної укро-сили».

1920-ті, Донеччина. Історія дідусів по лінії матері. Жило-було подружжя, жили собі заможно, важко працювали, народили п’ятьох діточок. Аж-от стартувала продразвєрстка, у їхню хату вдерлися і почали возом, запряженим старою конякою, вивозити крам і харчі. Цілий день той віз тягався селом. По четвертій закінчили. Вивели подружжя під хату (жінка уже втратила розум до того) і розстріляли на очах п’ятьох їхніх дітей, старшій із яких виповнилася шість. Двоє братів вчепилися один в одного: Олексій і Іван; так і прожили до кінця, вчепившись один в одного. Олексій – дід Габрієля. Мертві тіла тією ж підводою вивезли. «Порожній віз, запряжений старим конем на прізвисько Алеко, прибував останнім. Ним ніхто не правив, тож кінь щоразу повертався у сновидіння винятково за покликом духу». Коника звати Алеко. (Пушкінський Алеко, либонь, зайда і чужинець, що тероризує любов’ю і вбиває через любов – не зрозумілий і не розумний. Заспівай йому, мертва Земфіро, бо «пісні» в підзаголовку роману виникли не невипадково).

Це і є Кобиляча Голова, яка повертається до Габи в неконтрольованих кошмарах чужих досвідів, які відтепер мусять стати його власними. (Алеко. Далеко. Але занадто близько це все, занадто, тільки через поріг залишилося перенести та на піч зсадити). Кінь Алеко притягне в роман ще один цитований твір – «Баладу про тінь капітана» Богдан-Ігоря Антонича; жорстокий цей романс на два голоси співають Алеко і Габа, бо є такі митті, за які заплатити доведеться таки дорого. Синдром поліглота; про нього весь час міркує Габа. Привласнювати чуже як своє; він либонь не тільки про мову говорить, а й про пам’ять. Але чому до нього тільки в фіналі прийдуть ті п’ятеро малят? Чому протягом роману візитує лише Кобиляча Голова? І чому навіки замовкли розстріляні безумні старі? (яким, боже ти мій, навряд же більше тридцяти!).

Мова має бути потрібною. Габа не раз це скаже. Мова потрібна настільки, наскільки потрібним є спогад, виказати, який мова не здатна. Це уже КБ відкоригує того відчайдушного лінгвіста-позитивіста. «Працює цей механізм за зразком причастя». Щоб відбулося причастя, когось перед тим мають роздерти на шматки живої плоті і крові та скуштувати все це, благоговіючи. Останнє речення в романі – теж цитата: «Спи, Ісусе, спи». Відома колядка: лелійко, убогий, терпінє, зірничко – усе це в ній є іменами Спасителя. Обирай собі ім’я бога за потреби, прошу. Може бути навіть Алеко, якщо так тобі почулося.

Ганна Улюра

Залишити коментар