Четвер, 24 вересня

Про Гуся, фейсбук, благі наміри і пекло

Ти перестав бити свою дружину? Що ти обереш: порядність чи добро? Кого ти більше любиш: тата чи маму? Чи можна вкрасти заради життя? В античних риториках описано один софізм, риторичну хитрість, що має назву «нечесне питання». Проте не таке воно й античне.

Андрій Ейдер, двадцятирічний одесит-матрос Військово-Морських Збройних Сил України, потрапляє до полону. Вся Україна стежить за трагічними подіями, що розгорталися у Керченській протоці. Вся Україна переживає за долю хлопців, які й досі перебувають у московській тюрмі. Згодом на одній зі сторінок у фейсбуці користувачка оприлюднює ніби ескіз, намальований Андрієм у неволі, який вона «реалізувала»: «Ідея Андрія, моя реалізація», − підписує малюнок жінка.

Український сегмент фейсбуку з легкістю впізнає у малюнку стилістику, манеру й головного героя іншого успішного українського артпроєкту – «Гуся» Надії Кушнір.

Сама авторка Гуся пише коментар під публікацією, який викликає неабияке обговорення та обурення підписників і друзів топікстартерки. Усю суть ФБ-сварки, що розтягнулася на два тижні та зазвичай називається в інтернеті іншим словом, можна вмістити в тезу: «Тобі що, шкода? Хлопець же у полоні!»

Саме в цьому місці моєї історії й постають прекрасні бородаті мужики у хітонах – давні греки зі своїм софізмом. Справді дріб’язковість. Приходити на сторінку й заявляти права на інтелектуальну власність, коли цією власністю скористувався (або стверджують так) хлопець, який зараз страждає за Україну. Це просто підло, чи не так?

Ну, намалював хтось іще гусака, схожого на Гуся. Ну, сюжет схожий, і підписи дублюються. Це що, смертний гріх? Хтось від цього вмер? Про що, взагалі, мова? Тим більше, Андрій щось там намалював ручкою на клаптику паперу. Він і не збирався це монетизувати чи оприлюднювати.

Оприлюднила інша людина. У соціальній мережі. В умовах війни і полону. І ось уже це не клаптик паперу, а картина від нашого полоненого героя. Це вже не просто малюнок ручкою, це код, це смисл, це символ боротьби з агресором. Масштаб зростає на очах. Ідуть репости. 

І тут ця Надя Кушнір. «Це ж моя ідея», − каже.

Я довго міркувала, чи робити цей кейс темою колонки. Я розумію, які реакції може викликати питання. Саме тому й пишу.

Нам давно час замислитися над системними речами, базовими поняттями, на яких тримається європейська цивілізація. «Приватна власність», майнова чи інтелектуальна, − наріжний камінь високої готичної конструкції під назвою Європа. Саме тому в Європі можливий сімейний бізнес, що розтягується на кілька поколінь, там є професійні династії, там є впевненість у завтрашньому дні. Саме тому ми так і прагнемо туди, в Європу.

70 років радянщини, де «все вокруг колхозное, все вокруг мое», сильно позначилися на нас. За роки незалежності мало б уже вивітритися, та ж ні. Плагіатні скандали в академічних колах сучасної України – відрижка совєтського минулого. Традиція студентських списувань на іспитах – звідти ж. В Ізраїлі, наприклад, за списування студент відраховується з університету без права поновлювати навчання. У Німеччині за три пропуски занять – повторне прослуховування курсу. Я вже мовчу про словосполучення «авторизувати інтерв’ю», яке нечасто почуєш від українських журналістів.

А тут іще доба інтернету: омріяний віртуальний комунізм, смерть авторства, хто першим запостив − того і жарт. І законів, які б цей інтернет регулювали, в Україні немає.

Проте є Надія Кушнір, молода самобутня українська художниця, яка намагається самотужки пробитися в українських бізнес-джунглях, воює із клоном Гуся, відстоює своє право бути митцем, намагається фінансово вижити завдяки творчості, сама виховує маленького сина. Здається, це питання не про пиху, не про «шкода», це питання про цивілізаційні правила існування людей в європейській державі.

Dura lex sed lex, кажуть елліни. І допоки ми ці закони та правила собі не встановимо й не засвоїмо, ми будемо ще довго відставати від бородатих мужиків у хітонах.

Тетяна Монахова

2 комментария

Залишити коментар