Четвер, 18 липня

Його вважають чи не найголовнішим «декомунізатором» країни та борцем із «руським міром». Попри постійну критику опонентів, він продовжує свою роботу та прагне збільшити обізнаність українців у власній історії. Адже це – найлегший спосіб її захистити. Про власні помилки, нового та попереднього президентів, ОУН, декомунізацію, націоналізм та дерусифікацію – зі слів історика та очільника Українського інституту національної пам’яті Володимира В’ятровича.

Про власні помилки за останні п’ять років

Розмірковуючи над власними промахами, В’ятрович не відмовляється від професійних помилок та огріхів, однак запевняє: глобальної помилки, за яку справді могло б стати соромно, не було.

«Дрібні помилки в наших продуктах, за які було трошки соромно. Ми робили багато, а коли робили багато, то виявили, що історичний цех не готовий до таких промислових масштабів. Ми ставили собі за мету упаковувати науковий продукт у популярну річ. Але наукового продукту було мало, тому нам доводилося його доробляти і виробляти. Але це дрібні помилки. Не було якоїсь глобальної помилки, за яку мені було б соромно.

Був певний брак уваги до своїх співробітників. Я завантажував їх роботою. Можливо, треба було формувати корпоративну культуру. Я розумію, що достатньо вимогливий як керівник.

Забракло уваги розвитку Інституту в регіональному вимірі. Ми лише нещодавно вийшли на те, що будемо створювати регіональні відділення. І очевидно, що в теперішніх політичних обставинах це буде складно. А це дуже потрібно робити, особливо якщо ми говоримо про інкорпорацію місцевих бачень історії в національну пам’ять».

Про свою посаду

Попри постійний шквал критики (здебільшого з боку проросійської сторони), історик зізнається: він не тримається за своє крісло, головне для нього – ефективність.

«Мені не є важливим крісло, в якому я перебуваю. Допоки крісло керівника Інституту національної пам’яті є ефективним інструментом реалізації політики національної пам’яті так, як ми бачимо її, я готовий використовувати його. Як тільки я побачу, що немає жодних можливостей, я спокійно піду в громадську сферу».

Хто такий Володимир В’ятрович?

Фото: УНІАН

Про невдачі попереднього президента

В’ятровичу нерідко закидають надмірну прихильність до п’ятого президента України. Однак насправді історик чітко усвідомлює, що невдачі та промахи бувають у будь-кого, зокрема і в Петра Порошенка.

«Як громадянин і учасник Майдану я не можу зрозуміти відсутність системних змін у судовій реформі. Це найскандальніша відсутність змін з 2014 року. Якщо говорити про гуманітарну політику, то, звичайно, що мені хотілося ще більше уваги до неї. Але є конкретні речі, які не було достатньо проартикульовано Порошенком. Йдеться про історію Майдану. Була велика роль Порошенка в запуску Музею Майдану і щоб він отримав певне місце в Києві. Проте, забракло додаткової уваги до пам’яті про Майдан. Не на належному рівні відбувалися заходи і 21 листопада, і 20 лютого. Найкращий захід відбувся 20 лютого 2015 року. Це був дійсно величний захід, із променями гідності. В наступні роки все було скорочено.

Моя особиста образа на Порошенка – це нереалізація його ж указу, який був нами ініційований, про століття Української революції 1917-21 років. Такі значущі події, як століття проголошення незалежності, відбулися в дуже зменшеному форматі. Річ у тому, що 100 років тому Україна другою після Фінляндії проголосила незалежність у цьому регіоні на руїнах імперії. По-перше, ми могли показати всьому світові, що ми маємо столітню історію. По-друге, ми продемонстрували б, як відзначати ці славні річниці. Натомість все відбулося дуже академічно і скорочено. А через кілька місяців після цього ми отримали шикарні відзначення в Польщі , Чехії, Словаччині, країнах Балтії – на підтвердження того, як це мало відбуватися. Мені бракувало тіснішої комунікації з Адміністрацією президента в цих питаннях. З одного боку, я розумію, що це не його повноваження. З іншого – йдеться про президента як один із символів держави».

Про Зеленського та ідеологічну порожнечу

На думку історика, новий президент має певні прогалини у питаннях ідеології, а отже, ця порожнеча цілком може бути заповнена Росією та проросійськими силами.

«І безперечно, що й українські проросійські сили, і сама Росія будуть користатися відсутністю ціннісних орієнтирів у самого Зеленського. Вони намагатимуться його формувати, вони намагатимуться його схиляти до формату “руського міра”. Це означає, що нам слід якомога активніше продовжувати нашу роботу. Якомога активніше доносити до пана Зеленського, що він може бути тільки українським президентом України, в інакшому випадку в Україні для політика такого масштабу просто немає майбутнього».

Про оцінку політиків, що прийшли після Революції гідності

Оцінки очільника Українського інституту національної пам’яті неоднозначні: він по-різному ставиться до різних людей у владі. Десь вони чогось досягли, десь досягнень взагалі немає. 

«Найбільше моє розчару­вання – судова реформа, яка так і не відбулася. А також лю­страція, яка постала у карика­турному вигляді та стала далеко не тим, чого громадяни очі­кували від неї. Мій особистий і громадянський докір владі – за те, що не по­карано вбивць героїв Небес­ної сотні. Таке покарання мало стати принциповою, однією з найбільш важливих справ для українців і України. Мене бен­тежить те, як повільно просу­вається розслідування цього злочину».

Про те, чому навчає історія ОУН

ОУН, за словами Володимира В’ятровича, стала найбільш успішним політичним проєктом українців у минулому столітті. Саме тому її історія і досі викликає чимало дискусій в Україні та світі.

«Саме тому за право використовувати абревіатуру ОУН досі змагаються кілька громадських і політичних ініціатив. Вироблену ОУН символіку (меч-тризуб, червоно-чорний прапор) піднімають нинішні захисники України у війні з Росією. Їхній гімн “Зродились ми великої години” став маршем Збройних сил України, а організаційне привітання “Слава Україні! – Героям слава!” з минулого року – офіційний привіт нової української армії.

Як ОУН це вдалося? Чого нам варто вчитися у членів ОУН? Головний урок – боротьба за свободу має бути безкомпромісною. Навіть у ситуації, коли виглядає безнадійною. Історія ОУН містить потужний мобілізаційний потенціал і важливий досвід українців, які вміли об’єднуватися, вміли протистояти силам, що в рази переважали їхні. Інший урок полягає в тому, що, незважаючи на внутрішні суперечності, не можна допускати протистояння між своїми. Бо цим завжди скористається ворог. І ці уроки, на жаль, сьогодні надзвичайно актуальні». 

Про ширше розуміння декомунізації

Для багатьох декомунізація – це, насамперед, перейменування вулиць та населених пунктів, а також демонтаж сталінів-ленінів. Натомість В’ятрович в одному з інтерв’ю розповів про більш широке розуміння цього процесу – переосмислення минулого.

«У цьому контексті важливими є суспільні дискусії про комуністичне минуле. Тому ми намагаємося проводити виставки, даємо можливість дослідити історії своїх родин радянських часів через доступ до архівів комуністичних спецслужб тощо. У ширшому контексті декомунізація – це довгий процес, і вона триватиме ще кільканадцять років.

Зараз декомунізація прийшла і в таку консервативну частину суспільства, як армія. Нині створюється власне українська армія, і для неї важливо не лише освоювати нові види техніки та способи ведення бою. Важливе й ідеологічне перезавантаження. Частково наслідки цього процесу можна було бачити на параді до Дня Незалежності України, коли військові частини отримали імена українських героїв, коли запровадили вітання “Слава Україні!”, коли гімном Збройних сил став твір “Зродились ми великої години”. Це вселяє віру в перемогу, бо російську армію в цій війні може перемогти тільки українська, а не пострадянська».

Хто такий Володимир В’ятрович?

Про захист власної історії

Росія раз за разом намагається привласнити та приватизувати собі історію України: Київська Русь, Володимир Великий тощо. І, на думку історика, цим спробам уже навіть не десятки років.

«Сотні років. Росія починалася як імперія саме з цього. Вона будувала свою ідентичність через вкрадену частину української історії замість того, аби шукати власне історичне коріння. Росія хотіла себе легалізувати через привласнення минулого Русі, яке вважалося більш древнім, більш славним. Те, що зараз відбувається в РФ під керівництвом Путіна, – лише продовження того, що робили російські імператори, починаючи з Петра І.

Я впевнений, що ми повинні захищати свою історію, а найкращий захист – це збільшення обізнаності громадян. Ми повинні знати свою історію і розповідати її світові для того, щоб не повторювалися такі курйози, як про Анну Київську як нібито російську княжну».

Про український націоналізм

Розмірковуючи на цю тему, Володимир зауважує: у будь-якій країні монополію на насильство повинні мати тільки держава та державні органи. А те, що часом радикальні рухи вдаються до силових методів вирішення проблем, – демонстрація бездіяльності правоохоронців.

«Це призводить до того, що люди вважають, що вони самі можуть ефективніше це зробити, навести якийсь порядок. Я вважаю, що це неправильно і, відповідно, держава повинна докладати максимум зусиль для того, щоб відновити свою монополію на наведення порядку».

Щодо власне націоналістичних рухів, то, зважаючи на російську агресію, їхня популярність, на переконання історика, цілком закономірна. Це нормальна реакція будь-якої держави, будь-якого суспільства.

«Це можна назвати рефлексом самозахисту. Але прикро, що в деяких середовищах націоналізм розуміється деякою мірою карикатурно, сприймають його через призму радянської пропаганди. Повторюють якісь ознаки націоналізму, приписувані йому саме радянською пропагандою – наприклад, ксенофобію, антисемітизм. Саме таким його відтворюють дехто з тих, хто називає себе націоналістами. З єдиною різницею – радянська пропаганда приписувала ці ознаки націоналізму зі знаком мінус, вони їх трактують як нормальні чи навіть позитивні риси.

Знову ж таки, часто це відбувається через брак розуміння того, чим був український націоналізм, його особливостей, через брак знання історії. Наше завдання – пояснювати особливості українського націоналізму, пояснювати, як він спинався на ноги, пояснювати, що український націоналізм – це, передусім, його ключове гасло: “Свобода народам – свобода людині”. Тобто це чітке поєднання національного визволення з персональними свободами людини.

Ще однією проблемою в розумінні українського націоналізму є спроби робити його українською версією російського націоналізму, з його яскраво вираженою антидемократичністю, авторитарністю».

Про сприйняття національної пам’яті суспільством

Питання національної пам’яті – безумовно, важливе та необхідне. Та, як зауважив один із журналістів, спілкуючись із В’ятровичем, частину суспільства куди більше хвилюють війна та високі тарифи, тому перемкнути увагу на інші проблеми вкрай непросто. На це історик пояснив: його завдання – не намагатися когось примусити дивитись у своє минуле, а створити можливості для тих, хто має бажання.

«Зацікавити ширше коло людей, пояснити, чому ми повинні знати своє минуле. Наприклад, те, що зараз відбувається в стосунках українців з угорцями, поляками, росіянами, – розуміти наслідки, масштаби, причини цього без розуміння історії фактично неможливо.

Крім того, ми прекрасно розуміємо, що це незнання історії використовувалось і буде використовуватись проти українців. Очевидно, що є певний багаж знань, який варто мати для того, щоб себе захистити. Також історія і національна пам’ять – це сукупний досвід спільноти, який допомагає нам уникати помилок. Що краще ми будемо засвоювати його, то впевненіше будемо дивитися в майбутнє».

Про те, кому вигідно сварити Україну та Польщу

Відповідь на це питання, на думку Володимира В’ятровича, цілком очевидна: як і завжди, це зручно «третій стороні» – Російській Федерації. Однак попри це, сприймати нинішнє загострення стосунків як виключно провокацію з боку Кремля, на жаль, не доводиться.

«Серед польських політиків є дуже багато тих, які здобувають собі якісь політичні дивіденди, якраз формуючи образ страшної України, демонізуючи образ України. Це я дуже чітко відчуваю на собі персонально. Вважаю себе насправді доволі завзятим полонофілом – людиною, яка любить поляків і Польщу. Але протягом останніх місяців у Польщі твориться мій образ як одного з найбільших полонофобів. І це робиться абсолютно штучно. Звичайно, тут не обійшлося без російської агентури та провокацій. Однак це є відображенням частини настроїв польського політикуму та навіть польського суспільства.

Хто такий Володимир В’ятрович?

Боюся, що це зумисне загострення стосунків із Україною. Одна з версій – це робиться для того, аби підготувати польське суспільство до перезавантаження стосунків із Росією. Бо теперішнє польське керівництво бажає дружити з Росією, і це пов’язується з євроскептицизмом нинішнього керівництва Польщі. Тому воно може шукати інших глобальних партнерів, і таким партнером певній частині політиків, напевно, бачиться РФ.

Насправді це досить небезпечна тенденція, і вона свідчить про те, що, попри велику любов польських політиків до історії, вони таки не засвоїли історії свого народу – вони не засвоїли, що будь-які спроби Польщі домовлятися напряму з Росією про спільний кордон, який би проходив десь по українській території, завжди закінчується падінням не тільки української, але й польської держави».

Про зверхність росіян щодо українців

Це, як і спроби вкрасти нашу історію, цілком класично для Москви. За словами голови Українського інституту національної пам’яті, зверхність росіян до українців була постійною, адже ми вважалися для них своєрідними туземцями чи навіть аборигенами.

«Це проявлялося і на політичному, і на культурному, і на побутовому рівнях. Зараз ця зверхність почала переростати у ворожість саме тому, що українці відкинули претензії росіян на те, щоб називатися “старшим братом”. Українці почали відчувати себе незалежним суб’єктом та почуваються більш впевнено. І для багатьох росіян це є предметом їхнього роздратування: як це, той, хто лише вчора був слухняним “молодшим братом”, сьогодні заявляє про якусь свою незалежність і про те, що ми взагалі не є родиною? Власне, саме це роздратування є одним із аспектів, який дозволяє Путіну проводити досить активну антиукраїнську політику і реалізовувати його план із відновлення імперії, а відновлення імперії без завоювання України є неможливим.

Коли це все закінчиться? Очевидно, коли Росія зрозуміє тупиковість розвитку своєї держави у форматі імперії; коли Росія зрозуміє, що Україна є незалежною державою, і саме як із незалежною державою та окремим партнером і суб’єктом міжнародного життя з нею треба налагоджувати стосунки; та коли Росія відмовиться від патерналізму та зверхності щодо України. Я думаю, що це буде не швидко.

Думаю, що початком цього стане поразка Росії у теперішній війні (а ця поразка близька, і вона відбудеться однозначно). Тоді, можливо, росіяни отямляться і протверезіють для того, щоб зрозуміти необхідність переосмислення себе у світі, переосмислення того, що імперія – це формат минулого, а не майбутнього. І тільки тоді, можливо, з’являться якісь підстави для перегляду стосунків між українцями і росіянами».

Хто такий Володимир В’ятрович?

Про дерусифікацію після декомунізації

Так чи інакше, долаючи шар комуністичний, ми наштовхуємося на шар імперіалістичний, який був штучно насаджений в Україні та не має нічого спільного з нашою історією та традиціями. Саме тому необхідність у дерусифікації справді існує.

«Як це зробити? Не готовий відповісти. До цієї дискусії треба долучити громадськість, щоб зрозуміти, чи потрібен якийсь закон, чи достатньо громадської ініціативи. Позитив декомунізації ще й у тому, що ми запустили громадські процеси, які вже діють самі собою. Ми дали українцям відчуття господаря у своїй державі. Українці можуть називати речі своїми іменами, не озираючись ні на кого. Декомунізація запустила подальші процеси. 

Наприклад, кияни вирішили, що проспект Московський має називатися проспектом Бандери. А вулицю Кутузова кияни вирішили перейменувати на честь українського військового і громадського діяча, генерал-хорунжого Армії УНР Олександра Алмазова. Це сталося не в рамках декомунізації. Українці самотужки стихійно здійснюють дерусифікацію. Я особисто не проти російської культури чи історії, але мене дивує і часом дратує домінування в українській топоніміці об’єктів, пов’язаних саме з російською культурою. Наприклад, у Києві є чотири топоніми, присвячені Льву Толстому. За всієї поваги до Толстого, є інші, не менш геніальні письменники у світовій культурі, наприклад, Чарльз Дікенс, Проспер Меріме…

Вже мовчу про те, скільки світочів української культури не відображено у топоніміці. Коли тільки починали процес декомунізації, у мене телефон і фейсбук розривалися від претензій, що там те-то не зроблено, там те-то… Я пояснював людям, що закон ухвалено не для того, щоб В’ятрович ним користувався, а щоб українці його застосовували».

Текст: Дмитро Журавель

Матеріал був зібраний із-поміж численних інтерв’ю, виступів, промов та звернень героя публікації.

Залишити коментар