Неділя, 15 вересня

Спочатку був гучний і навіть трохи зловіщий крик ворон (чи галок?). Чим ближче ти підходиш до мурів старої резиденції князів Радзивіллів у селищі Олика на Волині, тим гучніше небо над тобою роздирають пташині крики. Струшуєш із пліч стомлені та ще свіжі спогади про рейсовий автобус, яким дошкутильгав сюди з Луцька за хвилин 40 і за гривень 50.  І тобі здається, що ти на порозі чогось небаченого.

Мури у тіні старих дерев на це натякають. І бастіони в мохах, що оточують замок. І ґрати на вікнах. І майже 400-літній костел Святої Трійці, який збоку завмер у риштуванні, бо поляки реставрують його натхненно вже кілька літ (колись то був один із найгарніших костелів на теренах Речі Посполитої). 

А Олика живе собі. Древня брама. Звичайна сільська забудова. Ближче до центру – селищна рада. Над входом – типово радянська мозаїка зі спортсменом. Далі великий майдан. Збоку на тій площі перед замком дві металеві будки. Це магазини. Один – «Оленка». Другий – «Шик». Останній продає похоронні вінки. 

Тепер до князів ходять «з тилу»

Стоїш і чуєш себе частиною якогось невпинного потоку. То хтось чимчикує через площу, соваючи сумку-кравчучку щербатим асфальтом. То мопед пролетить. То кіньми хтось протарабанить. То на автобус хтось не встиг. То люди в білих халатах туди-сюди бігають… 

Звідки тут люди в білих халатах? У замку Радзивіллів давно божевільня. Частина корпусів психіатричної клініки – за кількасот метрів від резиденції князів. Тому персонал постійно курсує. Туди-сюди. Туди-сюди. 

Тепер у резиденцію Радзивіллів, колись чи не найбагатшого князівського роду Речі Посполитої, звикли заходити з тилу. Раніше то був вихід у місто. Задній вихід. Нині – вхід. 

Проходиш крізь арку. Фіксуєш поглядом півтораметрові мури. Бічні двері, на яких табличка з написом «Приймальне відділення». Минаєш швидку (когось щойно доставили). Зачіпляєшся за рябого кота, який стрибає з підвіконня і кидається тобі під ноги. Помічаєш троянди і якісь ще барвисті квіти. Літо ж бо.

Впираєшся очима в ратушу. Одразу з арки на вході перед очима постає розкішне подвір’я замку. Колись тут приймали перших осіб. Бали. Гостини. Державні перемовини. Кажуть, у Радзивіллів була багатюща колекція митецьких речей та книг. Дещо з того дісталося луцьким музеям. Але досі живі міфи про ймовірний сховок з князівським добром десь тут… 

І раптом чуєш:

– Ніно-о-о… С кєм ти пйош віно-о-о… 

Винник?

– Це у нас дискотека! Зі святом, дівчата! – гукає чоловік на ровері (певне, помітив, що ми шукаємо, звідки ж це чути «Ніно-о-о»).

«Ходімо, покажу, що таке «подих віків»

У цей день справді свято. Вознесіння. Пацієнтам психіатричної лікарні організовують дозвілля. І в них дійсно дискотека. І дискотеки тут люблять понад усе. 

Тут навіть туристів люблять. Хоча, здавалося б, невпинний потік охочих побачити замок, сфотографувати старі мури, позаглядати у шпаринки історії мав би дратував справжніх господарів тих стін. Але якраз навпаки. 

Знайомимося із в. о. директорки закладу Марією Любашевською. Жінка очолює цю установу три роки. Але прийшла в ці стіни 30 літ тому. Запитуємо, як же воно, працювати поміж привидів Радзивіллів. Каже, не бачила. Сміється. 

– Ми звикли. Стелі високі. Стіни півтораметрові. Ходімо, покажу, що таке той ваш «подих віків», – запрошує, натякаючи на сирість старих стін, мохи і «щербату» черепицю… 

Не знаю, на що сюди їдуть дивитися більше: на замок, де є психлікарня, чи на психлікарню, що «живе» у древньому замку. Насправді мурам Радзивіллів набагато більше років, ніж божевільні. 

Олика належала Радзивіллам майже 400 років. Резиденцію на Волині почав будувати Миколай Радзивілл Чорний ще у 1564-му. Державний та політичний діяч Великого князівства Литовського. Права рука і товариш польського короля Сигізмунда І. Він звів цей замок. Потім Станіслав Альбрехт Радзивілл збагатив резиденцію, збудувавши унікальний костел. Останнього власника замку Януша Радзивілла в 1939 році арештували совєти, коли прийшли «віджимати» західні землі. 

А лікарню тут відкрили у 1957-му. І то була перша психіатрична клініка на Волині. 

А міг би тут бути… кінний завод

Тепер здається, що замок таким і був. Але в Олиці досі згадують, що тоді, у 57-му, його практично відбудували руками персоналу психлікарні. 

– Їй вже більше, як 60, – киває на мури головна лікарка закладу Марія Любашевська. – Після війни замок-резиденція був добряче зруйнований. Тут же лишився фактично тільки перший поверх… А після наказу про відкриття закладу відбудовували пам’ятку не тільки олицькі будівельники, а й працівники лікарні. Отак відпрацювали зміну – і будувати. 

За словами місцевого краєзнавця Анатолія Гури (а саме ця людина знає про олицьку резиденцію чи не найбільше, бо досліджує її вже більше 35 літ), замок справді був добряче зруйнований. 

Зайшли радянські солдати – палили у грубках книги з бібліотеки Радзивіллів, рубали на дрова музейні експонати, ними зібрані, та картини. 

В окупацію тут стояв гарнізон мадярів. А в лютому 45-го, коли окупанти пішли, а інші – ще не зайшли у ці стіни, замок хтось підпалив. Вигоріло, каже Анатолій Гура, все до металу та каміння. 

Десь у 50-х у палаці пробували облаштувати… кінний завод. Навіть конюшні на першому поверсі були. Та щось не пішло. Зрештою, з 1957-го тут почала обживатися психіатрична здравниця. І варто віддати належне тодішнім будівельникам, що не просто будували нові стіни, а відбудовували старі. Бо інакше то було б мало схоже на древній замок. 

260 пацієнтів і гектар картоплі

Ми йдемо коридорами лікарні. Марія Володимирівна – за екскурсовода. У приймальному відділенні – високі стелі та дуже грубі стіни. Вузькі коридорчики між кімнатами. Круті східці. На стіні – ікони і вишиті рушники. І в кожному міліметрі простору – запах сирості віків. 

В іншій частині клініки, яку колись відбудували, – і світліше, і сухіше. Тут сходи вже широкі, розкішні. За бічними дверима, на лікарняній кухні, дівчата смажать котлети. На майданчику поміж поверхами, які відмежовані металевою сіткою, – «місце для побачень».

– Ми виносимо сюди стіл, якщо є відвідувачі, – коментує Марія Володимирівна. 

Лікарі із замку Радзивіллів не ностальгують за совком. Але розповідають, що був період в історії психлікарні, коли тут лікувалося більше тисячі пацієнтів. Нині – більше двох сотень. Запитую у Марії Любашевської, котра часто вивчає досвід колег, які працюють за кордоном, чи є там психіатричні клініки у старих замках? Не чула, каже…

– Нелегко все це підтримувати. 260 хворих. Але ми стараємося з усіх сил. Є кухня гарна. Є пральня. Хороша акредитована лабораторія. УЗД-кабінет і фізіотерапевтичне обладнання. Терапевт, невропатолог, окуліст… Колись, років із 15 тому, мали лікувально-трудові майстерні. Було 35 га землі. Але тепер лишили собі небагато: засаджуємо гектар-півтора картоплею. Збираємо 10-12 т, робимо це самі, силами персоналу, – щиро розповідає про лікарняні будні.

А ще дах добре було б замінити, бо черепиці вже 60 років, і вона сиплеться. Зробити це не так просто, бо дах же над пам’яткою: поки Міністерству «заболить», сім кіл пекла пройти треба. 

А ще – «якби хто колись подумав про гуртожиток для лікарів»… Дехто з персоналу добирається в Олику з Луцька. І щодня платить чималі гроші за дорогу. Через це тут відчутна кадрова проблема. 

Кожен новий губернатор «відроджує» 

Ці мури люди в білих халатах доглядають, як можуть. Поки держава поклала турботу про унікальний замок на їхні плечі. Тягнуть. 

…А тим часом у чиновницьких кабінетах Волині міркують, як же забрати з цих стін божевільню. Кожен новий губернатор чи голова облради з розмахом береться за проблему відновлення Олики. Плани. Наради. Презентації. Але далі діло не йде. Бо надто дорого і затратно навіть у часовому вимірі. А можновладці такого штибу надовго ж у кріслах не затримуються… 

З останніх пропозицій, які обговорюються на Волині, – це або переїзд лікарні в іншу клініку, що діє під Луцьком (таким чином можна об’єднати дві установи), або будівництво нового закладу тут, в Олиці. Місце є. План є. Чи дійде діло до фундаменту і всього іншого? 

Марія Любашевська та її колеги вірять, що – так. Кажуть, якщо б збудувати психіатричну клініку з нуля, то це була б перша (!) лікарня такого профілю, зведена в Україні за часів незалежності. Якби вона відповідала всім сучасним нормам… – то це майже мрія.

 Але ще ніколи, кажуть в Олиці, так близько до мрії вони не були. 

***

– На дискотеку, хлопці, так? Ідіть, ідіть… – Марія Володимирівна зустріла когось зі своїх пацієнтів.

Ми, зрештою, теж добираємося до зали, де крутять дискотеку. У просторому приміщенні біля центральної ратуші – щось схоже на клуб. Стільці рядами. Сцена. Навіть стенди на стінах. «Мистецтво належить народу», – пише збоку. 

Пацієнти тупцюють під музику. На сцені діджей крутить Винника. Хтось із них, побачивши лікарів, несе показати, що отримав листа із світлинами рідних. Аж із Росії. 

Разом розглядають. Усміхаються. Тут – тепло. 

А ми йдемо далі – слухати замок: воронячі крики у верховітті, тишу князівських ставків попід мурами, невмируще «Ні-но-о-о» і сміливий чи навіть зловіщий муркіт місцевого кота.

P. S. Резиденція в Олиці досі лишається малодослідженою. Написано багато, каже тамтешній краєзнавець Анатолій Гура, але серйозно ще мало хто копав. Наприклад, ніхто не розшифрував кілька написів середньовічною латинню, якими Радзивілли прикрасили цю споруду. І це тільки один маленький приклад.

За його пам’яті у замок після 39-го поверталися тільки двоє з Радзивіллів. Це Христина Радзивілл, внучка Януша Радзивілла, донька його сина Едмунда та Ізабелли, яка приїздила з Польщі у 90-х. Та Мацей Радзивілл з Польщі, теж нащадок Януша, який побував на Волині рік тому.

Текст: Олена Лівіцька

Фото: Ірина Кабанова

Залишити коментар